Франківська автогонщиця: Я не уявляю себе без автоспорту

Автоспорт для неї став другим диханням. Вона вперше сіла за кермо у 5 років, на батькових колінах, весь час мріяла про власну машину, а зараз вона професійна автогонщиця, чи не єдина дівчина у цій справі.

Ірина Висоцька – автогонщиця, автомобільний журналіст, експерт та телеведуча. Більше про спортивне водіння, чоловічу конкуренцію і захоплення поговорили з Іриною Висоцькою, пише Вежа

– Ірино, чому саме автомобілі?

– Це моя шалена пристрасть. Я з дитинства закохана в автомобілі. Вже у свої п’ять років я сіла за кермо, правда у тата на колінах. У мене було нестримне бажання водити автомобіль, ба більше, я мріяла купити свою машину. Завжди просила друзів дати хоча б трішки поводити машину. Мені було байдуже яка це буде машина, головне, щоб вона у мене була. Тоді першою стала Таврія. Не знаю, як вона «вижила» після мого водіння. Напевне тоді мрія мого життя збулася. Я не уявляю себе без автомобіля. Згодом я почала мріяти про Субару. Тоді мене ще не цікавив автоспорт професійно, я просто хотіла Субару. Магічним чином сталося так, що у мене з’явилась саме ця машина, і я знову була найщасливішою.
 

– Чи розділяли таке вподобання ваші різні та друзі?

– Тато завжди мене підтримував, він також автомобіліст. Подружки мене не розуміли, але коли у мене з’явилась машина, вони зрозуміли, що я найщасливіша, бо мріяла про це все життя.

– Коли почали займатися автоспортом професійно?

– Випадково я потрапила на з’їзд всіх «субаристів» України, де потрібно було проїхати по треку. Я потрапила в десятку найкращих, просто проїхавшись. Тоді я збагнула, що у мене це виходить, і подумала, чому б не спробувати займатися цим професійно. Почала плідно навчатись, відвідувати заняття з тренером.

– Коли ви вперше брали участь у змаганні?

– Перше моє змагання було ще з Таврією, це був 2007 рік. За кермом тоді я була тільки п’ять місяців, але це не завадило здобути перемогу. Мені запропонували прийняти участь у змаганні, це було 8 березня. Спочатку було страшно. Я могла зробити будь-які трюки в місті чи у полі, та от на змаганні – не знала чи вийде. Пригадую, я так хвилювалася, що мало не «завалила» кваліфікацію (це для того, щоб знати хто за ким має стартувати). Я двічі не проїхала фігуру, поїхала не туди, куди потрібно. Потім я зібралася і вже з третього разу пройшла. Мій тато не знав, що я їду на змагання. Я думала, що він сваритиметься, та він вже від когось дізнався, і дуже радів за мене. Коли ти займаєшся тим, що любиш – завжди буде успіх.
 

– У якому віці ви навчились добре водити машину?

– Ну… Я почала з п’яти років (сміється). Цікаво те, що з першого разу я не здала на права. Не пройшла ще на правилах, тому до їзди не допустили. Іншого разу, коли я все ж таки здала правила, була настільки самовпевнена, що позбивала всі колеса. Права мені дали, але шоу я влаштувала чимале.

– Де ви тренувалися, навчалися автоспорту?

– У Франківську немає місця для тренування на автомобілях, тому я довгий час тренувалась у Києві. У мене на першому місці був автоспорт. Згодом я перейшла в іншу галузь, почала займатися перегонами у горах. Зараз я націлена на закордонні змагання, у мене вже було кілька змагань.
– Які саме змагання у автогонщиків? 

– Є дуже багато різних змагань автоспорту: більш аматорські, професійні, є чемпіонати України, дрег-рейсінг, кільцеві та ралійні перегони і багато інших. Напередодні змагань потрібно пройти техогляд та медичний контроль. Бути учасником перегон не так просто, оскільки потрібно підготувати не тільки машину, а й себе. На змагання потрібно їхати у компанії хорошого механіка та мати багато додаткових запчастини, автомобільну “технічку”. У цій справі необхідно все ретельно спланувати. Змагання ми записуємо на відео, тому є чудова нагода побачити свої помилки та проаналізувати їх.
 

– Чи бували під час змагань форсмажори?

– Пригадую, у мене були змагання в Закарпатській області, а наступного дня змагання у Києві, з самого ранку. Я залишила всіх і відразу, на тому ж автомобілі подалася у столицю.

– Чи маєте ви конкурентів?

– У автоспорті дуже велика конкуренція. Суперник може бути краще підготовленим у технічному плані, тому часто з таким автомобілістом важко змагатися. Перемога у змаганнях – це лотерея. Говорячи про кільцеві перегони, то там не можна допустити жодної помилки. Потрібно видати все на одному диханні. Потрібно зосередитись на тому, що ви робите, але часто адреналін бере верх. Якщо у вас є проблеми, турбує щоденне, то після одного змагання – моментально все відпускає.

