Дмитро Комаров у Франківську про світ навиворіт і складнощі подорожей

Він бачить світ навиворіт, пізнає його по-новому та розповідає про це, він часто не пам’ятає в якій країні прокидається та якою мовою потрібно спілкуватися сьогодні… Дмитро Комаров – український журналіст, фотограф, автор і ведучий програми «Світ навиворіт».

У авторському проекті Дмитро виконує роль журналіста, сценариста, режисера та продюсера. Програма в ефірі з 2010-го. Всі ці роки Дмитро присвятив демонстрації різних куточків світу своїм глядачам. У проекті немає розповідей про визначні туристичні пам’ятки, описані в кожному путівнику. У кадрі справжня екзотика і погляд на країну зсередини. У своїх телеподорожах Комаров не сторонній спостерігач — він завжди повноправний учасник подій. Нещодавно Комаров побував в Івано-Франківську.

Дізнайтесь у розмові ВЕЖІ із Дмитром Комаровим про те, чи робота ведучого програми про подорожі – це мрія, чи багато у проекті спланованих сюжетів, а також чи вірить журналіст у містичні створіння,

– Чи пригадуєте якою була ваша перша подорож, та які супроводжували думки в той час?

– Всі вважають, що ця робота – мрія. Бути ведучим про подорожі, їздити в різні країни за чужі гроші й отримувати при цьому гроші. Я працював газетним журналістом і також спостерігав за ведучими, котрі подорожують і думав, що це неможливо, недосяжно. А потім, в один момент, я хотів зробити своє життя пригодою! Почав за свої кошти. Економно організовував деякі поїздки в недорогі країни Азії. Я знімав, робив фотографії, фотовиставки, писав статті в газети та навіть інколи «відбивав» кошти у такий спосіб. І в певний момент, як зараз пам’ятаю, в Таїланді я їхав на джипі вздовж кордону по ґрунтовим дорогам, там натрапив на обвал дороги і мені довелось іти пішим ходом. Я зайшов у брід, у річку по пояс, а довкола мене – аборигени, які несуть на своїх головах дітей у традиційному одязі… Я почав робити світлини і задумався, як же це донести до людей, адже мені не вистачає своєї техніки, щоб якісно передати весь об’єм нашої планети. Саме тоді, стоячи у воді, я подумав, що потрібно створити таку програму.

При поверненні додому я проаналізував український телевізійний ринок. Тоді ще не було програми «Орел і решка». Всі передачі про подорожі були з інших країн. Я зрозумів, що ніша вільна. Так і виникла ця, дещо наївна й дитяча, ідея зробити програму. Я писав сценарій у Карпатах, у Трускавці, а назва була придумана в місті Східниця. Там я перебував на лікуванні після повернення з Індії. Я взяв із собою комп’ютер та планував свою програму.

– Чи могли тоді уявити, що програма буде успішною?

– Тоді я ще нічого не розумів. Я звернувся до знайомих оператора та режисера про допомогу над проектом. Мені не вдалось знайти гроші на телеканалах для програми, тому я задіяв власні збереження. І ми просто поїхали. Найважче для мене було на початку… Весь час я спілкуюся із глядачем і потрібно, щоб у нього було відчуття, що я спілкуюся власне з ним, тому треба було дивитися чітко в центр лінзи камери. Перший тиждень для мене був дуже важким, бо коли я дивився в центр лінзи у мене косились очі. Я не знав як потрібно правильно про все розповідати, тому я просто висловлював свої думки, емоції як відчував.

– Що для вас найважливіше як для режисера?

– Для мене важливо розкрити тему якомога детальніше. Напевне роль зіграло і моє виховання як газетяра, коли потрібно розкрити повністю проблематику, описуючи її з різних ракурсів. Ми не могли робити це поверхнево, як наприклад, можна на телебаченні перекрити весь текст картинками. Саме такий підхід я переніс у концепцію роботи програми. В принципі, ми її робимо не правильно, не грамотно, не по сценарію. Тобто професійні телевізійні сценарії виглядають зовсім по-іншому. А в нашому випадку, я розписую все на папері, тримаючи аркуш на коліні. Цей вигаданий мною метод не професійний, але він існує досі, від першого випуску.

– Завдяки вашій програмі багато людей надихаються тими чи іншими країнами і відвідують їх. Чи відчуваєте ви відповідальність за це?

