З ЛЕВЧИКОМ НА РУКАВІ…
Одним з тих, хто в далекому 1943 році зголосився добровольцем в ряди української Дивізії «Галичина» був сл. п. Павло ЛАВРУК, 1924 р.н., син Дмитра, рільника з с. Загвіздя біля Станиславова.
З дитинства хлопець тягнувся до науки. Закінчив 4 класи місцевої школи. Але надалі змушений був працювати разом з батьком у власному господарстві, щоб прогодувати немалу родину…
З початком німецько-радянської війни, у червні 1941 року, покликаний на примусові роботи на летовищі у Станіславі. З приходом мадярів, а потім і німців, що їх змінили, влаштувався на роботу у Станиславові, у шклярні поляка-фольксдойча. Одночасно навчався у Торговельній школі, здобуваючи ремісничу спеціальність муляра. У 1942 р. забраний на службу до Баудінсту, працює в залізничних майстернях.
Про день, коли вперше почув про набір до Дивізії, згадує так:
– Мене з дому повідомили, щоб був обов'язково у неділю і відкрив клуб (Народний Дім), бо будуть збори... Прийшло два чоловіки: один – у формі німецького офіцера, майора Вермахту, і один цивільний, перекладач. І об’явив, що хочуть створити українську армію, в числі дивізії, яка буде воювати на Східному фронті, і яку будуть готувати шість місяців.
– Чи згідні ви, щоб ваші сини пішли у цю армію? Знаєте, ніхто не сказав "Ні", але й хором не сказали "Так!" Але погодилося багато. Бо краще піти в українську армію, аніж на примусові роботи до Райху...
Почалося формування Дивізії. Був строгий відбір: по-перше – ріст. Виправка. Мусів бути здоровий. Освіта... Дуже потрібні були люди, що знали німецьку мову. А я вже доти добре знав її з Торговельної школи (там її викладав Тарас Франко), й окрім того, мій шеф з роботи посилав мене до репетитора...
11 липня 1943 року у Станиславові відбулося свято стрілецької дивізії «Галичина». Вулицями міста пройшла святочна хода, а на майдані коло пошти відбулося віче. З промовами виступили губернатор дистрикту Галичина Отто Вехтер, о. Володимир Микитюк від Українського Допомогового Комітету та інші. Урочистості пройшли також і на стадіоні Каси ощадності (тепер стадіон «Рух» по вул. Чорновола). Після святочного прощання добровольці Дивізії «Галичина» відбули потягами до Львова.
– Нас направили до Львова, де було святочне Богослуження коло театру, а потім відправили нас на вишкіл у Польщу, в Гайделяґер, біля Дембіце... Студенти були окремо, бо йшли цілими ґімназіями, – їх учили на офіцерів або на підофіцерів. Вся команда була виключно німецькою мовою, лиш межи собою – українською. Дисципліна була солідна. Чистота – ідеальна! Мене менше ганяли, бо я мусів в себе, у восьмій компанії, перекладати – був посередником між німцем-офіцером і нашими хлопцями. Три місяці ми проходили піхотний вишкіл. Згодом з нас відібрали певну групу і я попав на Чехи, біля Бенешова, десь на два місяці...
Командиром вишколу з українського боку у Павла був колишній сотник Армії УНР, майор (Waffen SS Sturmbannführer) Микола ПАЛІЄНКО, командир артбригади, а згодом 4-го (важкого) дивізіону у боях під Бродами.
– На вишколі ми носили форму проношену, а коли пішли на фронт – то всьо було нове… Левчик був на комірі і на рукаві.
Потім нас з гарматами відправили до Німеччини, в Нойгаммер. Там я пройшов вишкіл у спеціяльній кавалерійській школі – вчили на інструктора… І лиш потім нас направили на Броди. Наша Дивізія була в запасному ешелоні оборони: німці були в своїх окопах, а ми за німцями – в селі Суходоли, за 10 км від Бродів. Я зі своїм товаришем, недавнім гімназистом, мав завдання облаштувати спостережний пункт на горі поблизу села…
Те, що було далі, дорогі читачі – вже в іншій історії.
Автор: історик, науковий співробітник музею визвольних змагань Петро ГАНЦЮК
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
