Велосипедисти з Івано-Франківська проїхали 2400 кілометрів дорогами Туреччини та Грузії

Франківці Ірина Гищук та Андрій Третьяков за півтора місяці проїхали на роверах 2400 км по Туреччині та Грузії.

“Холодна осінь геть не страшна, якщо можна грітися спогадами про теплих людей із теплих країв! – пише Ірина, журналістка, юрист і просто молода гарна франківчанка з дуже активною життєвою позицією. –  А їх на нашій дорозі було багато. Направду, вони траплялися нам щодня! Ми їхали до Туреччини з набором стереотипів, тож нині дякуємо новим друзям, які відкрили  нам іншу Туреччину - красиву, гостинну, сучасну і дуже теплу (це не лише про погоду). Дякуємо всім, хто пригощав нас чаєм, фундуком, сиром і виноградом, домашніми пиріжками, варенням та купою інших смаколиків, усім, хто нас прихистив, хто намагався розпитати, хто ми й куди прямуємо, хто радив і допомагав. Ми не всіх встигли сфотографувати, але всім дуже вдячні. У цьому альбомі лише малесенька частинка наших подорожніх зустрічей та історій, пише Репортер

Це пожежник Кубілай з Анкари, який влітку працює рятувальником на пляжі неподалік селища Сейрек. Він знав заледве з десяток англійських слів, ми — стільки ж турецьких. Його друзі — жодного. Тож наше спілкування нагадувало гру в «крокодил». Але що то була за гра! За годину чаювання ми надірвали животи від сміху. Цього чолов’ягу я згадувала щодня упродовж усієї поїздки. Бо ж того дня, коли ми познайомилися, накрапав дощик, гуляв прохолодний вітерець, отже мені конче мало бути холодно! В інше наш рятувальник просто не міг повірити. Тож коли ми вже збиралися їхати, він подарував мені фірмову куртку турецького пожежника. І вона таки справді вельми придалася мені в дорозі. А Андрюсі Кубілай подарував на пам’ять футболку турецького рятувальника.

Елван (у червоній футболці) та її родина врятували нас від дощу та нагодували сніданком зі смачнезним домашнім сиром. Елван нещодавно закінчила університет і невдовзі почне викладати у школі англійську. Було дуже цікаво і затишно спілкуватися. Шкода, що дощ закінчився так швидко…

Якось ніч застала нас у селі, тож ми пішли до мечеті спитати, де можна поставити намет. Один хлопака запропонував місце у своєму горіховому саду. Не встигли розкластися, як з-за паркана визирнула сусідка з двома горнятками кави. Зранку на сніданок вона принесла нам овочі та смажений перчик, а в дорогу спорядила величезний пакет зі свіжозірваним фундуком. Вона не знала ані слова англійською, але в неї була дуже тепла усмішка. Інколи цього досить. Шкода, що я не здогадалася її сфотографувати.

Мушу розчарувати тих, хто уявляє собі туркень закутаними у чадру домогосподарками. Ця жінка – шеф заправки. Ви б бачили як вона хвацько командувала двома хлопцями, а ще – весело й дуже голосно жартувала з водіями вантажівки. “Це мої давні друзі”, – пояснила вона нам і власноруч налила бензин у нашу літрову пляшку. Ми пили чай, їли сир з оливками і говорили про красу Чорноморського узбережжя.

“Наше море краще за Середземне: тут – природа, там – готелі. Тому турки відпочивають тут. Тут ви – гість, там – клієнт”, – пояснила шеф заправки.

Родина вчителів з містечка Алачам. Тато та невістка – вчителі турецької, син Хазан – англійської, мама викладає в молодших класах. Школярка-онука, яка має романтичне ім’я Деніз– у перекладі з турецької “море”, – торік була у Львові. Їхній будинок стоїть коло моря, тож вони побачили нас, коли ми в пошуках місця для ночівлі їхали на пляж. Тато прийшов і забрав нас просто звідти: “I’m teacher. No problem. Come!” – повторював він і махав руками, мовляв ходіть зі мною, бо ж на цьому його запас англійської вичерпався. Небо хмарилося, тож ми не конче впиралися. І тим паче не чекали жодних проблем, бо ж після стількох випадків турецької гостинності, звикли довіряти. Це був чудовий вечір у колі рідних людей – байдуже, що ми їх уперше бачили! Ми проговорили до опівночі: про освіту, про мандри і про політичні ігри ціною в людські життя. А ще я примудрилася всіх повеселити, коли влила в казанок з кашею бензин замість олії. Добре, що їхня мама готує ліпше, ніж я!

Турецький сніданок геть відрізняється від нашого. Зазвичай ранком немає “основної” страви, натомість на стіл ставлять купу наїдків: хліб, оливки, кілька видів сиру та варення, мед, огірки-помідори, яйця – усього потроху. Обирай на свій смак. І звісно ж – чай. А ще там ми скуштували національну страву “гозлеме” – гарбузовий пиріг зі слоєного тіста. Ще та смакота! Щоправда, нам пояснили, що готують його переважно сільські жінки, які не ходять на роботу, бо надто багато часу він потребує.

Ми зустріли Еліф у диких горах, на яйлі висотою 2400м, куди нас вивезла вантажівка. Довкола – широчезні полонини, по яких розкидані старі дерев’яні будиночки – літні домівки вівчарів. Андрій пішов з пляшками до найближчої хати просити води. Тож коли дівчина, яка вийшла, спитала, чи ми говоримо англійською… у нас був шок!
Насправді ж, Еліф живе та працює в Стамбулі, а туди приїхала до родичів на свято Курбан-Байрам.

А це грузини Ніколо й Серафіно, які зустріли нас одразу за турецьким кордоном. На відміну від спокійної та ненав’язливої турецької турботи, грузинська гостинність – це фейєрверк, фонтан, шоу! І це вже геть інша історія…