Юрій Винничук про чорне задзеркалля російської літератури

Український письменник, відомий блогер і політичний оглядач Юрій Винничук у власній колонці пояснив шкоду російської літератури для українців.

ЇЇ було опубліковано на порталі Zбруч: 

Про шкоду російської літератури для українців дуже детально висловився ще Іван Нечуй-Левицький у праці «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини», роблячи дуже слушний висновок, що «Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком».

На жаль, наші національні сили не були ще готові йти на смерть за свою свободу і наївно вірили обіцянкам ворога. Тому ота темна ніч і супроводжувала нас усі останні роки.

Менш відома друга праця письменника «Українство на літературних позвах з Московщиною». Цього разу приводом став відгук Пипіна на історію української літератури Омеляна Огоновського. Пипін тут висловлює ті самі погляди, що й Путін, вважаючи нас одним народом і пінячись від злості, що давня руська література це література передусім українська, а Русь, як не крути, не Московія.

Для мене цікавою було в працях Нечуя статистика поширення російських журналів. Як з'ясувалося, найбільше читачів та передплатників мав Петербург, а відразу за ним Херсонська, Київська, Харківська, Катеринославська, Таврійська, Полтавська і Подільська губернії. Причина тут зрозуміла. Журнали передплачували передусім міста. А українські міста заселила окупаційна влада – урядники, військові, попи, їхні дружини і т. д. В російській провінції залишилися хіба плюшкіни та собакевичі, які нічого не читали.

Говорячи про фольклор, Нечуй наводить разючий приклад з весільних пісень. Наприклад, українці у весільних піснях кепкують зі старости і сватів без зла:

               Наш староста з міста

               В нього голова з тіста,

               Зуби з петрушки,

               Очі з чорнушки,

               Голова сніпками вшита,

               Борода ґонтом підбита.       

А от російські дружки кленуть:

               Да тебе свату большому

               На ступень ступить – ногу сломить,

               На другой ступить – другую сломить,

               На третий ступить – голову свернуть.

               Да трясло бы тя, повытрясло!

               Да сквозь печь провалится!

               Я кладу жалобу что на сватью на большую,

               На лукавую, на вилявую,

               На змею семиглавую!

               Семиглавую, семихвостую!

               Чтобы тебе, сватьюшка,

               Синовей бы те разбойников,

               Дочерей-посиделочек...

               Умереть бы тебе, сватьюшка!

Це дуже яскравий приклад відмінності наших народів. Відмінність ця полягає ще й на тому, що в росіян нема взагалі народних пісень, які б хтось і досі співав. Все, що співають при застіллі, – це авторські пісні («Коробєйнікі», «Стєнька Разін», «Ой, мороз-мороз», «Очі чьорниє» і т. д.). Так звані народні не мають привабливої мелодії, не мають зрозумілої гармоні, зате мають убогий зміст. Ось пісня, яку співала Лідія Русланова:

               Валенки да валенки

               Ой, да не подшиты, стареньки

               Нельзя валенки носить

               Не в чем к миленькой ходить...

Та от несподіванка: вона не російська, а циганська.

Російська література творилася згори, не беручи до уваги народний фольклор, який виявився дуже бідним. Більшість казок – це переповіджені зарубіжні казки, які широко розходилися в дешевих виданнях.

Це та сама пастка, в яку потрапили брати Ґрімм, записуючи казки у юних начитаних дівиць з родин гуґенотів, які втекли з Франції. Відповідно, багато тих казок не були німецькими.

«Аленький цветочек» Аксакова, «Маша и три медведя» Толстого – це англійські казки. Жодна з цих казок ніколи не була зафіксована у фольклорних записах до того, як з'явилася в літературному опрацюванні.

Казки про «Снігурочку», «Колобка», «Ріпку» позичені в українців, а казка «По щучьему веленью» – у фінів. Коли зазирнути до «Народных русских сказок» А. Афанасьєва, то можна побачити там цілу купу українських і білоруських казок – одні з них в оригіналі, інші в перекладі, а ще доволі багато казок, про які скромно не вказано, де записані.

Так, у примітці до казки №56 про дурного вовка читаємо: «У малороссиян существует поговорка "Кому, кому, – а що куцому, то вже не минецця"». До чого тут українська приказка, якщо казка російська? Але де вона записана – знову мовчок.

Більшість записів російських казок були сфальсифіковані. У той час, як українці не мали в Росії своєї літератури, а казки існували винятково в усній формі, росіяни уже з XVІІІ ст. масово поширювали серед народу лубкові книги. Їх розносили по селах разом з гребінцями й люстерками коробейники. Відтак селяни, прочитавши німецькі, французькі чи там арабські казки, залюбки потім пригощали ними фольклористів.

У зібранні Афанасьєва у примітках до казок так і пишеться: «Текст перепечатан с лубочного издания» або «Текст представляет собой литературно-повествовательную обработку былины об Илье Муромце и Соловье-разбойнике».

