Ворохта – це Європа, або Як в гуцульському селі з'явився один з найбільших віадуків Старого Світу


Найдовший арковий залізничний міст Європи 19 століття з каменю. Так в деяких буклетах і статтях в інтернеті називають найбільший з трьох віадуків у Ворохті.

Довжина пам'ятника індустріальної архітектури – 200 метрів. Висота основного прольоту – 30, пише Українська правда.

Насправді в Європі є більш складні споруди. Наприклад, Гельчтальбрюкке – 574-метровий цегляний віадук в Німеччині висотою 78 метрів.

Або Гленфіннан – 380-метровий бетонний арковий міст у Шотландії, по якому проїжджає Хогвартс-Експрес у фільмах про Гаррі Поттера.

Незважаючи на рекламні трюки, "Старий австрійський міст" – так його ще називають у Ворохті – дійсно один із найбільших подібних об'єктів свого часу.

Він залишається свідченням інженерної думки Австро-Угорщини і широти мислення однієї з останніх імперій в Європі.

Як змінилося життя гуцулів з появою в Карпатах залізниці, які скарби оголила повінь у 2020 році, чого не вистачає туристам у Ворохті і чим "Укрзалізниця" відповіла інженерам Австро-Угорщини – репортаж УП з карпатського курорту.

Цегла з минулого

Велика вода, яка прийшла в Карпати навесні 2020 року, наробила лиха: розмила дороги та затопила села. Під удар стихії потрапили залізничні колії, зокрема на ділянці Микуличин-Ворохта.

Для масивного віадука, побудованого Австро-Угорщиною над річкою Прут ще в 1894 році, ця повінь, як і всі попередні, проблемою не стала.

– Навесні після тієї води знайшов тут одну цеглу, – розповідає Андрій Ребрик, стоячи під арковим мостом у Ворохті. – Бачу – лежить. Щось на ній написано, якесь гравіювання. 

Я сфоткав і заінстаграмив. А мені пишуть: "Та то ж ще з 1890-х. Тут був у Коломиї завод".

 
У Ворохті є три австро-угорських віадука. Цей – найбільший
ВСІ ФОТО: ЕЛЬДАР САРАХМАН

– Це була реально така ціла цеглина, заполірована водою, в дуже крутому стані збережена, – продовжує Андрій. – Я віддав її одній своїй знайомій, яка працює в Києві, займається професійно керамікою. Збирає різні такі речі з глини.

Вона мені пообіцяла, що восени на свою чергову виставку зробить з цієї цегли якийсь арт-об'єкт.

В ужгородця Андрія Ребрика диплом учителя української мови та літератури. Останній рік він живе у Ворохті. Заробляє дистанційно. В оточенні лісистих Карпат займається оцифруванням та індексацією архівів скаутської організації Пласт.

– До речі, звідси теж один пластун, – ділиться він. – Він тут був у Пласті в 1920-х, а потім пішов в УПА, опинився в Німеччині, втік в Австралію. 

І вже коли Україна проголосила незалежність, буквально в жовтні чи в листопаді 1991 року переїхав сюди. 

Італійський слід

Основа будь-якої імперії – дороги.

Поєднавши рейками Перемишль і Львів у 1861 році, Австро-Угорщина пішла нести блага цивілізації вглиб незайманої та дикої Гуцульщини.

– Пізніше проклали залізницю зі Львова в Станіславів (Івано-Франківськ – УП), а далі – в гори, – розповідає історик Мирослав Нагорний.

Найбільший міст Ворохти – лише частина інфраструктурного проєкту, який до кінця 19 століття, напередодні свого розпаду, встигла втілити в життя Австро-Угорщина.

 
До появи залізниці Ворохта була маленьким селом
 

Імперія потребувала деревини, а її в районі Ворохти і Вороненка було більш ніж достатньо. Тому сюди зі Станіславова вирішили пустити потяги.

– Раніше тут була дорога тільки для гужового транспорта, для коней і волів. Причому не дуже широка, – зазначає Нагорний.

Роботи в українських Карпатах велися з розмахом, забирали багато сил і грошей.

 
Будівельники кінця 19 століття зробили Ворохту доступною для європейських туристів
 

Для віадуків використовували пісковик з каменоломні села Ямна, яке сьогодні є частиною містечка Яремче. Хоча спочатку мости планували робити з металу. Але місцевий пісковик дозволив заощадити.

– Є легенди, що місцеві здавали за оплату багато яєць. Їх добавляли до суміші, якою скріплювали каміння, тому міст у Ворохті такий міцний і простояв так довго, – ділиться Мирослав Нагорний.

