Юрій АНДРУХОВИЧ: «Будь-хто з цих опозиціонерів, подобається він нам чи ні, має замінити нинішню владу»
З Юрієм Андруховичем ми зустрілися у п’ятницю, 29 листопада. Вже було відомо, що угоду про Асоціацію не підписано, Євромайдани по країні – у розпалі. До кривавого побоїща на Майдані у Києві залишалися години. Дружина письменника, Ніна, вже була в Києві на Майдані, а він збирався майже на рік з лектурою до Австрії. Але суботня ніч скасувала всі плани. Наступного разу ми зустрілися вже в понеділок, на Хрещатику.
- На душі паскудно…
Дуже паскудно, це при тому, що я всюди постійно підкреслював, що не вірю в підписання угоди. Та все ж якийсь хробачок надії був. Вчора була дещо оптимістичніша інформація про те, що там, у Вільнюсі, намагаються проштовхнути спільну заяву, що, мовляв, обидві сторони зобов’язуються підписати… І сьогодні найжахливіше було дізнатися, що з Україною взагалі нічого не підписали. З одного боку, ніби збережено моральну чистоту цієї європейської ідеї, а з іншого боку, мені здається, що зараз у Януковича розв’язуються руки для дуже-дуже неприємних дій.
- Як взагалі можна пояснити такий крок Януковича? Три місяці «накачувати» населення, зокрема свій електорат, і раптом – відмова. Чи можливе взагалі якесь розумне пояснення цій шизофренії?
І його електорат, до речі, наближення до Європи сприйняв.
А крім якихось найзагальніших конспіративних версій, пов’язаних з «рукою Москви», тиском Кремля, інших пояснень немає. Бо дійсно, для чого було гратися? Був розрахунок на те, що в останню хвилину Захід настільки буде приголомшений, що піде на будь-які умови і засипле грошима?.. І усім одразу не сподобалися ось ці непередбачувані візити Януковича до Росії, в Сочі, ще там кудись. В усьому цьому вже присутня якась конспіративність.
- Чимало аналітиків до ранку 29-го листопада вперто продовжували пророкувати підписання угоди з ЄС.
Мені здається, вони переоцінювали самостійність президента.
- Ви сподівалися такої реакції суспільства на провал угоди?
Ще 21-го не сподівався. На 24 листопада опозиція анонсувала акцію в Києві. Та вийшло так, що влада сама підштовхнула громадськість рішенням уряду від 21 листопада про призупинення підготовки до підписання угоди.
Я щиро скажу, що не сподівався такого масового маніфестування в Києві 24 листопада. Думаю, ніхто не сподівався. Виявилося, що це було все-таки до 200 тисяч людей, абсолютно різного плану і характеру. Це було несподівано. Здебільшого вийшли все-таки кияни.
- За підрахунками політиків, тоді партії довезли на київський Майдан 25 тисяч своїх активістів. Це навіть не чверть. А що вас найбільше в вразило в цьому протесті? Порівнювали з Майданом 2004-го?
Безумовно. Це така справа, яка наче на поверхні, навіть якоюсь мірою це моменти, непозавершувані тим Майданом. Вони про себе дали знати. Зокрема, нерв громадянського активізму. Тому що тоді, в 2004-му, все крутилося виключно навколо політики, це була дуже чітка політична ситуація з конкретним політичним завданням.
А цього разу все-таки йдеться, на мій погляд, про маніфестацію. Маніфестацію, чого ми хочемо і чого нам треба. Головні ролі почали відігравати не представники політичних партій. Це те, чого не вистачило "помаранчевому" Майдану в 2004 році - такої зарядженості і громадянського активу. Не було тим Майданом сформульовано цієї не заангажованої безпосередньо в партійну боротьбу громадянської позиції. А тут вона себе виявила.
