Зі щитом і цимбалами: як прикарпатський музикант Петро Сказків боровся під час Революції Гідності

Петро Сказків з Івано-Франківщини грою на цимбалах підтримував людей під час Революції Гідності. Там і написав свою “Боротьбу” та приблизно ще чотири композиції про тодішні події. Сьогодні інструмент, з яким хлопець їздив на Майдан, залишився без майстра. Цьогоріч 4 лютого музикант помер від раку легенів.

Як музика Сказківа стала "зброєю" Майдану, дізнавалася кореспондентка Суспільного у родичів, друзів та колег.

Цимбали Петро отримав у спадок, каже директорка Ворохтянського центру культури, дозвілля, молоді та спорту Мирослава Стефанців. Час від часу реставрував їх. З ними гастролював по Україні, Європі, був на Майдані, а згодом їздив і в зону АТО. Але завжди повертався у Ворохту, звідки родом.

Цимбали Майдану

Сьогодні інструмент зберігається у будинку культури, де свого часу працював і музикант. Також тут є його каска і щит з Майдану.

"Він поїхав (на Майдан — ред.) з тим, з чим він сильний, а сильний він творчо. І він, власне, цим інструментом, своєю харизмою, своєю людяністю і підтягнув людей. Він трошки підсилював, як на мене, їхні настрої своєю музикою. На Майдані, я вважаю, що в той час була велика його місія", — каже Мирослава Стефанців.

Про те, що їде на Революцію Гідності, Петро не казав, пригадують учасники гурту "Петрос", який понад 10 років тому заснував музикант.

“Приїхав Петрович в будинок культури, привозить каску, щит. Ми такі: “Петровичу, а ви де були?”. Каже: “Та потрапив на Майдан”. Попав та й попав. Слава Богу, що вернувся", — каже його учень Владислав Ониськів.

На Майдані Петро написав приблизно п’ять творів. Їх майже не записував, розповідає рідний брат музиканта Юрій.

"Він знав, що потрібен буде там. І використає саме свою музику як зброю, щоб показати, що зброя в руках – це не тільки та, що стріляє", — говорить Юрій Сказків.

На сцену у три роки

Вперше на сцену Петро вийшов у три роки разом із гуртом “Петровичі”, який заснував його батько. Спочатку він грав на баяні, а згодом, як і батько, – на цимбалах.

"Першим грав на цимбалах старший брат Василь, але він перейшов на сопілку, на духовий інструмент, а Петя попробував на цимбалах і було видно, що це — його", — каже Юрій Сказків.

Всі троє братів — Василь, Петро, Юра та сестра Ірина грали та співали у колективі. Батько вчив грати на різних інструментах, а ще додатково діти ходили в музичну школу.

"Виходить, що “совєтський” союз розпадався, і ми були першими, хто дійсно зацікавлював інших людей до нашої, рідної музики. І в нас, у цьому будинку культури у Ворохті, був один з перших концертів. Грали ми дуже часто", — розповідає Юрій Сказків.

Колектив часто гастролював, запрошували грати перед чиновниками, пригадує брат Петра. А одного разу, каже, зателефонували з Києва, потрібно було терміново виступити.

"Такі часи, телефонів ще немає. Не можемо знайти Петра, він ще не повернувся зі школи. А він десь йде дорогою, замазав штани й не поспішає швидко додому, щоб мама не сварила. А нам треба в Київ їхати, — розповідає Юрій Сказків. — І запам'яталося, як ми виступили перед Біллом Клінтоном. То був перший раз, коли без тата грали".

Від гурту "Петровичі" до "Петроса"

Петро Сказків теж працював вчителем у будинку культури у Ворохті. Міг там днювати й ночувати за роботою, каже Мирослава Стефанців. Тут у 2010 році заснував і родинний гурт “Петрос”, у якому грали трійнята: Влад, Мирослава, Тетяна та старша сестра Віка Ониськіви.

“Ми ходили на танцювальний гурток поверхом вище. Якось так було, що ми спускаємося вниз і чуємо, хтось так на барабанах лупить. Заходимо і дивимося, якийсь такий чоловік. В нього таке довге волосся було, борода. Та й прийшли, запитали, що до чого. І кажемо: "Ми будемо займатися!" Він питає: "Точно? Ви батькам казали?" Не казали, але ми будемо займатися!”, — пригадує Влад.

Тож Влад грав на цимбалах, Мирослава — на бубні, Тетяна — на сопілці й старша сестра Віка — на бас-гітарі. Згодом до них приєднався троюрідний брат — Денис Бербенчук, який грав на ударній установці.

Петро був мультиінструменталістом, тож самотужки підбирав усі партії до музичних інструментів. Дітей також вчив грати на слух, а не по нотах.

“Багато чого пережили — і сварки, і радість. Він був як частина нашої сім’ї, як другий тато, — каже Влад. — Мені він дав свою любов, підтримку. І дав початок всьому цьому, чим ми зараз займаємося. А далі ми мусимо самі".

Писав сучасну фолькмузику і не тільки...

Він своєю музикою популяризував Гуцульщину, каже його колега Мирослава Стефанців. І продовжує, що Петро виступав з діджеями, писав музичні обробки, а у творах відчувалася міць Карпат.

"Його почерк дуже читабельний був у музиці. Тобто, ви чуєте чи той самий "Буревій", чи "Море" у нього є. Ну дуже багато пов’язано із природою. Це — його внутрішній світ – він так сам говорив. Це — його внутрішні переживання", – каже Мирослава Стефанців.

У кабінеті будинку культури, де проводив репетиції Петро, ще збереглися його малюнки. Є студія звукозапису, яку власноруч почав облаштовувати Петро Сказків.

Музикант часто різьбив, каже брат Юрій. А вдома збереглися столи, які він прикрашав.

"Карпати" у жалобі

Про свою хворобу Петро дізнався випадково. У грудні 2020 року на своїй Facebook-сторінці він написав про діагноз.

"Привіт, друзі! 1,5 місяця тому я потрапив до лікарні з пневмонією, а згодом лікарі діагностували в мене плоскоклітинний рак легень G2", — йдеться у дописі.

Тоді музикант попросив про моральну та фінансову допомогу. Проте 4 лютого Петра Сказківа не стало.

"Все якось пішло повністю не за планом, — каже учасниця гурту "Петрос" Вікторія Ониськів. — Сталося як сталося. Після смерті Петровича руки опустилися. Важко... Важко... І я не знаю, чи ми ще продовжимо щось грати".

Брат Юрій каже, що Петро завжди поспішав і робив усе втричі швидше. Зараз він намагається віднайти усі можливі твори Петра та зберегти для майбутніх поколінь.

Якби сьогодні Петро був тут...

У музиканта всюди були друзі, пригадує директорка Ворохтянського центру культури, дозвілля, молоді та спорту Мирослава Стефанців.

"Він був дуже щирою людиною і справжньою. Собою. І найбільше мене вражала його простота. І от якби сьогодні він був би тут і ви зайшли, то він би сказав: "Дай, Боже, щастя, дай, Боже, здоров’я!", — каже Мирослава Стефанців. — З усіма так вітався: незалежно, чи це його учень, чи найменший, чи це президент України: "Дай Боже щастя!" і посмішка".

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!