Записки з Донбасу

Івано-Франківськ-Донецьк-Івано-Франківськ. Осінь 2007 рік

З Івано-Франківська до Донецька виїхали декілька автобусів ,вщерть наповнені людьми. Здебільшого це були молоді та середнього віку люди. Вони відправлялися до самого Донецька. З єдиною місією - не допустити фальсифікацію на виборах до парламенту наприкінці минулого десятиліття.

Вперше таку немалу відстань довелося подолати автотранспортом. Та це для молоді не було проблемою. Гірше розпочалося вже там.

Спочатку обіцяли розселити в самому Донецьку, але не так сталося як гадалося. Тому жили ми на відстані 60 кілометрів від дільниць,тобто від самого Донецька. Поселили нас у якомусь чи то колишньому гуртожитку, чи інтернаті. Двері в кімнатах не закривалися, теплої води не було. Половина дільничних працівників, оцінивши ситуацію, вирішила за власний кошт повернутися додому. Інші прихильники гострих відчуттів залишилися.

Щовечора і щоночі нас довозили до дільниць. Разом це 120 кілометрів. Приїжджали опівночі, відправлялися вдосвіта. Мені випала дільниця, яка розташована в самому центрі Донецька. За 5 хвилин до пам'ятника Леніну. Вона розташовувалася в загальноосвітній школі. Там головою комісії була вчителька середніх років. З Франківська до неї потрапило двоє людей.

Побачивши нас жінка не втішилася так точно. Познайомилася і спитала з якою метою ми приїхали. На диверсантів ми точно не змахували. Старалися триматися купи.

В комісії в нас були і регіонали, і комуністи, і інші, які нічим не відрізнялися у поглядах від попередніх. На стінах портрети Маяковського, Чехова, Пушкіна. Школа, хоч і під опікою Рината Леонідовича, але в жалюгідному стані.

Нам там довіряли чорнову роботу. Навіть довелося розносити запрошення по незнайомих донецьких вулицях та провулках. Багато з ким і познайомився. Дехто навіть вітався вже коли приходив голосувати.

Під час виборів ледве не виключили з комісії. За похід у туалет. Без попередження. За той день і ніч наслухався і про бандерівців, западенців, які приїхали завойовувати не рідний їм край.

Найбільше здивувала агресія. Частіше вона проявлялася в не тільки в політичних,але й побутових ситуаціях. З людьми старшого віку. Молодь була цікавішою і лагіднішою до нас гостей, що втілює надію.

Висновок загалом такий - нарід злий, бо працює та, попри це, бідний. Ну і особливість краю не може не вплинути. Тут виживає сильніший.

Наступного дня після голосування ми прийшли попрощатися. Але не було з ким. Хотіли навіть помінятися контактами,щоб вітати зі святами . Але для них двоє молодих людей ,які приїхали на тиждень до Донецька, залишились чужаками.

По дорозі додому, коли звідкись повертаєшся, є інколи бажання побувати там ще раз. Тут - не було. Проте знову продовжую вболівати за донецький “Шахтар”

Іван Харук, журналіст