Мені хочеться весь час згадувати про Геракліта, про те, що в ту саму ріку не вдається ступити двічі. Тобто в кого-кого, а особисто у цієї влади і особисто в Януковича Майдан - це травматичний момент, пов’язаний з 2004 роком, з тим Майданом. Тому операція з придушенням наших протестів, мабуть, розробляється з урахуванням отих їхніх найслабших моментів, через які вони тоді, на їхній погляд, і поступилися. У відповідності з тим потрібно діяти і сьогоднішнім організаторам. Але це мені звідси легко так казати, зрештою, я ще не бачу там якогось абсолютно організаційного ядра.
- Схоже, самі опозиціонери не були готові до такого вибуху.
Не були. Але могли б осідлати. З одного боку, мабуть, є сенс запитати. Ця готовність має бути постійною. Та вони стільки разів обламувалися на цих закликах людей: виходьте протестувати! І бачили, що люди не виходять, що вони, мабуть, не дуже вірні. Коли я був у Польщі з виступами, я отримав листа від «Батьківщини». Мене запрошували взяти участь у ході 24-го і виступити. І вони, ці «штабні» люди з «Батьківщини», писали як про дуже високу цифру, що очікують 30 тисяч людей…
- Загалом, як оцінюєте поведінку лідерів опозиції і партійних революціонерів? Вони на рівні?
Мені не хочеться сіяти конфліктні настрої в цій ситуації, в якій всім нам дуже важко. Мені хочеться вірити далі, що лідерам опозиції так само важко, як і нам усім сьогодні. Крім того, реалістично дивлячись на всі постаті, я з самого початку розумію, що ми не маємо якогось особливо красивого вибору, чи не так? Єдина логіка, і моя логіка зокрема, полягає в тому, що будь-хто з цих кандидатів, будь-хто з цих опозиціонерів, подобається він нам чи ні, - він має замінити нинішню владу. А те, що до них багато всяких критичних вимог, і постійне розчарування, думаю, - це теж така наша самоомана, ми вже звикли їх бачити в такій ролі. Та зараз вже якось надзвичайно пізно і не до речі було б раптом від них відвертатися і спішно продукувати якусь постать чи фігуру, вигадувати її, накачувати якимось альтернативним сенсом. Я дивлюсь на рейтинги, і якщо так є справді - а у мене немає підстав сумніватися, що це правдиві цифри - то треба було ставити, наприклад, на Віталія Кличка. Та й все.
- Особливість Євромайдану в тому, що на площі вийшло нове покоління – хлопці і дівчата, яким у 2004-му було по десять років. Це покоління, яке багатьма вважалося втраченим. Не диво?
Багато хто приходив з батьками ще в 2004-му на площі… В когось цей майданний досвід і спогад закладений, а в когось ні. Я думаю, тут інше працювало. Була така мовчазна згода, коли всі заспокоїлись в очікування підписання угоди з ЄС, і виявилося, що ці молоді студенти цілком серйозно це розглядали як якийсь поворотний пункт, гарантований для їхнього майбутнього у цій країні.
Це надзвичайно вражає. Я ще півтора тижні тому виступав на тему України в одному західному університеті, була дискусія. Я казав, що на нашу нинішню молодь складно розраховувати, тому що вони в соціальних мережах сидять для того, щоб знайомитися одні з одними і більше цікавляться пивом, а ще беруть участь у проплачених владою мітингах і виступають на її боці. Я говорив і називав усе своїми іменами, так, як воно є, та я не сказав іншої частини правди: в той же час серед них багато таких, які мріють про європейське майбутнє. Цієї фрази я не сказав, бо не вірив у це. Я в це повірив ось тепер, коли вони вийшли.
- Новини з Києва тривожні. Аналітики обговорюють сценарії придушення Майдану. Говорять про небезпеку розколу країни. На вашу думку, наскільки серйозний ризик?
Я думаю, сьогодні це питання – розколу - може постати у випадку форсованого просування владою України до Митного Союзу. Але тоді буде йтися про якусь ініціативу Західної України. Це вперше в історії вона виявиться носієм сепаратизму.