Та й казки, записані на якій-небудь Тамбовщині, викликають тиху підозру про фальсифікат: «Сивко бурко, вещий воронко», «Две Доли», «Марко Богатый», «Лихо». Казка «Людська доля» подається чистою українською мовою, але... записана в «Малмыжском районе Кировской области».

Щодо російської літератури, то її варто читати бодай задля того, щоб пізнати глибше свого ворога. А читати треба не тих найвідоміших і перекладених у всьому світі, а другорядних, яких не перекладають. Наприклад, Салтикова-Щедріна. Хоч і не можна назвати його другорядним, та все ж він майже невідомий на Заході. Єдиний роман, який переклали на кілька мов – «Господа Головлёвы», а найбільш сатиричні і дошкульні для росіян твори не перекладені. Не любили його і в Московії, бо поглумився він над кацапами не згірш від Гоголя. Пригадую, як у 1980-х привіз до Львова якийсь московський театр виставу «Історія одного міста». Публіка валила шалено, бо в репліках персонажів усе було актуальне й на той час. Врешті втрутилися обкомівці і змусили окремі фрази прибрати.

Ніхто не буде перекладати й Глєба Успєнского, та й не просто його перекласти, але ж читаючи його нариси, бачиш, яка страшна, незборима прірва розділяє нас із московитами. Він описує таких потвор у людській шкурі, що дуже добре накладаються на новітніх окупантів. Зґвалтування, пиятика, підлість, брехня, крадійство – усе це ознаки московита. Зрештою, навіть Іван Аксаков, побувавши на ярмарках в Чернігівщині, писав, що український крамар ніколи не запросить за крам зайвого, а скаже свою ціну і вже не спустить ні на шаг, ще й говорити не схоче, тоді як поруч із ним кацап залупить втроє і буде вперто торгуватись. А це, між іншим, риса суто азійська – називати завищену ціну, а потім спустити ледь не в чотири рази.

Література російська сповнена жахів. У поемі Нєкрасова «Кому на Руси жить хорошо», яку важко назвати поетичною, селянка Матрьона розповідає про те, як вона пішла на поле жати, а дитину залишила на діда. І ось як переказує цей епізод шкільний підручник: «Но недоглядел дед, уснул, разморенный солнышком, а Демушку съели свинки».

Як лагідно: «свінкі»!

Звичай, коли сини йдуть на заробітки, а батько спить з невістками – теж яскраво описаний в російській літературі. Зокрема у повісті Алєксєя Потєхіна «Около денег», де фабрикант, випровадивши з дому сина в дорогу, їде зі своєю невісткою до міста і живе там з нею в готелі, купує їй цінні подарунки.

 Або ось Фйодор Рєшетніков з його повістю «Подліповци». Це чистої води роман жахів. Розповідається тут про село, заселене перм’яками, які рідко коли їли хліб. Через постійну негоду селяни косили жито й овес завчасу, ще зеленим. «Только начинает созревать хлеб, – баско! вдруг дожди, заморозки, снег… Поплачешь, погорюешь, да и скосишь травку божью, измелешь и ешь так с горячей водой, либо настоящей мучки смешаешь али коры осиновой, либо липовой наскоблишь». Усе село – самі лежебоки, ніхто нічого не хоче робити. Взимку з холоду та голоду люди вмирають як мухи. І це при тім, що біля села густелезний ліс. Але їм ліньки йти рубати дрова.

Померлих ховають у сяк-так збитих скринях задля економії по двоє. Відспівує піп у личаках та в полатаній рясі. Сисойка, який ховав жінку, спочатку плакав за нею, а потім став її лаяти «стервом», а попа – «чучелом».

«Сысойке страшно опротивела жизнь в своем дому: каждый день и даже ночь ревели его маленькие брат Петр четырех лет и сестра Пашка двух лет, которые мерзли с холоду и постоянно голодали. Эти маленькие дети, не умеющие еще выговаривать и ходить, постоянно лежали или сидели полунагие, одетые в несколько тряпок, сшитых наподобие мешков. На них не обращалось внимания ни Сысойком, ни матерью, которая, больная и сумасшедшая, постоянно лежала на печке и охала. Куда Сысойко ни посадит детей, там они и сидят, там и ползают. Он даже нарочно садил их на голый пол, для того, чтобы они скорее умерли, нарочно не давал есть, думая, что они помрут; но ребята кричали с каждым днем хуже, – Сысойко злился, хотел их пришибить чем-нибудь, но ему было жалко, он чего-то боялся».

Але мрія його збулась. В комині обвалився камінь і забив дітей, коли вони лежали в печі. «На другой день Пила сделал ящик в виде гроба, положил в него два маленьких трупа, завернутые в мешки, заколотил ящик с досками и повез на дровнях в село».

У попа виникає підозра, що Сисойка сам їх і забив. Але якщо віддасть корову, то заплющить на це очі.

Ні, таки варто читати цю чорнуху. Щоб ніколи у нас не виникало до них співчуття.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!