Якби знав Шептицький.....

У Інтернеті з’явилися фотографії розкішного особняка доньки колишнього українського президента Кучми. Оселя на фото відноситься до одного з найбагатших домів у світі (на десятому місці), поступившись особняку Абрамовича (на дев’ятому). Про це можна й не згадувати, бо ми давно звикли до того, що «золотий батон» — це не стільки предмет, скільки явище й суть українського олігархату.

Але безмірна розкішність згаданого будинку є цікавим штрихом до іншої теми. 18 листопада в Києві зятю Кучми — Вікторові Пінчуку — вручатимуть чергову медальку на груди. Єврейська конфедерація України та «Українсько-єврейська зустріч» присудила йому Премію імені Андрія Шептицького.

Переконаний, що всі, хто знає біографію Андрія Шептицького, від слів, поставлених до ряду Пінчук — Кучма — Шептицький, м’яко кажучи, обуряться. Андрій Шептицький — це не просто легенда, це стовп нашої державності — при тому, що був він митрополитом. Із таких людей складається уявлення про країну та націю. Глиба, яка не припиняла працювати навіть у радянському таборі, сказавши, що нарешті він зможе не відволікатися на життєву метушню й цілком присвятити себе Богові та роботі з книжками. Шептицький — це сила потужного струмка особистості, з якої складається ріка народу. Якщо нація має таких людей, то ні в кого не буде запитань, чи має ця нація право на існування. Саме тому такі прізвища ворог завжди прагнув або спаплюжити, як то було з Мазепою, або нівелювати їхню роль, девальвувати значимість, або взагалі викреслити з підручників, наче вирвавши з крові непідкорений ген. Коли ми бачимо поруч прізвища Шептицького і Пінчука, про що передусім думаємо ми? Про те, що хтось перейшов межі.

Андрій Шептицький — взірець, зокрема, істинної, християнської, благодійності. Під час геноциду євреїв він справді на свій страх і ризик багато зробив для того, щоб врятувати якомога більше представників цього древнього народу. Не дивно, що історія наші нації звела поруч знову, коли вже в наш час багато євреїв захищають українську державність від путінської агресії. Причому захищають як фінансово, так і власною кров’ю в зоні АТО, непоодинокі приклади чого я знаю особисто. Уже не говоритимемо про всім відому поведінку головних «жидобандерівців», завдяки яким не було здано ні Дніпропетровськ, ні Одесу. Синергія інтересів породжує справжній, ефективний спротив.

А чи багато допоміг нашим військовим пан Пінчук — зять перемовника на сумно відомих мінських зустрічах? Він навіть не погудів для цього, як інший олігарх з Донецька. Мабуть, то не його справа, адже проросійський Кучма, якого, зрештою, й призначив для перемовин із самим собою Путін, від того не матиме жодного зиску. Президент, якого по ганьбі проблем із правосуддям переплюнув хіба що його кращий учень — одіозний Янукович, мав зиск з іншого.

Пінчук виконував роль свата Кучми із західним світом, налагоджуючи мости між ним і Європою та США. Культура, показна благодійність, концерти відомих зірок, арт-центри, саміти, круглі столи — й все це на тлі тотальної корупції в країні, де продавалося все і вся, та жахливих вбивств із загадковими самогубствами. Нагадаю, «справу Гонгадзе» так досі й не розкрито. Точніше, все поки що звелося до виконавців злочину — Олексія Пукача та його подільників. Що стосується замовників убивства, то, з юридичної точки зору, крапки «і» досі немає. Хоча суспільству давно все відомо. Та й «плівки Мельниченка» дають відповіді на багато запитань. За самим прізвищем Гії Гонгадзе, смерть якого стала символом режиму, вже й не так стали помітні інші імена вбитих журналістів, із переліком яких кожен може ознайомитися на бронзовій дошці біля НСЖУ на Хрещатику. Дати їхніх смертей припадають саме на період правління Кучми.

Це, звісно, не означає, що всіх їх замовив наш колишній президент, але він зробив багато чого, щоб наша держава стала країною особняків і жебрацьких хібар, тричі проданих національних інтересів і вбитих патріотів. Події на Майдані в лютому цього року — лише один із наслідків правління... Ні, не Януковича, адже Янукович є таким саме наслідком. Джерело цих трагедій там — в глибині другої половини дев’яностих та початку двотисячних.

