"Завжди є ведмедик, який тебе врятує": Історія франківського льотчика-винищувача Івана Смеречанського

Понад 200 бойових вильотів, кожен — ризик власним життям заради того, аби небо над Україною знову стало безпечним. Іван Смеречанський з 6 класу знав, що стане пілотом. Син авіатехніка, він пройшов шлях від курсанта до командира авіаційної екскадрилії. Повномасштабне вторгнення зустрів у кабіні літака, в небі над Харковом вперше побачив як ворог почав бити по цивільних. Брав участь у численних операціях, зокрема вперше застосував керовані авіабомби під час звільнення Херсонщини. Іван розповідає, доводиться виконувати завдання, перебуваючи в зоні ураження ворога. Разом із ним завжди талісман, який вже став не менш відомим — ведмедик.

Свою історію він розповів Укрінформу.

- Коли на свята вітаємо друзів, знайомих, родичів, завжди бажаємо мирного неба, особливо останніми роками. З чим у вас асоціюється небо, зважаючи на те, що це ваше робоче місце?

- Коли я малим ходив з батьком на аеродром і бачив літаки, в мене була мрія стати льотчиком. І ось я вже більше ніж 10 років літаю. Небо до повномасштабного вторгнення – це було для мене так: хмаринки, сонечко, з висоти пташиного польоту все дуже цікаво, воно у тебе захоплює дух. Але тепер ти розумієш, що це і дуже небезпечно. 

- Де навчалися та служили до 2022 року?

- Я закінчив Харківський університет у 2016 році, потім мене направили служити до Івано-Франківська в 114 бригаду тактичної авіації, де я тепер командир авіаційної ескадрильї. Прийшов я туди простим льотчиком-лейтенантом і так поступово «доріс» до командира авіаційної ескадрильї.

- Пілотами народжуються? Чи це все ж таки виснажлива робота над собою?

- Усі хочуть літати, але це не всім дано. У нас були такі випадки з курсантами, коли людина і зі здоров’ям, і зі знанням, відмінник, але не вдавалося керувати літаком. Тобто, якоюсь мірою, можна сказати, так, дійсно, треба народитися льотчиком.

- Найперший ваш виліт – пам’ятаєте його, який він був?

- Так, звичайно, всі перші польоти, самостійні запам’ятовуються. Перший політ запам’ятовується, коли ти піднявся в небо, навіть з інструктором, а інше відчуття –  коли ти сам, без інструктора, тобто сам керуєш бойовою машиною чи навіть хай небойовою. Ще на 1–2 курсі там легкомоторні були літаки, але все одно – ці емоції пережити, що ти керуєш сам, тобто на тобі вся відповідальність, і потім тобі треба посадити літак... І в нас в льотних традиціях таке є, що ти коли приземлюєшся, тебе зустрічають твої товариші, потім підкидають тебе, б’ють об борт літака… Ці дні та ці моменти закарбовуються на все життя.

- Одну традицію ви вже назвали, розкажіть більше про прикмети й забобони – знаємо, що це є в льотчиків.

- Так, ми таки забобонні, не можна голитися перед польотом і фотографуватися. Не знаю, хтось каже, що це неправда, але ні, я дотримуюсь цих забобонів своїх.

- І щодо талісманів?

- І щодо талісманів.

- У вас є ведмедик?

- Так, є ведмедик, мені подарували його друзі ще в 2018 році. Як почалася ця історія з ведмедиком… Оксанченко, який, на жаль, загинув, виступав за кордоном у пілотажній групі, і вони проходили митний контроль, якраз в Івано-Франківську, через нашу бригаду. І я якось випадково побачив цього ведмедя – йому за кордоном подарували, у нас такого тоді важко було знайти. І на мій день народження приходить посилка – і там він. Вони  ж літали з цим ведмедиком, і це мій талісман, він зі мною і медкомісію проходить, і всі польоти. Я навіть так жартую, що він мені в польоті підказує, коли я щось не так роблю.