– По-перше, не можна брехати! Один раз попадешся і все. А світ простий і відкритий, тому мої слова легко перевірити. Коли ми зробили сотий випуск, почали шукати людей, які після перегляду першого випуску програми переїхали жити в іншу країну. Близько 20-ти українців вже проживають у Камбоджі. Вони подивились «Світ навиворіт», надихнулись й вирішили переїхати. Дехто там відкрив кафе, хтось – магазинчик… Люди змінили своє життя. Зараз живуть на березі океану.

– Ви сказали колегам, що втомились від цивілізації. Де вам комфортніше перебувати?

– Для мене важливий баланс. Мені потрібно повертатися сюди, виготовляти продукт та показувати його своїй широкій аудиторії. Але коли я довго тут знаходжуся, мене тягне в джунглі збирати нову інформацію. Це вже як наркотик. Це ідеальне поєднання, коли робиш те, що любиш і любиш те, що робиш. Та зізнаюсь, я дуже втомився від цивілізації. Як журналіст, продюсер, керівник проекту, я повинен все організовувати і в цивілізації все це робити буває дуже складно.

Направду, спочатку я думав, що ця робота – суцільне задоволення. Та виявилось, що дуже складна робота і повторити все – не так просто. Коли мене запитують, чи я не боюсь конкуренції, я завжди відповідаю: «Дай Бог, щоб була, щоб з’являлись нові програми». Але це дуже важко.

– Чи вірити ви у надприродні сили?

– Було таке двічі: вперше ще до початку програми в Камбоджі, а другого разу – під час зйомок у В’єтнамі. Спілкування, подорожі, перебування у місцях сили, навчили вірити у те, що щось зверху існує, і не все можна пояснити явищами природи, чи фізики. Щось таке, що не підпорядковується логічному мисленню… Будучи в Камбоджі у номері старого китайського готелю, де все обвішано портретами мертвих родичів, побачив, як вночі по кімнаті носиться напівпрозоре чудо, було дійсно моторошно. Після цього я сидів і сам із собою аналізував: «Чоловіче, а ти не зійшов з розуму часом?». Моя робота навчила мене спокійно та розважливо до цього ставитись. Якщо б я раніше почув схожу розповідь, подумав би, що хтось зійшов з глузду (сміється).

– Що найважче в роботі, як продюсера?

– Для початку – все організувати. Мені потрібно самостійно вибрати і придумати всі теми, і більшість вже знайти на місці, а не заздалегідь прописати у сценарії.

– Тобто прописаного сценарію як такого немає? 

– Перед тим, як їхати, ми беремо книги, журнали, шукаємо інформацію в Інтернеті, тобто опрацьовуємо все, що доступно. Навіть переглядаємо програми наших колег, конкурентів, щоб не повторюватись. Далі складаємо перелік місць в які потрібно поїхати і викреслюємо те, що категорично не потрібно. Все інше нас знаходить на місці саме. У нас є таке правило: «Шляху назад немає». Це означає, що якщо ми їдемо на зйомку “Х” і дорогою бачимо якусь дію “У”, ми зупиняємося й починаємо знімати “У”, тому що на зворотному шляху ми вже цього не застанемо. Я вірю, що сама країна підхоплює і наче хвилею починає нас нести. У мене це якось так відбувається.

– Які речі повинні бути в наплічнику туриста, котрий планує тривалу мандрівку?

– Зручне взуття, одяг без синтетики, тобто тільки натуральні матеріали, фотоапарат, кредитна карточка з кредит-лімітом, оскільки бувають непередбачувані обставини.

– У вас чоловіча знімальна компанія. Чи не розглядали варіант взяти у команду дівчину?

– Боюся не витримає… Зі 120-ти днів в країні, 100 з них я ночую в різних ліжках. Це важко витримати. Зі 120-ти днів, 115 – ми прокидаємося о 5 ранку через потрібне для зйомки світло. Часто на добу сон може тривати три години. Багато перепон як фізичних, так і моральних.

– Який світ навиворіт? Чому ви хочете його відкрити?

– Світ навиворіт і виворіт – це, перш за все, люди. Це населення. Найцікавіше – це відкривати людей, спілкуватися з ними. Найяскравіші експедиції там, де позитивні та відкриті люди. Незалежно від того вони багаті, чи бідні, байдуже який колір шкіри, очей, – у всіх однакові цінності, проблеми, турботи і бажання. Ми хіба що відрізняємося якимись традиціями, звичками, але більше – ні.