«Злити» війну

У вівторок минає п’ятий день, відколи в Мінську підписали «мирний протокол». Нинішній період неможливо назвати повним перемир’ям, адже російські сили продовжують обстрілювати українських військових; за офіційними даними, під час режиму припинення вогню загинуло п’ять українських військовослужбовців; збройні формування сепаратистів та військові підрозділи української армії продовжують перегрупування сил, стягують техніку до окремих населених пунктів, що теж не відповідає повноцінному перемир’ю.

Однак, як дипломатично констатують версифікатори від міжнародних структур, на Донбасі режиму ceasefire «загалом дотримуються». Врешті решт, поточний період не надається до порівняння з попередньою, червневою, спробою припинити військові дії на Донбасі: влітку терористи повсюдно застосовували зброю у заборонений час, а за десять днів паузи загинуло 27 військових.

Війна за планом

Аналіз «мирного плану», підписаного в Мінську, має починатися з вивчення вихідних пропозицій сторін, що були презентовані перед переговорами. Петро Порошенко представив свій мирний план іще влітку, а саме 20 червня у Святогірську (у дебютний день «першого перемир’я»). Бойовики не виносили власного бачення в пресу, але декларували, що: умовою миру може бути виведення українських підрозділів із Донбасу, а головною темою переговорів – визнання незалежності окупованих територій. Утім, учасників мінської дискусії цікавило зовсім не те, який виступ заготує чергова група парламентерів від ДНР/ЛНР, а позиція самої Російської Федерації. Володимир Путін теж виконав свою частину «домашньої роботи» й оголосив власні ініціативи 3 вересня, під час поїздки в Монголію.

Спробуємо порівняти «мирні плани», розбивши їх у дві таблички: одна стосуватиметься деескалації конфлікту, інша – умовно – порозуміння між сторонами. Спершу проаналізуємо зміст протоколу, пізніше назвемо ризики в імплементації плану. Адже Росія протягом «української кризи» ще жодного разу не виступила в ролі надійного переговірника, котрий дотримується досягнутих домовленостей і, власне, є прихильним до мирних переговорів.

Обидві сторони під час узгодження остаточного плану були змушені піти на поступки. Фінальний документ базується переважно на ініціативі Петра Порошенка, котрий намагався обумовити і спосіб виходу з війни, і входження «ополченців» у легітимне політичне поле. Натомість Володимир Путін не переймався багатьма деталями, зосередившись на відступі українських військ і подальшій гуманітарній допомозі Донбасу (а що Росія має до того натхнення, знаємо на прикладі каравану білих КамАЗів).

В остаточній версії нема зобов’язань для української сторони щодо відведення власних військ, зате є пункт про те, що незаконні збройні формування, бойовиків і найманців, а також їхню військову техніку належить вивести із території України. Куди їх відводити? Звісно, в Росію! Прикметно, що цей план включно з нормою про вивід екстремістів скріпив своїм підписом посол РФ в Україні Михайло Зурабов. Хоча його країна й досі запевняє, що не постачає в Україну ані бойовиків, ані озброєння.

Не зли Росію – але «не злий» Україну

Дивовижно, що схожий план Україна пропонувала терористам іще кілька місяців тому. Але вони вирішили за доцільне покласти життя кількох тисяч осіб, зруйнувати значну частину інфраструктури Донбасу, підірвати економічні потужності регіону, щоби врешті-решт повернутися до початкової точки.

Українська сторона теж пішла на певні поступки. Зокрема, Київ декларує готовність забезпечити повну амністію для терористів. Первісна пропозиція стосувалася лише тих, хто добровільно складе зброю. Пригадується, Петро Порошенко в своїй інавгураційній промові також казав, що амністія не поширюватиметься на терористів штибу Безлера чи Стрєлкова. Втім, ситуація на фронті з тих пір кардинально змінилася: Ґіркін передав справи іншим ватажкам і повернувся у Росію, «Біс» теж може щезнути при першій-ліпшій нагоді.