– Які змагання вважаються найбільшим досягненням для автогонщика?

– Автогонщики хлопці, здебільшого впевнені, що вони вже майстри своєї справи і їм не потрібні змагання. Проте, мало хто присвячує цій справі себе повністю. Є люди, котрі навчають цій справі професійно, як от мій тренер, який навчав мене всьому, він був професіоналом та не шкодував мене. Після занять я завжди була втомленою, але задоволеною, бо результат був відчутним з кожним заняттям.
 

– Чи багато ви знаєте дівчат-автогонщиць? Наскільки складно дівчині бути в автоспорті?

– Насправді, дівчат одиниці. Здебільшого приходять ненадовго. Пробують себе сестри, дівчата чи жінки гонщиків. Протягом цього року я не зустрічала на змаганнях дівчат взагалі. В середньому, якщо чоловіків автогонщиків 1000, то жінок – 5.

– Як сприймають чоловіки жінку-автогонщицю?

– Чоловіки нас люблять та приділяють багато уваги. Якщо дівчина розуміється у автомобілях, знає, що таке механіка – для чоловіків це дуже круто.

– Чи піддаються вам хлопці під час змагань?

– Ні, в жодному разі. Ба більше, вони ще можуть хитрувати. Напевне мають острах, що їх «підріже» дівчина. Вони не вважають, що мені потрібно піддаватися, тільки через те, що я дівчина.

Коли я тільки влилась в цю справу, почало з’являтися багато знайомих та друзів і закордонних. Існує вже певна тусовка автогонщиків. Нас завжди об’єднує одне захоплення, одна спільна зацікавленість та любов до машини.
 

– Чи не виникає бажання зробити різні трюки їдучи містом?

– Коли не було автоспорту, то це робилося постійно: щодня, щовечора. Зараз вже є відповідні місця для того, щоб показати свої вміння. Я проти екстремальної їзди у місті. Катання вночі по місту, коли може трапитися будь-що – це не гонки. Звісно, я розумію, що молодим цікаво їздити проти правил, але чомусь коли потрібно проїхатися на змаганнях із секундоміром та за всіма правилами – сміливих мало. Це все ризик, як для самого водія, так і перехожих.

– Розкажіть більше про закордонні змагання. Якщо порівнювати рівень цієї справи за кордоном та в Україні, на якому ми місці?

– Ми приїхали на змагання у Польщу, та не на виступ, а із компанією. Тоді я я вперше на чужому автомобілі виборола третє місце. Судячи з цієї ситуації, їхній рівень не настільки високий. Звісно, є різні чемпіонати, але мені здається, що в Україні сильніші пілоти.

Ігор Фальчук – мій перший вчитель, котрий зараз живе у США, розповідає, що коли приїхав на американський слалом, зрозумів, що у нас набагато складніші фігури, а тут легкі перепони, які швидко запам’ятовуються. У нас якось все солідніше.
 

– Чи немає бажання навчати, тренувати бажаючих водінню?

– У нас була ідея створити школу водіння для жінок. Хлопці завжди вважають, що вони класно їздять, а жінки напевне хотіли б їздити краще, аніж чоловіки. Та я не знаю, чи з мене вийде вчитель.

– Як поєднуєте дві діяльності: журналістику та автоспорт?

– Все моє свідоме життя пов’язане з машинами. Я працюю в автомобільній справі, як мій батько та чоловік. Мене завжди цікавили машини та все, що з ними пов’язано, це вже невід’ємна частина мене. Коли я почала займатися автоспортом, мені запропонували вести у журналі рубрику «Тест-драйв», згодом я стала автомобільним експертом у цьому виданні. З часом почали знімати відео тест-драйви. Спочатку був промо-ролик, а далі – тест-драйви різних авто. Це досить складно, оскільки у нас немає великого бюджету. Проте, у нас чудова команда, ми працюємо з цікавими автомобілями і нам це подобається. Мені імпонує роль ведучої та вся підготовка матеріалу. Взагалі, я ніколи не думала про журналістику, але так вже склалося.

– Було лячно вперше у ролі ведучої? 

– Вперше ми знімали минулого квітня. Пригадую, що я не могла вимовити і п’яти речень протягом години, я забувала текст, відповідала погляд від камери. Говорити на камеру та при цьому їхати за кермом чужого автомобіля – це було для мене не найлегшим завданням. Проте, порівнюючи зараз першу передачу та останню, помітно кардинальну різницю.

– Що побажаєте франківцям?

– Мені здається, якщо чогось дуже хочеться, то не вартує переконувати себе, що це непотрібно. Якщо хочеться – робіть. Можливо нагоди такої більше не буде. Якщо до чогось прагне душа – потрібно на всі перепони закрити очі.