За даними істориків, до будівництва тунелів і мостів у Карпатах залучили італійців, які мали досвід роботи в Альпах. Допомагали їм місцеві жителі в якості різноробочих.

 
Більше 120 років тому в забутій богом Ворохті почали з'являтися пансіонати
 

Незважаючи на потужну повінь і спалах холери в Галичині в кінці 19 століття, проєкт вдалося закінчити.

 
Після появи першого потягу ізольоване життя гуцулів вже ніколи не буде таким, як раніше
 

Відкрили залізницю між Станіславовим і Вороненка в 1894-му.

Трамплін до Європи

З приходом залізниці життя у Ворохті та сусідніх селах наповнилося новими сенсами. З terra incognita ця частина Карпат на початку 20 століття перетворилася на популярний європейський курорт.

 
Більшість будівель у Ворохті були дерев'яними
 

У сусідньому Татарові з'явилися пошта і телеграф. У Ворохті – перші готелі та  пансіонати, в яких поправляли здоров'я чистим повітрям і цілющими гірськими джерелами.

 
Напередодні Другої світової Ворохта була популярним серед європейців лижним курортом
 

У період між Першою і Другою світовими війнами, коли у Ворохту прийшла Польща, тут почали розвивати гірськолижний спорт.

 
Сьогодні у Ворохті намагаються відродити трамплін, який був тут і за Польщі, і за СРСР, і за незалежної України
 

У 1922 році поляки збудували перший трамплін, після чого гуцульське село як тільки не називали: "друге Закопане", "рай лижників", "перлина курортів".

Взимку тут проводили міжнародні змагання.

– В радянські часи трамплін реконструювали, вдосконалили. А зараз знов намагаються реанімувати, – зазначає Мирослав Нагорний.

 
Сьогодні туристи їдуть до Ворохти не тільки взимку. Австрійський віадук привертає їх в різні пори року
 

– Коли з’явилася залізниця, Ворохта отримала і промисловий розвиток, – продовжує він. – На кінець 30-х в селі проживало близько 1 500 українців, переважно гуцулів, 1 000 поляків, понад 500 євреїв, 10 німців.

Вже за СРСР на місцевому деревообробному заводі працювало близько 5 000 людей які приїжджали з інших сіл і навіть районів. Виробляли ящики для патронів, снарядів, господарські предмети, столи, різні меблі. Якість їх була не ідеальна, але все ж таки…

"Параджанова гріх винити"

Теплим осіннім днем ужгородський філолог Андрій Ребрик стоїть на так званому "мості-дублері", який в 2000 році прямо навпроти віадука в Ворохті побудувала "Укрзалізниця".

 
Потяги в'їжджають у Ворохту і виїжджають з села по крутій дузі
 

Місцеві досі згадують, з якою помпою відкривали об'єкт обласна влада і міністр Георгій Кірпа.

З тих самих пір стару австрійську будова за призначенням не використовують. Але, як і раніше, вона приваблює туристів з усієї України.

 
Андрій Ребрик каже, що Ворохті не вистачає інфраструктури, щоб повернути колишню туристичну славу
 

У різні роки випускники Ворохтянської школи ходили сюди зустрічати світанок. Молодята – фотографуватися.

Приїжджі приходять, заздалегідь вивчивши розклад руху потягів, щоб спіймати їх на камеру на фоні віадука.

 
Час покаже, який з мостів – новий або старий – простоїть довше
 

До 16:00 в різних частинах двох мостів з'являються групки людей.

Тишу села, оточеного горами, порушує тільки вітер, гавкіт собак і мукання корів. Вдалині раптом звучить гудок локомотива, який везе пасажирів із Коломиї.

– Ця частина розцінювалась як якась далека, забута богом східна частина Австро-Угорщини. 

Але в тому й була сила імперії, що вона будувала що-небудь у Відні і так само – тут, у Ворохті чи будь-якому маленькому містечку, селищі, – говорить Андрій Ребрик.

У Ворохті проїздом були Іван Франко і Михайло Коцюбинський. Обидва – незадовго до своєї смерті.

 
Стоячи під арками, відчуваєш себе в середньовічному місті
 

Коцюбинський, сам того не підозрюючи, перетворив село Криворівня, розташоване в 40 кілометрах від Ворохти, на культове місце. Саме воно надихнуло його на написання повісті "Тіні забутих предків", яку екранізував Сергій Параджанов.

