Андрій Фармуга: Основна травма не у бійця в голові, а те, як його зустрічає суспільство

Війна змінює людей і зачасту не лише найрідніші не тямлять, що ж сталося з демобілізованим бійцем, а він і сам до кінця цього не усвідомлює. З ким поділитися, хто зрозуміє?

Нині в країні набирає обертів проект «Побратими» – сама назва вже говорить, що тут бійцям у реабілітації допомагають такі ж бійці. Як це працює, розповідає франківець, громадський активіст Андрій Фармуга, який відслужив у 79 аеромобільній бригаді і нині якраз проходить цей тренінг, пише Репортер

– Андрію, в чому суть проекту?

– У тому, що замість психолога боєць спілкується з людиною, яка теж пройшла війну, яка його розуміє на всі сто, і перед якою він може відкритися. Тому мене й зацікавив цей тренінг. Зараз проходжу навчання для себе, тобто, з одного боку, реабілітуюся, а з іншого – набуваю знань, аби помагати хлопцям.

Проект «Побратими» – всеукраїнський, там задіяні як психологи, так і бійці. І слово «реабілітація» тут не дуже вдале, це більше соціалізація. Основна проблема не у бійця в голові, основна проблема – як його зустрічає суспільство. Зі свого досвіду скажу, найбільша травма – не те, що відбувалося там, бо ці речі були прогнозовані, а те, що ти зустрічаєш тут. Кожен із нас має якісь ілюзії щодо повернення, що його будуть зустрічати як героя, що він отримає всі пільги, буде поважним чоловіком. А тут бачить, що не все так просто і для більшості війна існує лиш у телевізорі.

– На собі як відчув?

– Та навіть хоча б просте спілкування. Особ­ливо цікаво зі знайомими, які у силу різних причин не знали, що я був в АТО, я так між іншим питав, як ставляться до цих подій… Більшості байдуже.

Звісно, світогляд змінюється. Ті речі, які були надзвичайно важливими, скажімо, твій бізнес… Зараз для мене це просто джерело доходу. Цінності міняються радикально. Війна показує тобі твоє оточення, хто справді є надійною людиною, а хто просто знайомий. Ну і в принципі стандартно для всіх – загострене відчуття справедливості, якийсь радикалізм. От ми зараз бачимо, що військових під приводом згадки про Іловайськ чи ще щось залучають до різних політичних акцій. Там просто використовується це завищене відчуття справедливості. На жаль, хлопці, перебуваючи в такому емоційному стані, цього не розуміють.

– Уже пробував сам виступати у ролі тренера?

– Специфіка в тому, що помагати іншим я зможу лиш по завершенні тренінгу, це буде десь у травні. Але вже пройшов два модулі й ті знання, які отримав, просто використовую десь у бесідах. Пояснюю хлопцям, що там відбувалося з їхньою головою, світосприйняттям. Знаючи це, вже можна більш раціонально дивитися на речі, а не так – одна зрада, нас зливають…

– По собі розкажи – як воно на практиці працює?

– Перше, це розуміння, що з тобою відбувалося там на рівні фізіологічному, з твоїм тілом, зокрема з головою. Людина завжди боїться того, чого не розуміє, а коли вже є розуміння, то кожен шукає свою стежечку, як же ж далі. На другому модулі я зрозумів, що я вже не військовий, але ще не цивільний, тобто це таки підвішений стан. І він є дуже позитивний – як трамплін. Досвід, який є у нас, він додає якихось певних бонусів. І якщо цей дос­від спрямувати у правильне русло, то в людини починається посттравматичний зріст.

Ми зустрічалися з хлопцями, які вже пройшли цей тренінг, і багато з них почали здобувати освіту, знайшли роботу, навіть ту, яку собі до того не уявляли. Один із моїх побратимів, сам він снайпер, коли прийшов на тренінг, то був абсолютно асоціальний, не хотів ні з ким спілкуватися. А вже на половині курсу став посміхатися і виявилося, що це дуже компанійський хлопець. До війни працював сталеваром, а зараз закінчує курси баристи, буде людям готувати каву. І каже, що ця робота йому дуже подобається.

– Як взагалі донести до бійця, що йому потрібна допомога?

– Важко, одиниці йдуть до психолога чи долучаються до якихось реабілітаційних програм. Як це змінити? У нас же діє принцип – рівний рівному, солдат швидше послухає такого самого, як він, ніж найвідомішого професора. Напевно, ці шляхи залучення ми ще будемо вивчати, але точно знаю, що не можна помогти людині, яка сама того не хоче.

Зараз вже у розмовах мені вдалося кількох людей переконати, хоча краще слово «запропонувати» їм отримати таку допомогу. От є можливість і тільки від тебе залежить вибрати її чи ні. Я сам ішов на «Побратими», аби навчитися помагати іншим, бо зі мною все нормально, але коли почав працювати, то виявилося, що не так все і нормально. Але ти приходиш до цього сам і в цьому перевага.

– У Франківську куди можна звернутися?

– Перш за все є наш центр допомоги учасникам АТО, туди можна звертатися з різними питаннями – від оформлення статусу до реабілітації. Я там один із координаторів, це щодо інформаційної роботи. Там дуже хороші фахівці, вони навіть самі виходять на хлопців. Щодо «Побратимів», то у нас вже є один тренер, який завершив курс, – це Петро Шкутяк. Навесні завершую я, думаю, з червня будемо організовувати вже такі речі у Франківську.

– Наостанок, ти на днях вернувся від своєї бригади. З того часу, як ти служив, уже пройшло майже півроку, що змінилося?

– У нас більшість роботи була військова – виїзди, наряди, чергування, стрілянина, нині все ж таки напруга зменшилася, і це добре. Але починає переважати військовий побут, відповідно командири намагаються зайняти солдатів якоюсь роботою, аби вони не шукали пригод. Це хлопцям не дуже подобається, бо вони кажуть, що йшли воювати…

А з позитивних речей – значно покращилося забезпечення. Чого хлопцям бракує? Суспільство вважає, що війни вже як такої нема. І хлопці бачать, що інтерес до них згасає. Ми, звісно, привезли їм цілий бус речей, але не знаю, що для них було важливіше, – ті речі чи сама моральна складова. Для них важливо, щоб про них не забували.