Чи треба жити під час війни
Все частіше в соцмережах трапляються тексти, загальний зміст яких можна звести до одної складової. Мовляв, на сході України війна, гинуть люди, а ми тут влаштовуємо концерти, презентації, виставки, фестивалі й т.д. І запитують «як так можна?».
А я ось відповім – не тільки можна, але й треба. Бо будь-який психоаналітик вам скаже, що не можна безкінечно занурюватись у темні глибини постійної жалоби. Ніяка психіка такого не витримає. Тому треба час від часу відволікатися. Ні, не забувати – таке забути неможливо. Але відволікатися треба. З однієї простої причини – життя триває.
І не можуть перестати художники малювати картини, письменники писати книги, поети складати вірші, музиканти створювати й виконувати музику, режисери ставити вистави.
Та й ротація в збройних силах проводиться не просто так, а для того, щоб бійці, повернувшись з передової, могли відпочити не лише фізично, але й психологічно. Сходити на ті ж презентації, чи концерти, попити пиво в пабі, чи каву в кав’ярні. Це потрібно.
Як потрібно закохуватись, одружуватися, народжувати дітей і жити. Жити наперекір війні, наперекір агресору, якому б дуже хотілося бачити Україну занурену в суцільний морок депресії, плачу й зневіри.
Тому й потрібні всі ці концерти, презентації, виставки й вистави. Це теж один з засобів опору зовнішній агресії, її негативній чорній енергетиці. Життя додає сил, знесилений же помирає, бо не може чинити опору.
Недарма ж депутат-тушка Володимир Купчак пропонував заборонити на час АТО розважальні заходи, концерти по всій території України, а також трансляцію розважальних телерадіопередач. Цей фрукт знає, як зашкодити державі.
Тому, для того, щоб не переповнити психіатричні лікарні, ми повинні жити. Ні, не так, наче нічого не відбувається, а жити з цим, що відбувається. І тоді ми обов’язково переможемо.