Було раз забув – то таке відчуття, що чогось не вистачає. І вже з повномасштабного вторгнення я його беру в кожен бойовий політ.

- Про початок повномасштабного вторгнення і про те, як змінилося ваше ставлення до роботи... Розкажіть, будь ласка, про момент, коли небо перестало бути безпечним? 

- Застала мене повномасштабна війна в Харківській області, був якраз у літаку, нам дали готовність (у нас так називається), я побачив на власні очі, як почали бомбити Харків. Я спершу думав, що це якийсь сон, що зараз прокинуся – і все буде добре, але, на жаль, так не сталося. Коли я піднявся в небо, це була десь 4-та година, я вже навіть точно не пам’ятаю, то побачив, як все горить, як бомблять аеродроми, просто мирне цивільне населення, і я зрозумів, що дійсно почалася вже війна.

- Якими були ці перші дні, які у вас були завдання?

- Харків дуже бомбили, ми вивели літаки з-під удару на інший аеродром і звідти виконували завдання на Херсонщині, коли вони почали наступати, і на Київ теж літали з того аеродрому, він так розташований, що, в принципі, діставали ми і туди, і туди.

- Російська авіація тоді летіла потоком, так?

- Так.

- Як, на вашу думку, вдалося відбити цю атаку?

- По-перше, вони летіли потоком з надією (я не знаю, що їм там наговорили, що в нас немає ніякої протиповітряної оборони, потім їм розказали, що всі аеродроми наші вже не боєготові, тобто авіації вже у нас немає, вони можуть спокійно працювати). Але, як виявилося, в нас і протиповітряна оборона була, і вони відбили, і дуже багато, ви знаєте, в перші дні збивали їхніх літаків, і льотчики їхні не розуміли, що це відбувається, і відповідно у нас була живучість. Основний фактор був – це те, що ми вмотивовані, тому що це в нас на генетичному рівні, і ми просто захищаємо своє. У них не було такої мотивації, їм просто дали наказ: ось туди, ось туди треба стріляти, бомбити їх. А в нас мотивація така, що на тебе вдома чекає родина, сім’я, тому ти однозначно повинен захищати її, і ти будеш іти до останнього.

- Так, і тоді ж озброєння було менше, не кажучи вже як сьогодні, в багато разів?  - Так, в багато разів було менше, у нас не було західного озброєння, яким нам допомагають наші партнери, але, бачте, я ж кажу, була мотивація, був великий супротив.

- Знаємо, що ви брали участь і у звільненні Херсонщини і, зокрема, перший застосували авіабомби?

- Так.

- Розкажіть про це.

- Херсонська операція, скажімо так, вона була дуже така розголошена на весь світ, коли було дуже багато літаків, ми застосовували протирадіолокаційні ракети HARM, дуже успішно, вони не очікували від нас такого. І ми знову ж таки не очікували, що настільки західні партнери адаптують своє озброєння під радянські літаки. А наступна операція – це я застосовував керовані авіаційні бомби, це був східний напрямок, і потім показували результати, що бомба прилетіла туди, куди потрібно, і там були ворожа техніка і ворожий особовий склад.

- Розкажіть про сам процес, як для цивільних, що дуже далекі від цього, як це відбувається? І ви ж, певно, перебуваєте якийсь час у зоні ураження ворогом?

- Саме так. Просто нам ставлять завдання, конкретно який район, коли і з якої висоти потрібно застосувати озброєння, скинути бомбу, і далі ти вже продумуєш, дивишся на зони поразки, ризики, плюс в тебе є ще т. зв. прикриття. Тобто ще один літак, який тебе прикриває і бере, у разі чого, на себе теж якийсь удар.Уже в сам момент скидання навіть перед цим маневром перебуваєш у зоні поразки противника та їхніх комплексів, і в цей момент дуже страшно, тому що в будь-який момент тобі зі землі кажуть, що по тобі – пуск ракети, і тобі потрібно маневрувати. Ти ось вже наче скидаєш бомбу, але тобі в цей момент кажуть: ні, по тобі – пуск, потрібно відвернути, відійти, а може бути й таке, що повернутися на аеродром. Операція не пройшла, ти не скинув ту бомбу, повертаєшся, потім тебе дозаправляють і ти йдеш на повтор, бувало і таке. А бувають такі операції, що одразу з першого разу ти прийшов, спокійно скинув бомбу і повернувся на аеродром. Потім тобі показують результати саме цього ураження – і ти бачиш, що дійсно бомба попала в ціль.