В Галичині це може початися з рішень обласних рад про те, щоб тут не визнавати угоди про Митний Союз - на території своїх областей, міст, районів і т. д. Не підкорятися цим рішенням і таке інше. Але ми дуже теоретизуємо. Набагато ймовірніший сценарій, що Янукович і його люди вперто казатимуть, що ми ніякої євроінтеграції не скасовуємо, ми взяли паузу, а тим часом будуть все тісніші і частіші зустрічі з керівництвом РФ. І це зближення мусить пройти форсовано, Путін прекрасно розуміє, що якщо тягнути в Митний Союз, то дуже швидко. Бо в 2015-му році, під час президентських виборів, у нього буде хиткіша ситуація. Тобто бажано затвердити цей статус до наступних президентських виборів. Так я собі це уявляю… Тому, імовірно, якщо нічого не зміниться, то в найближчі місяці Янукович з Путіним будуть дедалі частіше зустрічатися, щось там підписувати, і одного дня виявиться, що вони вже стільки всього напідписували, що це вже фактично означає перебування країни в Митному Союзі.
- Ключовим питанням Євромайдану є – що далі? Є прихильники йти на загострення, скидати владу, не чекаючи виборів. Є ті, які пропонують довгий шлях – громадянську активність, підготовку до виборів 2015-го. А що далі?
Тобто наскільки ці два сценарії виглядають реалістично? Обидва мені здаються дуже проблематичними…
Ну добре, якщо вийдуть хоча б півмільйона, то перший можна було б розглядати серйозно. Другий варіант такий, що передбачає так багато тонкощів і нюансів організаційної роботи і водночас прекрасні можливості для влади інфільтровувати в ці середовища своїх людей, розкладати їх, сварити між собою. Це такий довгий і звивистий шлях, який зовсім необов’язково увінчається успіхом. Мабуть, тут ще якийсь варіант треба думати.
- А в чому тоді надія? Чи не отримаємо ми ще одне покоління розчарованих?
Та коби ж тільки це! Покоління розчарованих - це вже такий собі побічний ефект. Я боюся, що це буде покоління заляканих… Якщо включать зараз всі механізми прискореного перетворення країни на диктатуру. Отут будуть втрати неймовірні. Бо хіба є аж таким неможливим варіантом білорусизація? Та абсолютно ні. Нехай Україна більша територіально, складніша, різноманітніша, ніж Білорусь. Значить, на це піде трохи більше часу і зусиль.
А надія, якщо ти питаєш, вона у мене пов’язана виключно з якимось протестним вибухом, якого я зараз не можу передчути і передбачити, але вона пов’язана з концентрацією, з масовістю виступу в Києві. Ось ці найближчі години можуть вирішити насправді, чи таке можливе, чи ні. Можуть виникнути настільки, не дай Боже, жахливі і криваві ситуації, через які більшість потенційно активних громадян просто залишаться вдома. Не дай Боже, щоб ці провокації вдалися, щоб цей маховик запрацював. Як їх стримувати, якщо я читаю в новинах, що тільки в Маріїнському парку стояло 5 тисяч братви? "Тітушків" уже в 2004 році залучали, а тепер вони постали в усій красі.
- Ми маємо усвідомити, що, окрім молоді, яка вийшла на Євромайдан, в Україні виросло ще й покоління, яке цей Майдан готове зустріти металевими трубами і кулаками.
Так. Це треба взяти до відома, прийняти як факт. Зі своєю звичкою згущувати фарби я схильний був думати, що наша молодь в цілому стає дедалі більше схожою на цих "тітушок". Але наша надія в тому, що все це врівноважиться і переважиться тими хорошими і прекрасними молодими людьми, які сьогодні вийшли і виходять на Майдан.
Розмовляв Сергій Борис, "Галицький кореспондент"
