Калушанка втратила на війні сина, але знайшла в собі сили піклуватися про інших воїнів

Історія медсестри з лікувальної фізкультури, яка спеціалізується на допомозі військовим: жінка втратила на війні сина, але знайшла в собі сили піклуватися про інших.

Про що говорять справжні чоловіки, коли потрапляють у тилову лікарню, як зрозуміти молодого бразильця, який героїчну смерть вважає за щастя, і як не померти від болю, коли стоїш на місці загибелі сина — розповіли на сторінці Калуської міської ради.

Галина Лучка — працівниця Калуської центральної районної лікарні, що на Прикарпатті. Медсестрою з лікувальної фізкультури у цьому закладі вона почала працювати майже 40 років тому. Тривалий час, каже, допомагала пацієнтам, які зазнали різних травм чи то в побуті, чи за інших життєвих обставин і хвороб.

Це і дихальна гімнастика після важкої операції чи пульмонологічних ускладнень, і відновлення пацієнта після інсульту, навчання ходьбі після травми, розроблення суглоба після зняття гіпсу, — пояснює Галина Іванівна.

Удома — міцна родина: чоловік, дорослі, уже одружені, син та дочка й четверо онуків.

Діти мої дуже дружні були завжди. Якось навіть із дитсадка разом утекли були, — з легкою посмішкою пригадує жінка. — У доньки, якщо якась проблема, то вона одразу до брата дзвонить. І він так само. Мені як мамі було завжди це дуже приємно. Коли поодружувались, почали жити зі своїми сім’ями окремо, але у неділю завжди до мене приїжджали. Традиція така була у нас. Я наварювала вареників… Так було до війни. А зараз дуже боляче…

Ваш син, Віталій Лучка, потрапив на фронт у перші ж дні повномасштабного вторгнення і був командиром відділення гранатометного взводу. Як це сталося? Він мав військовий досвід?

Він усе життя хотів бути військовим. А я увесь час його відговорювала, не дозволяла, боялася цієї професії… Віталік закінчив Івано-Франківський університет нафти і газу. Інженер трубопроводів за фахом. У 2021 році він підписав контракт і пішов працювати в місцевий військкомат. А за місяць до вторгнення його направили на навчання у Рівне. 24 лютого — на Житомирщину. Його підрозділ (14 бригада імені князя Романа Великого) захищав місто Малин, а потім їх перекинули у Миколаївську область. Там йшли страшні бої… Ціною власних життів військові намагалися стримати наступ ворога з боку Херсону. Але Віталік мені мало розповідав про це. Завжди заспокоював, що все добре... Востаннє подзвонив о 6 ранку 26 березня. Попросив не хвилюватися й пообіцяв зателефонувати ввечері. Але вже не подзвонив… Він загинув у селі Благодатне на Миколаївщині. За 10 днів до цього йому виповнилося 37 років.

Від кого Ви дізналися цю страшну новину? І чому офіційно про загибель Вашого сина стало відомо лише у грудні минулого року?

Вранці 27 березня до невістки зателефонувала дружина одного з побратимів Віталіка, а пізніше й самі хлопці сповістили, що напередодні потрапили під потужний обстріл і кілька з їх числа загинуло. Нам скинули фото і ми за татуюванням упізнали, що це частина тіла нашого Віталіка… Згодом, уже в травні, коли ми вперше поїхали на ту територію шукати тіло сина, один зі свідків, місцевий фермер, розповів усе детально...

Що за татуювання було у Вашого сина?

Ангел. Він набив його на нозі приблизно за рік до війни.

Приблизно 9 місяців село Благодатне було під окупацією. А Віталік — у переліку зниклих безвісти. Ми намагались потрапити туди, щоб знайти останки і довести його смерть. У травні нас не пустили, а у листопаді, вже після деокупації, ми (батьки загиблого й дружина. — Авт.) поїхали вдруге. Усе село було розбомблене, жодної вцілілої хати. Не розміноване ще навіть...

Ми по крупинці збирали інформацію, крок за кроком обстежували територію села: знайшли фермера, який бачив момент прильоту і прямого попадання артилерійського снаряду в мого сина; знайшли місцеву жінку, яка впізнала його по світлині й розповідала, як він заходив до неї і бавився з дітьми і котиками. Хороша жінка — вона годувала наших хлопців, допомагала пораненим.

