"Кіборг" з Франківська: Майже щоночі мені сниться війна
Для цього молодого «кіборга» з Івано-Франківська війна закінчилася на десятий день перебування в Донецькому аеропорту у січні. Тоді хлопець був важко поранений, переніс важкі операції.
Тепер у його житті настали мирні дні, він мріє про мир в Україні і сподівається на закінчення війни. Якби не травми, отримані під час захисту Донецького летовища, то готовий хоч зараз повертатися на фронт. Минулого тижня наш «кіборг» Тарас Кукуляк отримав орден «За мужність» 3-го ступеня. Про життя після війни та переживання у зоні АТО розмовляємо із «кіборгом» Тарасом Кукуляком, для побратимів більш відомого під псевдо «Кук», пише Західний кур'єр
– Тарасе, 13 серпня минулого року стало переломним днем у твоєму житті. Тоді тебе мобілізували для участі в АТО. Про що мріялося до того дня, адже події на сході України вирували ще з весни?
– Я вважаю, що війна розпочалася ще на Майдані. Тоді я здогадувався, що все відбувається не просто так. Розстріли людей на Майдані, так званий Крим. Усе це свідчило про втручання Росії. Коли розпочалися військові дії на сході України, я з самого початку хотів піти туди. Мені не вдалося потрапити у першій хвилі, бо тоді брали тільки кадрових військових, котрі служили в регулярній армії.
Що стосується самої війни, то я її розцінюю як війна за Україну. Для мене це не є війною олігархів чи ще якісь схожі варіанти.
– У тебе виникали думки, що бойові дії закінчаться дуже швидко?
– Надії були ще тоді, коли тільки прийшов до влади Порошенко і сказав, що АТО закінчиться за тиждень. Такі надії були немарними, бо спочатку, за великим рахунком, не було з ким воювати. Російських кадрових військових насправді були одиниці, а воювали тільки місцеві.
Коли мене призвали, то вже були такі думки, що от-от війна закінчиться, бо наші відвойовували місто за містом. Ми думали, що буде закритий кордон і нам доведеться тільки утримувати території. Але як показала практика, не все так просто. Початок моєї служби припав на період Іловайського котла. То було стовідсоткове вторгнення Росії в Україну.
– До того ти брав участь у подіях на Майдані?
– Ні, у подіях на Майдані не брав участі. Хоча активно підтримував дії народу, виступав проти режиму Януковича, але в мене на той час була робота, котру не міг залишити.
– Ти потрапив до числа тих людей, котрих сьогодні вважають героями. «Кіборги» в уявленні простих українців – надзвичайні люди. Чи вважаєш сам себе героєм?
– Усіх, хто стали «кіборгами», вважаю сміливими. А от героями вважаю тільки тих людей, котрі зробили щось неймовірне. Не зовсім згідний з тим, що тим, хто був на Майдані, дали звання героя. Знаю серед «кіборгів» декількох таких, хто дійсно заслуговує бути героєм.
– Наскільки змінилися твої життєві цінності за ті п’ять місяців, котрі ти провів на фронті?
– Я ніби заново народився. Тепер вдячний Богові, що залишився живий, маю можливість спілкуватися з рідними і знайомими.
– Тим людям, котрі повертаються з фронту, конче потрібна психологічна допомога. Як тобі вдалося повернутися до нормального життя? Ти звертався до психологів?
– Я згідний з тим, що до психологів насправді потрібно звертатися, особливо тим хлопцям, у кого немає рідних, або тим, хто не має підтримки від близьких, а також тим, хто пройшов через військові дії. Зона АТО ще не означає, що повсюди ведуться бої.
Вони тривають тільки на першій лінії. В основному найбільший тягар лягає на механізовані аеромобільні частини. Ті, хто стоїть на блок-постах, в принципі бойових дій і не бачили.
Що стосується психологічної допомоги, то мені її не треба, бо мене підтримувала моя дівчина, а віднедавна дружина Галина. Вона для мене є і психологом одночасно.
– Що для тебе на передовій було найстрашніше?
– Найстрашніше – це втрачати бойових побратимів. Все решта не страшно (Сміється – авт.) Згідний, що під час відкритого обстрілу бояться всі. Немає таких сміливців, яких показують у фільмах, що вони вистрибують і відбивають вогонь.
– Ворожі обстріли велися постійно чи були сплановані етапи по годинах?
– Вони відкривали вогонь з самого ранку, але велися із певними проміжками. Ворог стояв від нас на відстані 500-600 метрів. Такого не було, щоби обстріли були безперервними.
– Посильну допомогу військовим постійно надають волонтери. Чи відчували ви підтримку державної влади?
– Коли ми ще були на полігоні, держава дала нам все, що було треба, крім бронежилетів і касок. Не можу сказати, що та форма, котру нам видали, була дуже доброю. От волонтери насправді нам дуже допомагали. Вони привозили якісні товари і медикаменти.
– Тобі вдалося вирватися із лав смерті. Зараз тебе переслідують жахи війни?
– Майже щоночі мені сниться війна. Таке забути неможливо.
– Як тепер ти сприймаєш події на сході України, коли дивишся сюжети про війну по телевізору?