Крім того, сторони перетасували черговість окремих пунктів мирного плану. Це принципово важливо на випадок, якщо протокол утілюватиметься почергово, абзац за абзацом. У Петра Порошенка вивід найманців було передбачено пунктами 4-6, тобто це було пріоритетом «мирного плану», а у варіанті контактної групи він аж 10 позиції. За таких умов терористи можуть відмовитися покидати власні військові позиції, допоки не буде виконано попередніх пунктів.

Один із найбільш пікантних блоків – і навколо нього ще палатиме безліч дискусій – стосується легітимізації бойовиків. Українська сторона задекларувала готовність ухвалити спеціальний закон, для якого вже вигадали назву – «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей» (закон «про особливий статус»). У першому варіанті «мирного плану» Порошенка йшлося про потребу конституційних змін, а це вимагає 300 голосів народних депутатів і дві почергові сесії Верховної Ради. «Простий» закон потребує менше зусиль, його можна ухвалити ще до виборів нового парламенту (а це ще одна інтрига, котра вимагає від контактної групи поспіху, адже в новому складі ВР буде очевидна більшість сил, категорично не прихильних до сепаратистів). Цей потенційний закон нерозривно слід сприймати із перспективою дочасних місцевих виборів. Центральна українська влада наразі намагається уникнути розмов на цю тему, але вже з написаного у протоколі випливає: при успішному втіленні «мирного плану» бойовики отримають шанс увійти у законодавче поле шляхом обрання депутатами місцевих рад, головами населених пунктів.

Ціна паперу

Ключові питання лежить поза папером, на якому підписалися члени контактної групи. А саме: чи буде Володимир Путін дотримуватися умов перемир’я? Чи для того Росія влаштувала атаку 24 серпня, щоб потім змусити своїх підлеглих іти на поступки перед Україною? Чи для того Москва розпалювала конфлікт в Україні, щоб залишити Донеччину та Луганщину у статусі «особливих областей», а всіляких губарєвих номінувати у депутати місцевих рад?

В українсько-російському конфлікті переговори використовувалися частіше як засіб, аніж мета. Обома сторонами. Росія намагалася обв’язати Україну низкою обмежень, тягнула ґуму для перегрупування військ та підсилення терористів, демонструвала бажання погомоніти з парламентерами задля уникнення санкцій. Офіційний Київ мав інакшу мотивацію: українській владі доводилося йти на переговори у несприятливий час, відвідувати найбільш одіозні формати перемовин, аби довести очевидні речі – що Росія насправді не хоче домовлятися, і що саме вона має вирішальну роль у впливі на терористів. Тому навіть сьогодні не зрозуміло, з якими переговорами і з яким перемир’ям маємо справу: тактичним («засіб») чи вже остаточним («мета»).

Петро Порошенко та Володимир Путін телефонують одне одному щодня. У скупих зведеннях прес-служб пишуть: президенти розмовляють про «стійке» та «стале» забезпечення умов припинення вогню.

«Ми добре знаємо свого ворога і ціну його словам. У мене немає ілюзій щодо нашого супротивника, але є надія», – коментує Петро Порошенко в розмові з мешканцями Маріуполя.

Три нетипових запитання…

Підписання мирного протоколу супроводжувалося кількома процесами та подіями, котрі не відповідають логіці розгортання конфлікту. Властиво, «Z» має три нетипових запитання до режиму припинення вогню.