Ми їздили ще госпіталями і різними регіонами України, дозбируючи свідчення його побратимів. Зрештою, що Віталік загинув, а не зник, ми довели. І дуже велика заслуга в цьому саме його дружини Христини. Якби не невістка, не її наполегливість і сила волі, не знаю, чи ми би впоралися. Останки тіла взяли на експертизу. Щоправда, результатів ДНК-аналізу ми чекаємо вже кілька місяців. Це — гірше, аніж ходити замінованим полем…

Ви знайшли в собі сили повернутися до роботи. Могли б і далі працювати з людьми після інсультів чи виправляти сколіози у діток, наприклад. Але Ваші підопічні зараз — це переважно військові. І серед них я бачу багато молодих хлопців, які, мабуть, діляться непростими історіями. Чи не важко Вам проживати це все знову і знову?

Я завжди спеціалізувалася на важких травмах. І зараз це бачу свою місією. Захисників через мої руки дійсно проходить багато. Розробляю їм пальчики, суглоби… Навантаження зросло за останній рік дуже, але фізично ми з колегами справляємося. Важче морально, бо хлопці часто діляться пережитим. А я не можу дозволити собі при них заплакати.

Своїм болем із пацієнтами ділитеся?

Ніколи. Їм і так важко.

А про що говорять воїни, коли потрапляють на реабілітацію?

По-різному. Хтось — віджартовується, хтось — просить якомога швидше його розпрацювати, бо поспішає повернутися на фронт. Про сенс життя, про чоловічий обов’язок, про загиблих побратимів, про безкінечні ночі в окопах… Про все говорять. От є у мене бразилець один. Займаюся з ним і бачу, що смс одна за одною приходить. А він молоденький зовсім, то я й спитала, чи не дівчина бува хвилюється. А він ошелешує: «Двоє друзів загинули». Тяжко це чути. Зітхаю, висловлюю співчуття… А він мене заспокоює, каже, що хлопці будуть щасливі на небі, бо виконали свій чоловічий обов’язок. Отакі наші захисники. І їх багато таких. Особливо молоді воїни — вони настільки патріотичні, такі інтелігентні, розумні, зі знанням історії… Вони знають заради чого йдуть на війну і знають, чого хочуть. Дуже гарні діти. Я до них усім серцем прикипаю.

І вони, очевидно, до Вас теж…

Особливо ті, хто здалеку. У нас же приблизно половина хлопців у відділенні — з різних регіонів України і закордоння. Рідні не завжди мають змогу приїхати сюди і бути поруч. То вони шукають підтримки і домашнього тепла у лікарні. Був такий Володя у нас з Миколаївщини. Довго лікувався тут. То завжди казав мені «мамочка».

Сам відділ фізіотерапії у Калуській ЦРЛ якось змінився за час повномасштабної війни?

Звісно. Раніше як такого відділу не було. Було кілька кабінетів з відповідним допоміжним обладнанням. Але реабілітацією пацієнтів ми займалися безпосередньо у тих відділах лікарні, де пацієнти перебували. Переважно — неврології, травматології, нейрохірургії. Тепер маємо відділ медичної реабілітації та фізичної терапії з сучасним ремонтом, обладнанням та всім необхідним. Практикуємо лікувальну фізкультуру для розробки верхніх та нижніх кінцівок після ушкоджень, фізіотерапію, лікувальний масаж. Є також кваліфікований психолог.

Скільки часу зазвичай потребують Ваші пацієнти для відновлення після травм?

Не менше двох тижнів. Дехто значно довше тут з нами перебуває. Все залежить від складності завдання. От коли виписуємо їх, коли знаю, що допомогли, тоді можемо й поплакати усім відділом. А з деким і зберігається контакт ще надовго, зідзвонюємося. З місцевими як зустрінешся на вулиці, а тебе впізнають і дякують, то це найвища винагорода. Приємно.

У Калуші в пам'ять про загиблих захисників почали встановлювати цифрові меморіальні дошки, які завдяки новітнім технологіям буквально говоритимуть до нащадків ще багато років. Чи буде така дошка й у Віталія Лучки?

Сподіваюся, що буде. Але не зараз. Хочемо спочатку його поховати, щоб була могила, куди можна прийти помолитися, показати внучці, де спочиває її татко.

Знаєте, за кілька днів до загибелі він прислав мені відео і я побачила, які вони з хлопцями втомлені. Написала синові про це і попросила, щоб берегли себе. А він мені прислав відповідь, яка міцно закарбувалася в пам’яті: «Тілом замучені та душею веселі і здорові, бо бережемо спокій своїх рідних, близьких і всіх українців».

Вже після розмови з пані Галиною, останки полеглого бійця Віталія Лучки привезли у Калуську громаду. 23 березня 2023 року, майже в річницю з дня загибелі, Героя поховали на Алеї Слави міського кладовища 

Розмовляла Тетяна КІНДЮХ.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!