ЗАГОЛОВОК, АБО НАРОДЖЕННЯ EGO NOVI

Авторська колонка Євгена Жураковського.

Кімната моя наповнена тінями. Видно їх навіть крізь темряву. Тихо, нечутно ні для кого, намагаються мені щось вимовити, запитати: “Що тобі потрібно?”. Соромно їм відповідати. Соромно бути з ними. Хто вони? Чому я їх бачу? Вільготною стає кімната. Сльози їхні випаровуються, переростають з повітря в повітря… личать їм? Авжеш… Змивають піт з мого чола, породжують ідилію, замах на недовершений страх. Календарі перевертаються, ведуть за руку. Темрява. Завіса. Розбите скло. Чоло до чола. Не знаю, до чийого. Піт мій змішується із чиїмось і створюється окремий, надароматистий.

Що я? “Carpe diem…” Я і ловлю. Занадто часто і пристрасно, щоб ним насолоджуватися. Цей момент стає вже сірим, заповнює моє єство до останнього, найменшого, тромба в капілярах.

Я стою на війні.

Попереду мене, не бачені моїми очима, бої, які тривають… для чого? Складно, мабуть, розуміти, що з часом це питання може стати риторичним. Війна стає буденністю. Чи потрібна нам ця буденність? Ми просто перестанемо вважати на неї, як і на инші її складові, розуміти, що вона існує і не ставити запитань, для чого і як. Вона вже стає такою. Ми стаємо пристосуванцями, гедонізм переповнює вінця нашого світосприйняття і кладе нас на коліна. Ми 一 раби. Безмодульні, беззмістовні, ненапрямлені раби, що стали на коліна перед гедонізмом за будь-яку ціну. Світ сприяє створенню буденності з найглибшого, найтривкішого і найжахливішого лиха. Скабрезно одягнути війну наопашки, здавалося б, неможливо. Але сутності реалій стають такими, які вміщують у собі навіть поняття і явища неможливі.

Я стою на війні.

Мої ноги у воді, що пашить кров’ю. Чи моя це кров?.. Не треба відповіди. Мені досі соромно згадувати про тінь, що була видимою навіть у темряві і, зловивши мене за горло, душила, пропихала пальці свої в мою трахею, не даючи навіть ядучому газові пробратися до легень.

Чи знаю я, як стати частиною кінця безкінечного? Бути цим безкінечним. Я беру до рук зброю. Постріл. Повітря ввібрало в себе кулю. Повітря… Чи згинуло воно? Ні. Лише ввібрало в себе кулю, ту, яка опісля впала на землю, давши початок своєму кінцю, кінцю своєму існуванню у вигляді natum. Замість нього виконати цю функцію мала шкіра мого вбивці. Ту кулю мала омити його кров, давши їй марну надію на подальше існування. Таку собі надію на існування опісля, реінкарнацію в нове тіло. Але тіло в тілі жити не може.

Фізично мій вбивця вже зник. Залишається вбити його морально. Отже, заразом вбити себе. Вбити своє alter ego. Без нього я ніщо. З ним, очевидно теж. Щоб виграти, потрібно почати все спочатку. Навіть не треба шукати коренів проблеми. Просто переродитись, перееволюціонувати, перевстановитись, перерозвинутись і, власне, ще десятки цих пере-. Стати тим, за кого б цей жах просто не дозволив собі існувати. Розпізнати своє “що тобі потрібно?”, дати відповідь тіні, що видніється навіть крізь темряву. Побути в окопах на війні проти свого материнського, встановленого генетично “я”. Такі завдання. Інакше ніяк. Тактика гри небезпечна. Але єдиноможлива.

Завданням є пізнати, для чого мені кінець цієї війни. Відповідь на кшталт “щоб не було економічних проблем, щоб жити спокійно, щоб не перейматись нічим” не влаштовує. Слід знайти в собі той націоналізм, слід розговорити його так, щоб він жадав до нестями вирватися на волю і бути тим “еґонаціоналізмом”, який існує в тобі на тлі мільйонів инших “еґонаціоналізмів”, що разом становлять суть і причину держави, за яку триває війна.

Ставлю собі 2 простих на перший погляд запитання, які ставили мені ще в школі: 1) що таке держава, і які причини її виникнення? 2)що таке війна? Відповіді немає на сторінках підручників. Важко жити без вказівок. Відповідь потребує пошуку. Відповідь 一 це я. Я 一 це держава, Я 一 це війна. Кожен мій крок до війни був помилкою. Інакше б її не було. Причиною створення держави є Я. Саме моє бажання бути в державі, моє бажання жити, без держави яке апріорі неможливе, і стало причиною створення тієї держави.

Війна 一 це я. Беру в ній участь. Воюю з собою за себе. Вбиваю свого гедоніста-пристосуванця до жахливої жахливости, що стає буденністю. Бо війна ця 一 повітря, яким дихаю, вода, яку п’ю і їжа, яку споживаю. Вона існує, охоплюючи весь простір і те, що поза ним. І, насамперед, існує проти мене. Я повинен усвідомити себе, як того, проти кого розгорнули цю битву. Лише проти мене. Тоді я зможу боротись. Лише тоді я зможу цілком прагнути перемогти, бо знатиму, що ця війна тільки проти мене і тільки за мене. В іншому випадку, як не свідомість, то підсвідомість моя уповатиме щонайменше однією сотою своєї сутности на те, що хтось цю перемогу вигризе замість мене.

Я повинен знати цінність, за яку я боротимусь. Ця цінність 一 я сам, моє життя і мій дух. Я можу втратити це впродовж баталій, але я буду битись. Феномен “добровільно хочу на фронт” виникає з цього контексту. Це усвідомлення, хто ти, для чого все це тобі. Це щоденна боротьба зі страхом, з цією загрозою буденности і врешті-решт 一 з самим собою.

Боротьба відчайдушна. Методів її є безліч. Якщо досі іще не змогли визначитись із власним, то чи варто вам взагалі воювати? Вперед до самострати!

Про автора: Євген Жураковський - поет, прозаїк, есеїст. Переможець численних літературних конкурсів, серед яких Літературно-публіцистичний конкурс ім. В. Стефаника, конкурс есеїстики "Мій Франко" та ін. Автор та організатор благодійних літературних вечорів на підтримку ЗСУ містами України. Учасник міжнародних конференцій, присвячених дослідженню україністики та української історії. Культуролог. Автор кількох наукових робіт з українознавства. Дослідник проблем сучасної теорії держави і права, зокрема - один з авторів, що висловили ідею Метадержави. Зараз також навчається в Івано-Франківському юридичному навчально-науковому інституті НУ "ОЮА".

В літературній творчості характеризується постмодернізмом, притаманним галицькій поезії. Часто висловлюється щодо суспільно-політичних подій в Україні. 

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!