Війна

Уже не пам’ятаю, хто з недурних людей сказав, що будь-який досвід корисний, крім тюрми і війни. Звісно, сюди завжди можна щось додати.

Певно, кожен дорослий згадає своє, особисто страшне чи просто неприємне. Але в’язниця та війна діють на всіх однаково. Вони вселяють в душу важкі, майже невиліковні хвороби – страх і ненависть.

Дуже сподіваюсь, що Україна, інфікована цим жахом від хронічно нещасливого сусіда, зможе їх побороти.

Добрий ворог – мертвий ворог

«Побільше б тих рефрижераторів із трупами росіян поїхало з України! Можна вічно дивитись, як український снайпер зносить голову сепаратисту! Та ну його, той Дамбас, нехай вони там усі постріляються – навіщо їх рятувати?!», – такими коментарями рясніють соціальні мережі в інтернеті.

Це воно, війна, вона прийшла та принесла біль, страх і ненависть. Коли вбивають твоїх, якось не дуже думається про загальнолюдські цінності. А й справді, яке там прощення? Ти прийшов до нас убивати, тому мусиш померти і то якомога швидше.

Сьогодні болить усім українцям. Про війну говорять усюди – у дизелях, маршрутках, вдома, будь-де. І, як завжди, більшість має власний дієвий рецепт. Таке враження, що найбільш досвідчені вояки, пілоти, танкісти, снайпери та командири якимось дивним чином засиділися вдома. Легко бути стратегом, коли бачиш бій збоку – цей феномен ще у ХІІ столітті виявив геніальний грузинський поет Шота Руставелі.

Страх на вулицях

Одразу кажу – я не знаю, як за день (місяць, два, більше) закінчити війну на Донбасі, вивезти ворогів у рефрижераторах чи просто прикопати десь у посадці. І, думаю, навряд чи сьогодні хтось знає точно.

Швидко вже не буде. Пізно говорити про те, як повівся б Донбас, якби олігарх Рінат Ахметов у Донецьку вчинив так само, як його колега Ігор Коломойський у Дніпропетровську. Історія не має умовного способу. Все, проїхали. Як не крути, а Ахметов не став териконом за власну вотчину, де до того неофіційно вважався якщо не імператором, то принайм­ні князем. Може, хотів поторгуватися з новою владою. А може, в Москві отримав пропозицію, відмовитись від якої в нього не було шансів. Втім, яка різниця? Це вже більше задачка для майбутнього ретельного слідства, якщо воно колись буде. І коли таке справді станеться, навряд чи його врятують запізнілі телевізійні заяви про те, що Донбас можливий лише у складі України.

Недалеко відійшов від Ахметова і все ще голова фракції регіоналів у Верховній Раді Олександр Єфремов. Той майже відкрито допомагає сепаратистам, про що під стінами парламенту криком кричать луганські патріо­ти. Правоохоронці «перевіряють причетність». Єфремов із звично червоним обличчям відбивається від журналістів.

Навіть галас забитого російськими ЗМІ та власною нереалізованістю тамтешнього люмпена про те, що Донбас ніхто не хоче слухати, сьогодні вже не актуальний. Почути ще якось можна, а от зрозуміти важко. Адже основ­ні речники там тепер часто говорять чеченською. Решта мовчить і боїться.

Говорити про те, що в Донецьку й Луганську взагалі немає прихильників України, звісно, буде неправильно. Вони є. Але ж важко підняти людей на мирний мітинг, коли вулицями ходять сотні як не досвідчених убивць, то озброєних відморозків.

Мова про любов

Наївно думати, що в Донецький і Луганській областях взагалі немає проросійськи налаштованих мешканців. Вони є. Багато людей через це посварилися з добрими знайомими, навіть родичами. Ти просто дзвониш у Донецьк до старого друга (небідного, недурного, тверезого), питаєш, як справи, а у відповідь: «Забери свої війська, і в мене все буде добре!». І таких випадків купа. Втім, як і тих мешканців Донбасу, хто щиро ображається на звинувачення у повальному сепаратизмі. Адже сьогодні будь-яким чином виступати там за Україну – не менше геройство, ніж, наприклад, писати правду в Росії.

То звідки той сепаратизм? Усе просто – це совок, радянщина, наслідки повзучої совітської пропаганди. Мешканцям Західної України важко зрозуміти зневагу «східняків». Уже не модно говорити про мову, але у 1980-х у східних містах України українською спілкувалися тільки селяни. «Особливо обдарованих» школярів, за заявою мами чи тати, легко звільняли від вивчення «сільської» мови. Тепер ці учні стали дорослими, а все українське для них так і лишилося – село.

Згадайте відомий франківський термін «доїжджєючі», тобто ті, хто регулярно приїжджає із навколишніх сіл працювати до міста. Якщо не стало соромно, то ви дуже подібні на типового мешканця Донецька, Луганська, Харкова, Запоріжжя чи Дніпропетровська 1980-х років. Очевидно, ще й любите поговорити про рагулів.

Тепер уявіть собі, що ці селюки, яких ви все своє недолуге життя зневажали, раптом прийшли до влади. І весь світ їх підтримує, насміхається над вами, а поруч – таке рідне совкове болото, зі старим гімном і лозунгами, але зовні трохи модернізоване… Уявили?

Цинічно кажучи, шкода, що не можна таких людей на місяць-два просто відокремити, почекати, поки вони ковтнуть того свого минулого щастя, спам’ятаються, а потім милосердно прийняти назад. На жаль, сусід-«собіратєль земель» нічого не віддає без крові. Мало того, сам бігає всю історію зі своїми березами, шукаючи, де б їх іще приткнути. «Не сади березу, бо прийде москаль і скаже – «родіна».

Не треба нині про зраду

Незважаючи на теперішній істеричний інформативний прос­тір, є в мене залізна оптимістична впевненість, що війна на Донбасі скоро закінчиться перемогою миру в незалежній і соборній Україні.

Не треба кричати про суцільну зраду. Звісно, не без цього, але не аж. Легко керувати, коли тобі заглядають у чорну пащу, як нині це є в Росії. Страшно таке писати, але під час війни демократія, напевно, не найкращий метод управління країною. Звідси й проблема. Нічого, вони навчаться. Під час війни вчаться швидко або швидко вмирають. Україна не помре.

Уже зараз видно, як скоро прогресують українські військові. Скільки не нищили нашу армію протягом останніх років, а вона вижила, піднімається. Крім того, є нові батальйони, нові командири – наприклад, комбат «Донбасу» Семен Семенченко. Отже, рано чи пізно терористів або поженуть за східний кордон, або переправлять через нього в рефрижераторах. Скоріш би…

А з Донбасом треба буде таки говорити. Потім, коли стихнуть постріли. Спокійно, впевнено, українською. Вони розуміють, якщо хочуть. А хто не схоче – кордон з Росією близько. На жаль.

Репортер