Час мовчати і час говорити. Завдання для «диванних стратегів»

...Війна породила крутих мужиків. І де вони тільки взялися у нашому колись сервільному суспільстві, які пропахли порохом, не терплять компромісів і смачно матюкають у ФБ нас, «диванних стратегів».

Їхня амплітуда передалася суспільству, і частина цього суспільства вирішила розширити межі фронту на глибину усієї країни, пише Укрінформ.

Адже проблема не в тому, чи визнаємо ми за геями право на публічний захист своїх прав або ні, а в тому, що борючись за високу мораль, хтось начинив саморобну бомбу залізом і кинув у мирну демонстрацію. Важко поранив міліціонера. А потім (як зрадів один радикальний сайт) влаштував «сафарі» на учасників ходи.

Чим це краще «полювання» беркутівців на студентів розігнаного Євромайдану? Чи бомби, прикопаної в снігу, яка забрала життя патріотів на демонстрації в Харкові?

Ну а погром на Олімпійському після фіналу футбольного кубка, він-то яку «очисну мету» переслідував?

За тиждень до цього один з авторів цих рядків побував на іншому матчі за участю донецького «Шахтаря», на тихому колись стадіоні ФК «Оболонь». Яке там - тихому! Увесь матч фани з «українського П'ємонту», які приїхали вслід за футболістами  «Карпат», палили моторошно задушливі димові шашки. Судді, заткнувши носи хустками, кілька разів припиняли матч. Кашель душив до самого ранку - як після  газової атаки на Грушевського.

Це була помста Ахметову? А уболівальники при чому, а футболісти? «Вони бачать в нас сепаратистів і терористів»,- скаржився Мірча Луческу. Це він-то сепаратист, громадянин Євросоюзу з часів, коли багатьох наших «борців за європейський вибір» і на світі не було?

Хтось в усьому бачить російський слід. І він правий. Але не в сенсі підступів ФСБ. Виправдовується приказка: «З ким поведешся, від того і наберешся». Йдеться не лише про друзів, а й про недругів. Підлість, звірства і ненависть, поширюючись від кремлівських окупантів, осідають в наших душах тими ж підлістю, звірствами, ненавистю.

Війна завжди кидає суспільство у пучину варварства, писала одна нобелівська лауреатка, просто суспільство цього не бачить, а підказати нікому. Війна з варварами, як виявилося, робить цей процес ще болючишим. Якщо його не зупинити, ми самі перетворимося на дику московську орду, що впала у мракобісся і клепає кайдани середньовічних «духовних скрєп».

Час «диванним стратегам» виходити з підпілля скепсису і цинізму. Перестати розстрілювати твітами і перепостами один одного. Припинити кричати на всю глотку про те, що усіх злили, владу купили, а Батьківщину продали. Ті з нас, у кому ще жевріє іскорка інтелігентності, повинні нагадати українцям, що усі наші випробування - це для того, щоб стати Європою. Що толерантність один до одного - це не м'якотілість і не боягузтво, а єдиний мислимий шлях до єдності нації. Що потрібно рятувати країну від крижаної хвилі маргінеса, що наринула зі сходу.

Що інакше на нас дивитимуться з тим же страхом і відразою, як дивиться світ сьогодні на те, що відбувається в Росії.

Час розкидати камені і час їх збирати, час готувати суспільство до війни і час думати про майбутній мир. На початку минулого літа ми усі, вчорашні пацифісти і «либерасти», намагалися вивести країну із ступора, викликаного вторгненням і страхом за майбутнє. Ми ратували за загальну мілітаризацію свідомості, і ми були праві. Ми мовчали про всепрощення, про цінність людського життя, про право на особисте. Так було потрібно, аби протистояти ворогу. Що просторікувати про «молитву за ворога свого», коли ворожі «гради» забирають десятки і сотні життів наших співвітчизників. Коли ворог біля воріт - одна мораль: «Убий його!» Але суспільство змужніло, меч в руках змусив його подорослішати, а з дорослого інший попит.

І тому є час мовчати і є час говорити.

Про те, що вільне суспільство не сумісне з насильством. Що «сафарі» на мирних людей, це у будь-якому випадку дикість, під яким би ідейним або моральним соусом воно не подавалася. Що вбивство літератора Бузини - це не «ліквідація солдата ворожої армії», а розстріл міліціонерів на заправці - не приведення у виконання вироку вищого суду. Варварство, воно завжди варварство. І воно зручне  для тирана, коли потрібно випалити інакомислення і злякати до гикавки обивателя. Для демократії варварство - це смерть.

Невдячна це справа - вибудовувати етику толерантності в умовах важкої війни. Але потім вже буде пізно. І, здається, ми це зрозуміли.

...Минулі вихідні подарували несподівану новину. Не про бійку на набережній Оболоні йдеться - цього саме й очікували. Несподівано потужною і одностайною була реакція розумних і порядних людей на те, що сталося. Ті з нас, кого називають «диванними стратегами», хто б'ється між собою у мережах через різні дрібні приводи на смерть, були єдиними: варварства допустити не можна.