– Параджанов, звичайно, зробив великий крок для популяризації "Тіней", – розповідає Ребрик. – До речі, під час зйомок він з навколишніх сіл попросив принести йому всі строї.

Умовно кажучи, на одному головному герої, якого грав Палійчук, могла бути сорочка з Косова, штани з Ворохти, запаска чи пояс із Верховини. І коли на це дивиться якийсь етнограф чи людина, яка розуміється на народному одязі, в неї кров з очей бризкає.

 
Від Києва до Ворохти майже 15 годин потягом
 

– Але коли дивиться людина, як режисер, картинка просто прекрасна, ідеальна картинка, – продовжує Андрій. – І це є проблема мистецтва. 

З одного боку, Параджанов нібито спопсив (побут і культуру гуцулів – УП). Але з іншого, це ж художнє кіно, він створив певний культ, певну поетичність. Так що тут гріх винити Параджанова. 

У тіні Буковеля

Сьогодні Ворохта покоїться в тіні найбільшого гірськолижного курорту України – Буковеля. Для любителів пасторалі і усамітненого відпочинку це, можливо, й на краще.

 
Ворохта завжди славилася майстрами, які вміли обробити деревину і будували з неї будинки
 

Символічно, що народження Буковеля співпало із закриттям австрійського віадука і відкриттям "моста Кірпи". Після 2000 року настали нові для цієї частини Карпат часи.

За останні двадцять років Ворохта перетворилися, по суті, на транзитний вузол для тих, хто прямує в модний Буковель або Криворівню, прославлену Коцюбинським і Параджановим.

 
Один з трьох віадуків Ворохти розмальований гуцульським муралом
 

Хоча, як каже Андрій Ребрик, Ворохті цілком під силу і далі дивувати туристів. Не тільки австрійським віадуком. Але і дерев'яною церквою Різдва Богородиці 17 століття, яку в 18-м перенесли сюди з Яблуниці.

 
У Ворохті збереглися будинки дорадянського періоду
 

За словами Андрія, незважаючи на те, що весь туристичний потік пішов на Буковель, зараз все потроху повертається до Ворохти. Жити тут набагато дешевше, а до Буковеля всього 20-25 хвилин на машині.

– Тут би велосипедний маршрут дуже бомбовий можно було зробити, – пропонує Ребрик. – На Вороненку можна їхати, коло робити. Татарів, джерела різні. Всяке таке. 

Можна їхати до Криворівні, можна їхати на Косів.

 
По австрійському віадуку потяги не ходять вже 20 років
 

– У Ворохті вже було кілька марафонів, трейлів, – продовжує Андрій. – Це дуже оживляє селище. 

Але якщо б змагання були, наприклад, 2-3 дні, Ворохта дуже б тяжко з цим справлялась. В центрі громадських місць, туалетів чи чогось такого не знайдеш. Зі сфери обслуговування – один-два ресторани.

 
Арковий міст органічно вписався в місцевий ландшафт
 

Ребрик згадує, як його знайомі побували на Шрі-Ланці, де бачили арковий міст, побудований британцями в колоніальні часи. Там з об'єкта зробили мало не національну легенду.

 
Незважаючи на прихід цивілізації, Ворохта залишається все ж селом, де тихо і спокійно
 

Віадук у Ворохті притягує до себе туристів без зусиль влади і реклами.

– Коли тільки відновили можливість туристам приїжджати (після ослаблення карантину – УП), не повірите, тут був такий реальний "базар на Петрівці", були сотні людей, які приходили сюди фотографуватися. 

Вони були вражені, що у нас в Україні є такі мости, – усміхається Ребрик.

У гарну погоду Андрій приходить сюди, щоб побути в тиші, заспокоїтися і знайти відповіді на життєві питання.

 
Зовні спокійна річка Прут іноді показує свій норов і виходить за береги
 
 
Одна з головних проблем сучасних Карпат – побутове сміття, яке потрапляє в річки
 
 
Віадук у Ворохті – пам'ятник архітектури місцевого значення
 

Сидячи під віадуком, на березі річки Прут, яка починає свій рух біля Говерли, легко вловити зв'язок між минулим і майбутнім. І так само просто побачити різницю між ними.

– Після "Великого Потопу" (повінь навесні 2020 року – УП) тут сміття стільки нанесло, під цей міст! – розповідає Андрій Ребрик. – Наче він красивий, історичний, але те, що ти бачиш під ногами, характеризує реальний стан речей.

– Скільки віадук ще простоїть, на твою думку?

– Та, думаю, ще років 300, – відповідає він. 

І додає: "Якщо не розберуть на цеглу".

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!