- Це дуже складно уявити, коли вам повідомляють, що ви зараз в зоні ураження і ворог по вас цілить, як ви стримуєте  себе і виконуєте свою роботу?

- Коли ти чуєш, що по тобі – пуски, спочатку йде страх, адреналін, – це нормальне явище.

- Кожен раз?

- Кожен раз, тому що ти розумієш, що реально по тобі – пуск, і ти знаєш, характеристики тих ракет чи того озброєння, яке вони можуть застосовувати, вони досить точні, маневрові й у них є чим нас збивати, на жаль. І цей адреналін, цей страх ти просто повинен перебороти і з холодною головою виконувати маневр, щоб ця ракета чи будь-який снаряд, який по тобі летить, в тебе просто не попав. І буває таке: дивишся в дзеркало, думаєш, зараз побачу, але розумієш, що насправді це можуть бути частки секунди – і все, вже по тобі прийде ракета.

- Але завжди є ведмедик?

- Але завжди є ведмедик, так, який тебе врятує, і ти спокійно повернешся на аеродром.

І ще одне: коли ми працювали, наприклад, з нашим озброєнням, то ти хоч би знаєш, як воно сходить, та ракета чи той снаряд, а із західним озброєнням – вперше. Ти не знаєш, як себе літак поведе, чи зійде вона, чи раптом може статися, не дай Боже, що вона там під крилом може підірватися. Розумієте? Але ми тепер бачимо, що західні партнери так все роблять, що воно працює точно, то тепер вже спокійніше, найважче було в ці перші рази.

- Це застосування перше – як воно в подальшому змінило хід на полі бою?

- Війна – це ж завжди якби зміна тактики, зміна стратегії, вони вчаться у нас, ми вчимося у них. Вони змінюють тактику часто, і ми змінюємо тактику, тому що ми отримуємо якесь новіше озброєння, – це інша тактика застосування, стратегія. І вони відповідно починають пристосовуватися, щоби нам протидіяти. Тому, коли ми застосовували в перші рази, для них це було неочікувано, тому що вони не знають, що у нас є і що воно може, – от тоді найбільший ефект. А потім ти просто починаєш вже якось придумувати інші стратегії, щоби вразити знову ж таки ціль і щоб по тобі не було ніяких пусків, щоб ти щасливо повернувся додому.

- Як ви оцінюєте з професійної точки зору російських пілотів, адже багато з них навчалися у наших військових вишах, бо вважали їх одними з найкращих, а тепер вони де-факто воюють проти своїх однокурсників.

- Почнімо з елементарного. У 2014 році, коли почалася війна, я був курсантом, і тоді запропонували у нас на курсі тим, хто з Криму, повернутися в свої домівки. Для нас це було неочікувано, і дуже багато людей повернулися назад у Крим, стали там теж військовими льотчиками. І якщо на першому курсі ми спали в одній казармі, то тепер вони воюють проти нас. І те, що вони говорять, що ми не знали, що там цивільне населення, повірте, це неправда. Ти добре знаєш, коли готуєшся до польоту, куди будеш скидати, координати, куди ця бомба прилетить. 

- Наразі ви командир ескадрильї. Яким ваш шлях був від пілота до командира, і коли саме взяли на себе командування?

- Перед повномасштабним вторгненням я був заступником командира ескадрильї, а коли почалося повномасштабне вторгнення, вже дуже багато, на жаль, було втрат побратимів, і вище керівництво побачило в мені, що я потенційний командир ескадрильї. Вже рік, я як керую ескадрильєю.

Більше читайте за посиланням.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!