Імітувати ж відносну «стабільність», за яку так охоче голосує левова частина українців, Кучма вмів. Десь щось будувалось, прийнято Конституцію, втілено якісь закони... хоча кожен з цих перелічених пунктів потребує окремого аналізу. Там — брат, там — сват, там — свій, там — чужий. Начебто з’явилась якась система на відміну від лихих 90-х. Система, за якої ваша лояльність і валіза грошей вирішували наявність губернаторської посади. І навіть зараз знаходяться люди, які асоціюють час правління Кучми з передбачуваністю. Усе це — від нашої короткої пам’яті та вшитого страху перед невідомим. Хай краще на плаху, але вірним шляхом.

І ось вже на «Ялтинській європейській стратегії», де не було вирішено жодного стратегічного питання для України, окрім як відбілення репутації Кучми, п’ють вино деякі журналісти, які прикриваються прізвищем Гонгадзе, наче «лейбом». Смерті перетворюються на логотипи, території України колишніми президентами здаються на сумнівних перемовинах, ллється вино й святково спалахують фотокамери на «стратегіях», що призвели до втрати і Ялти, й зрештою європейського вектора. До речі щодо громадської позиції. Ганна Гопко, яка була запрошена до «YES» цього року, що проводився зі зрозумілих причин в Києві, відмовилась брати участь в «Ялтинській стратегії» написавши відкритого листа екс-президенту Польщі Олександру Квасневському. Останній, до речі, є головою наглядової ради «YES». В своєму листі Ганна чітко пояснила причини відмови і закликала самого Квасневського так само проігнорувати цей захід. Пояснення зрозумілі — «YES» має на меті замість зовні задекларованих цілей, зовсім інші завдання. Хто-небудь із журналістів звернув на цей вчинок тоді громадської активістки, а зараз вже політика Ганни Гопко? Громадськість і медіа відбулись стриманим мовчанням. Чи настільки не усвідомлюють вони сутність подій? Чи намагаються писати «від гріха подалі» обминаючи знакові моменти? Чи наші медіа вже настільки переплелись в єдиний плющ та живляться лише з прагматичних цілей заробітку, що ладні накинути собі на очі шори?  Пляма за плямою відбілюється Кучма, в той час як країна впевнено грузне в трясовині зради та корупції. Символічно, що так звана Ялтинська європейська стратегія, яка була заснована Пінчуком, почала гнити навіть у назві, й вже слово «Ялтинська» до неї не актуальне. Наступним на черзі має бути «європейська»? Ці «стратегії» й призвели нас до того, що ми втратили своє в той час, як світ просто перестав остаточно довіряти нам — країні, яка сама здає власні інтереси. Чи вирішуватиме за нас Європа наші питання й відстоюватиме наші інтереси, коли ми самі власноруч сідаємо з бандитами за один стіл? Чи допомагатиме нам НАТО в той час, як ми полишаємо на полях Донбасу власну техніку до рук ворога? Кому потрібні ми, якщо самі «люструємо» компетентних, професійних людей, і водночас проводимо до Верховної Ради тих, хто ще недавно голосував за закони 16 січня?

Абсурд, творцем якого є конкретні персоналії. У цьому абсурді вони абсолютно закономірно побудували власні розкішні особняки та «напекли» золоті батони. Вони святкують дні народження на Корсиці, в той час, як хлопці мерзнуть в окопах. Такий контраст на рівні багатіїв та жебраків, Пінчука й Шептицького не може закінчитися «стабільністю». Реінкарнації таких персоналій, як Кучма, не може не призвести до чогось трагічного. Болюче передчуття — настрій, який вирує поза зали YES і урочистих засідань із вручення Премії імені Андрія Шептицького. Ці настрої оселилися в метро та на зупинках, в під’їздах і на кухнях простих українців. Ці настрої плодяться в згаданих окопах і серед волонтерів, яким чомусь не вручають премії імені нашого героя духу — Шептицького. Ми крокуємо на плаху, згідно з чиїмось «стратегіями», під час маскараду, що триває й далі, незважаючи на втрачені землі й тисячі смертей.

P. S. В Луганську, без світла, відрізаним від комунікації, у мене було багато часу подумати про те, що нас довело до війни. І ось днями прочитав досить точно сформульовану причину: «До війни довела терпимість до зла, несправедлива делікатність до нього...»

Валентин Торба, День