– Бачу багато позитиву. Але мені дуже не подобається те, що зараз почали переслідувати хлопців із «Правого сектора». Вони мужні вояки. Ми разом воювали у Пісках. Це сміливі і сильні хлопці. Те, що показують по телевізору, містить деякі неточності, занижується реальна кількість жертв. Якщо подається інформація про безвісті зниклих, то це майже стовідсотково мертві. Доказом цього є те, що 30 військових, котрих вважали зниклими безвісті в аеропорту, тепер дістають з-під завалів мертвими і хоронять. Також вважаю не зовсім правильною інформацію про те, що по житлових масивах стріляють тільки з ворожої сторони. Якщо вони ведуть вогонь із житлових кварталів, а наші наносять удари у відповідь, то цілком імовірно можуть попасти в будинки. Це не є масове явище, бо наші військові ніколи не стріляють по житлових будинках цілеспрямовано, як це передають російські ЗМІ.
– За останні півроку життя трохи змінилося. Як тепер почуваєшся, коли вже позаду важкі операції?
– Я дуже швидко одужую. На черзі планове обстеження, діагностика. Протягом двох років мені не можна піднімати тягарів. Треба постійно контролювати заживання печінки, легенів. Крім того, мені видалили нирку, тому тепер усе навантаження лягає лише на одну. Перші три тижні я взагалі не ходив – вчився робити кроки заново. Це тепер я почуваюся набагато краще. Але якщо довше походжу, то тягне праву сторону. Дехто навіть дивується, що я так швидко одужую. Якось я їхав автобусом і мені стало ніяково, коли увійшли волонтери зі скринькою і збирали кошти мені на лікування.
Зараз я планую знайти роботу, нещодавно одружився. Сподіваюся, що держава дасть квартиру, бо наразі живемо у батьків.
– Минулого тижня ти отримав орден «За мужність» від Президента України. Що вона дає особисто для тебе?
– Я вважаю, що насправді заслужив тієї нагороди так само, як у сі ті хлопці, котрі захищали Донецький аеропорт.
– Багато чоловіків, повернувшись із зони АТО, ходять вулицями міста у військовій формі. Чи дозволяєш ти собі таке? Чи варто тут її носити?
– Я не люблю ходити у формі, вона не дуже зручна. Одягаю хіба що на якесь свято. Знаєте, це справа кожного, але багато таких, котрі люблять «поганяти понти» і показати свою «крутість».
– Ти стикався із нерозумінням, чому ти йшов на схід?
– Знаєте, мені взагалі навіть було нецікаво, чи приходила обіцяна зарплата на рахунок. Крім того, я не йшов у АТО заради посвідчення. Я йшов, бо був переконаний, що якщо я українець і служив у армії, то мушу йти і захищати свою батьківщину. У мене військова спеціальність стрілець, а на диспетчерській вишці Донецького летовища я був запасним коректувальником, бо трохи розуміюся на картах.
– Скільки часу ти провів у аеропорту?
– Там відбувалися постійні ротації на два тижні. Ми пробули там всього 10 днів.
– Тепер ти за станом здоров’я не можеш повернутися на війну. Чи тягне тебе туди?
– Є трошки. Справді, зараз я ще деякий час не зможу виконувати важку роботу. Хіба що, не дай Боже, сепаратисти дійдуть до нас, тоді, в якому стані я б не був, то пішов би захищати рідну землю. На жаль, не скоро мені вдасться повернутися, хоча є за плечима вже досвід і багато чим я міг би допомогти на фронті.
– Чи доводилося тобі вбивати на війні?
– Я навіть не бачив, чи застрелив когось. Ворог до нас сильно не наближався, а відстрілювався із своїх позицій. Доводилося відкривати вогонь, але результат мені невідомий. Хоча наші хлопці в деяких випадках знали точно, що вбили. Пригадую якось лізли до нас два диверсанти, то їх застрелили.
– Знаю, що ти не перший в родині, кому довелося понюхати пороху на війні.
– Так, мені батько розповідав, що дід воював у лавах австрійської армії. Більше нікого в родині військового не було. Усі чоловіки в родині просто служили в армії. Але якщо у мене народиться син, то я б хотів, аби він став військовим. З часом, думаю, військова професія стане престижною.
– Тобто ти вважаєш, що Україні вкрай необхідна професійна армія?
– Стовідсотково. Зараз мобілізовують незрозуміло кого. У нас у батальйоні 25 відсотків чоловіків відсіяли ще на полігоні. Вони то не могли займатися бойовою підготовкою, то любили випити. Частина просто побоялася їхати на схід. Тому я думаю, що служити повинні ті, хто має таке бажання, тобто добровольці. Найкраще для України – це контрактна армія.
– Чи реально, на твою думку, закінчити військовий конфлікт у якнайкоротші терміни?
– Я думаю, що ця війна ще не скоро закінчиться. Війна може припинитися тільки у тому випадку, якщо до влади в Україні прийде проросійський президент або в Росії появиться президент більш лояльний до України. Сумніваюся, що Президент Порошенко піде на великі уступки Росії, тому думаю, що ця війна триватиме ще дуже довго. Росія виграє у тому плані, що вона постійно тримає Україну в напрузі. Конфлікт на Донбасі і виник через те, що Росія не хотіла втратити контроль над Україною. Донбас їй і так не потрібен, це зрозуміло.