Перше: чому так склалося, що угоду про перемир’я підписано невдовзі після безпрецедентної ескалації конфлікту? Нагадаємо швидкоплинну хронологію: на День Незалежності Росія розпочала атаку в тил українським силам через Амвросіївку ( з виходом на «іловайський котел») та Новоазовськ. За два дні, 26 серпня, Петро Порошенко зустрівся у Мінську з Володимиром Путіном. Судячи зі всього, переговори завершилися безрезультатно: Росія продовжила наступ на південному фронті, і 27 серпня міжнародна спільнота визнала факт вторгнення російської армії на територію України. 28 серпня Президент України скасував візит до Туреччини й скликав екстрене засідання РНБО. Логіка подій вимагала від учасників конфлікту радикалізації у заявах і вчинках. Проте мине зовсім трішки часу, і вже 30 серпня Петро Порошенко оголосить, що з’явився шанс на мир. «Ми чекаємо, що в найближчі дні, починаючи з понеділка [1 вересня], ми наближуватимемося до деескалації», – несподівано прокоментував Президент. Підозріло, що Петро Порошенко виступив з позиції політичного діяча, котрому належить ініціатива в конфлікті, тоді як ситуація на фронті свідчила про протилежне. Адже в ті дні йшлося не про те, щоб примусити до миру Президента України – стриматися мав російський агресор. І він чомусь стримався в момент власного успіху.

Друге: чому Російська Федерація та її ставленики від «ЛНР» та «ДНР» погодилися на поступки в той час, коли їм вдалося наростити перевагу на фронті? Нагадаємо, однією з головних гіпотез серпневого наступу називався «вихід Путіна на зручніші позиції перед перемовинами». На папері виявилося навпаки: якщо раніше терористи відкидали будь-який варіант компромісів (навіть тоді, коли їх виганяли зі Слов’янська та Лисичанська, коли «ДНР» і «ЛНР» розділили на окремі території), то вже у вересні, здобувши нечувану перевагу, пішли на поступки. Незрозуміло, навіщо було йти в атаку, щоб потім зважитися на компроміс.

Третє: чому Європейський Союз та Сполучені Штати прив’язали свої санкції не до конкретного і безпрецедентного акту агресії з боку РФ, а до ефективності режиму припинення вогню? Виглядає, що Захід пробачив Кремлю безпардонне вторгнення в Україну 24 серпня, однак пообіцяв покарати за порушення режиму, встановленого вже після того, як українські війська отримали удар у тил.

«Закони жанру» вимагали іншої драматургії: Україна займає категоричну позицію щодо Росії, бойовики висловлюють офіційному Києву непідйомні вимоги на переговорах, Євросоюз накладає черговий пакет санкцій, країни-члени НАТО негайно шукають спосіб військового підсилення України. Натомість Україна та Євросоюз поводяться так, наче вони отримали від Росії переконливі запевнення, що вона далі не піде, й наразі обмежиться завойованими наприкінці серпня територіями. Можливо, саме тому Порошенко анонсував деескалацію конфлікту в момент потужної ескалації, а ЄС погодився почекати з уведенням санкцій (попри те, що російська інтервенція була найбільш очевидною за весь час АТО). Авжеж, у моделюванні цієї ситуації легко скотитися до конспірологічних припущень – чого, звісно, не хотілося б – але «гібридність» цієї війни та її перемир’їв уже виходить за найхимерніші межі.

…і дві вкрай типові відповіді

Незалежно від того, як розгортатимуться подальші переговори між Україною та Росією, існує два найбільш надійних способи приборкування агресора:

1) покарання Росії за кожен її агресивний крок (санкції);

2) нарощування військового потенціалу.

На жаль, події минулого тижня засвідчили, що антипутінська коаліція марнує (або не повною мірою використовує) шанси приструнчити Кремль.

Євросоюзу вдалося насилу затвердити санкції проти Росії – однак лише з відкладеним механізмом імплементації. На саміті НАТО українська делегація провела низку переговорів з приводу можливого отримання зброї від країн-членів альянсу. Подальші перипетії засвідчили, що опція військового ґешефту справді існує, проте Україна наразі не поспішає нею скористатися.

Саме ці два кроки – санкції та озброєння – напрошувалися як неминуча реакція на серпневий наступ Путіна. І ніби могли – але чомусь не схотіли…

Хтось знову когось переграв.

Zбруч