Ініціатор "Фронтового вертепу" про радість, сльози та запах страху у зоні АТО

«Фронтовий вертеп 2015» повернувся із зони АТО додому, на Прикарпаття. На сході учасники вертепу працювали 10 днів. Крім гарного настрою, бійцям привезли ще смачну кутю, кожному подарунки, а в Дебальцево і Волноваху ще й теплі речі. Незважаючи на те, що в перший же день в автобуса, який віз вертеп на схід, лопнуло колесо і полетіло щеплення, заплановане втілили в реальність. Фронтовий вертеп побував у Слов’янську, Сіверодонецьку, в Новоайдарі, Старобільську, Лисичанську, Маріуполі.

Яка ж була реакція військових на незвичних гостей, про миті, які не можна передати словами, та про реакцію бійців розповіла організатор вертепу Христина Юрків-Романько.

— Отже, коли ви виїхали і повернулися додому? Скільки днів перебували в зоні АТО?

— Рівно 10 днів. Ми виїхали 4 січня, а повернулися рівно 14 січня, так як і було заплановано. Ми могли бути і довше, тому що навіть не були в Запоріжжі і Одесі, як планували. Але 14-го вже були вдома ввечері, бо багато з учасників вертепу мали йти вже на навчання. І ми вирішили не затримуватися.

— Яка була реакція на блокпостах, які ви проїжджали?

— Ну тут двояке враження, тому що блокпост на блокпост не схожий, і тим більше ті блокпости, які ми вперше проїжджали, які не були в нас заплановані, то паспорти витягували, показували, хто такі. Тобто спочатку так вороже дивилися на нас, тому що цілий великий автобус з невідомими людьми.

— Як реагували бійці на ваш приїзд? Вони знали про ваш візит, чи ні?

— Було видно, що деякі з них знали, що ми їдемо. Вони дуже чекали нашого приїзду і тому була маса емоцій. Як вони зразу нас обіймали, як аплодували і кричали, і як співали разом з нами колядки. А коли співали «Червона калина», то багато хто в частинах вставали. Коли співали гімн України, то, звісно, зразу встають, руку на серце і співали такими басами. В усіх частинах нам радо підписували прапори. Були частини, де нас після коляди пригощали.

Були й такі,  що не знали про наш приїзд. Їхні перші враження не можна передати словами: «О! Приїхав вертеп!»

— В яких містах ви були?

— Найперше ми заїхали в Харківський госпіталь, де лежали наші воєнні з різних областей. А там плачуть, просто плачуть. Це треба було бачити. Це навіть не порівняти з емоціями хлопців на блокпостах, в частинах. Це зовсім інші емоції, які я відчула, коли ми грали і коли спілкувалася з ними. Там дуже великий сум, дуже великий біль. Вони плакали. Уявіть собі, в них не тільки душа страждала, в них і тілесні страждання. Бо ті хлопці, які ще живі, не поранені, то вони більше відчувають душевний біль, а от ті, що в госпіталях, то там все на купу. Вони плакали, просто ридали. Це люди з великої букви.

Ще ми були в Слов’янську, Лисичанську, Сіверодонецьку, Старобільську, в Новоайдарі, Артемівську, були в Дніпропетровській області в селі Підгаврилівка і в Маріуполі на блок постах, в частинах, заїжджали в госпіталь. А на передову в такі міста як Дебальцево, Волноваху ми відправили чоботи, ліжники, ковдри, спальники, термобілизну, багато їжі, подарунки, кутю і книги. Це все везли хлопці з самооборони від Фронтового вертепу. Місто Щастя також отримали подарунки.

Ми робили дуже великий круг, бо об’їжджали 250 кілометрів у зв’язку з тим, що там, де ми мали їхати напряму всього лиш 70 км., почалися бойові дії і про це були ми попереджені, тому мусіли об’їжджати, щоб заїхати у Маріуполь.

— Як вас зустрічали і приймали?

— Там, принаймні де нас привозили, 80 % вояків із Західної України. То вони приймали нас з таким очима, що це треба було бачити. Це було просто неймовірно. Я не можу навіть вам передати, що собою представляють ці люди. Нам просто треба в них вчитися любові, поваги, щедрості, відданості. Нам треба в них вчитися ділитися з іншими. Це люди фантастичні. Ці люди мене так вразили. Ми розрахували, що вночі десь погріємося біля вогню і будемо спати в автобусі. А вояки ділилися своїми місцями. Вони нам вишукували кімнати, де тільки можна, ділилися каріматами, ділилися останнім. Їжу, яку вони готували на себе, пригощали нас. Я не можу це передати словами. Нам треба всім у них вчитися. Це неймовірні, фантастичні люди!

— А які були їхні перші враження?

— В одного хлопця, якого я обняла, було чути як сильно б’ється серце. Я не забуду цього хлопця. Це десь під два метри зросту хлопчина. Очі як у малої дитини, отакі світлі, добрі, незаплямовані злістю, ненавистю. І коли ми обнялися, я чула стукіт його серця. От я тільки тут навчилася, що таке відчувати серцем. Я ніби злилася з ними серцями. Тому що відчувала все, що відчувають вони. Я це знаю точно. І це було сильно. Це люди, про яких треба писати. Це люди, про яких треба говорити. Ми нічого не варті у порівнянні з ними. Ми просто ті інструменти, які відіграли певну маленьку частинку, а вони дякували за те, що ми їм піднімали бойовий дух. І це було видно. Їм подобалося.

— Яка була реакція на Ірода – Путіна? Його не побили, не закидали шапками?

— Вони були у захопленні. Коли під час вертепного дійства виходив Путін, то це був просто вибух емоцій. А коли виганяли Путіна з країни — коли я у ролі Ангела говорю слова: «Вимітайся геть з країни!» і його виштовхують та виганяють кризу, які прийшли в нашу країну — всі глядачі свистали, плескали, раділи. Ніхто такого героя не очікував у вертепі, бо знали, що таке вертеп, що мав бути Ірод, а тут зовсім все поміняно. Це був зовсім нестандартний вертеп. В нас були: криза, банкір, Ірод – Путін, чорт, який прислуговував Путіну, були бійці у вертепі, українці, тобто вертеп суто прилаштований до сучасних подій. І звісно вони реагували на Путіна дуже "позитивно" сміялися з його поразки.

— Чи ви відвідали всіх, зробили все, що запланували?

— Відвідали і зробили десь 80 % від запланованого. Можливо я б хотіла більше, бо здавалося 10 днів насправді мало, але як Бог розпорядився, то так воно повинно було бути. Значить цього було достатньо. Я рада тому, що ми там були.

— З яким відчуттям ви повернулися додому? Чи змінився ваш світогляд?

— Бійці хочуть спілкування. Вони там виснажуються і це зрозуміло. Повірте, я за ці 10 днів набралася стільки негативу. Це територія ніби просочена до кожного атома негативом. І це пов’язано зі самими мешканцями. Вони настільки негативно думають, у них стільки страхів. Людина, яка заполонена страхами, не може правильно мислити, не може відчувати серцем, не здатна працювати повноцінно. Людина не може приймати правильні рішення, які їй посилає Господь. Вона не чує, бо заглушена емоцією страху. Страх — він ніби смердить і ним просочена вся територія Донеччини і Луганщини.

Розмовляла Юлія Головчин, RISU