Конституція як дишло

У чому небезпека фіксування «мирних ініціатив» в Основному Законі.

Спроба змінити Конституцію України, що переросла в криваве побоїще під стінами парламенту, стала ще одним переломним моментом новітньої української історії. Наслідки його проявляться сповна лише згодом, але вже сьогодні варто було б застановитися над тими невідворотними процесами, які запущено і які в найближчому майбутньому впливатимуть на життя країни, пише тиждень ua.

Україна до 31 серпня і Україна після — це дві різні країни. І йдеться не лише про розвал коаліції в парламенті, а отже, можливі переформатування, що загрожують реваншем колишнього режиму. Мова навіть не про криваві експерименти, у які переросли маніпуляції та брехливість політикуму й причетних до нього фінансових кланів. А перед­усім про загрозливий регрес майданних здобутків та остаточну деградацію всіх гілок влади, які вже набрали чітких рис узурпації.
Підписані президентом мінські домовленості й спроба їх легалізувати внесенням змін до Конституції на догоду окупантам чи хай навіть союзникам можуть всупереч очікуванням стати не шляхом до відновлення миру та цілісності держави, а її могилою. З погляду моральних імперативів, здорового глузду та й принципів вітчизняного й міжнародного права такі дії не витримують жодної критики, бо ці домовленості нелегітимні, адже нав’язують Україні, суверенній державі, такі умови реформування Конституції, що насправді руйнують її конституційний лад. Адже, заклавши правове підґрунтя для запровадження особливого статусу певних регіонів України, ми ще й власноруч закладаємо бомбу вповільненої дії, що вибухне з часом новими точками сепаратизму та нестабільності.

Читайте також: За червоною лінією

У Конституції не може бути вибраних чи упосліджених регіонів. Конституція не сумісна з брехнею та маніпуляціями, як не може їх бути й під час внесення змін до цього фундаментального документа держави. А тому втрата в разі невиконання мінських угод міжнародної підтримки, якою так лякає чинна влада, зокрема президент, котрий, мабуть, вже уявив себе царем і нагинає всіх втілювати те, що напідписував, — це абсолютно примітивні аргументи. У будь-якій демократичній державі парламент є самостійним органом державної влади й має повне право погоджуватися чи не погоджуватися з діями влади виконавчої. Це його право, і скрізь у світі це право поважають.  
Та найпарадоксальніше у всій цій брудній і кривавій історії те, що без внесення змін до Конституції можна було б чудово обійтися. Вони банально не потрібні. Навіть якщо йдеться про проведення справжньої, такої довгоочікуваної децентралізації. Про те, якою є істинна мета змін до Конституції, чим вони загрожують Україні й чи можливо було б їх оминути, Тиждень поспілкувався з відомим політиком, що стояв біля джерел української державності, колишнім народним депутатом, першим генпрокурором України та донедавна суддею Конституційного Суду Віктором Шишкіним.

Про сталість Конституції. Немає жодної доцільності змінювати Конституцію в такий спосіб, як це було зроблено. Ані в такий, ані в будь-який інший. Конституція на те і є Конституцією, щоб бути недоторканним тілом. Візьмімо Конституцію Сполучених Штатів Америки. Її ніхто не змінював уже близько 230 років. До неї лише вносилися доповнення.

Про прикриття бездіяльності. Навіщо знадобилося цим займатися сьогодні Порошенкові та Ко? Я думаю, що нероби, які сидять у нього на вулиці Банковій, і нероби, що сидять у Яценюка на вулиці Грушевського, — два чоботи пара. Затіяли цю авантюру, щоб прикрити свою бездіяльність. За півтора року один і за рік другий нічого не зробили з того, що наобіцяли. Не втілено в життя нормальних проектів, не проведено жодних реформ. Ані адміністративної, ані податкової, ані пенсійної, ані економічної, ані правової, ані судової, ніякої. Лише розмови та розмови. І щоб усе це замазати (підмарафетити), вони вирішили скерувати свої нібито зусилля на конституційні зміни, які й задарма нікому не потрібні. Якби в нас не було війни, то можна було б заплющити очі, нехай втішаються владою. А оскільки в нас війна й маємо всі умови для введення воєнного стану, бо згадайте, всі, хто виступав на позачерговому засіданні парламенту включно з головою ВР, вживали у своїх промовах слово «війна» чи «агресія», то представники вищої влади, вибачте, ще й цинічно плюють на чинну Конституцію, де в ст. 157 написано, що в умовах воєнного стану Основний Закон не змінюється.

Про «особливий статус». Знаменитий їхній пункт 18 перехідних положень — це взагалі зрада. Хай там що вони приховують і хоч за якими словами ховаються, що «немає статусу», «є особливості місцевого самоврядування», суті це не змінює. Якщо «є особливості місцевого самоврядування», то бажано було б пояснити, у чому саме вони виявляються. У день голосування одна з партій розповсюджувала в залі парламенту листівки, у яких продемонструвала, наскільки тісним є зв’язок між тим пунктом 18 і раніше ухваленим законом про особливості місцевого самоврядування в Луганській і Донецькій областях. Там дуже доступно було показано, які вони, ті так звані особливості. Це сепаратизм значно більший, ніж колись був кримський, про який ми попереджали ще в 1991 році. Тоді я стояв на парламентській трибуні й говорив від імені комісії із законодавчих передбачень (сьогодні це називається Правовий комітет), попереджав про всі можливі наслідки. Комітет тоді, до речі, не дав згоди на зміни нашого законодавства й проголошення кримської автономії. До нас не дослухалися. Сьогодні відбувається те саме. Знову не дослухаються. Ті самі аргументи на обґрунтування змін мені наводить Гройсман. Дежавю 25-річної давності. Просто помінялись особи. Раніше там стояв Леонід Кравчук із Миколою Багровим, першим секретарем кримського обкому Компартії, а зараз стоїть Володимир Гройсман і аргументація та сама. А наслідки? Ми що, не бачимо наслідків із Кримом? І він мене в чомусь ще переконуватиме? У необхідності цього пункту 18? Та я б їх першими назвав московськими агентами, а не тих людей, які сьогодні проти цих змін.

Про децентралізацію. Децентралізацію в Україні спокійно можна провести без внесення змін до Конституції. Є народне прислів’я, що поганому танцюристові щось заважає. Так от це про сьогоднішню ситуацію. І з корупцією можна боротися без зміни Конституції. Все можна зробити. Наведу невеличкий приклад, який, щоправда, не стосується децентралізації, зате пояснює недоцільність зміни Основного Закону. Колись, років п’ять тому, я показав одним таким розумникам, попереднім розробникам змін до Закону «Про судоустрій», як можна, не змінюючи Конституції, втілювати в життя те, що потрібно. Питаю їх: ви хочете змінити Конституцію для проведення судової реформи? А що вам там заважає? Довго мовчали, а потім відповідають: стаття 131, порядок формування Вищої ради юстиції. Що саме? Ну от є міжнародні документи, що суддів у таких структурах має бути більш як половина. Я їм кажу: по-перше, ви не читали міжнародних документів, бо там не написано більш як половина, а написано не менш як половина, а це неоднакові слова. Тобто йдеться про 50 на 50. З двадцяти членів Вищої ради юстиції десять, якщо вже йти за міжнародними документами, мають бути судді. І вихід із ситуації доволі простий.

Без змін Конституції ухвалюєте закон і ним зобов’язуєте призначати суддями трьох своїх членів ВРЮ від президента, Верховної Ради, ще від з’їзду суддів. Три на три — дев’ять. І ще один за посадою — голова Верховного Суду. Разом десять, і от вам цілковите виконання міжнародних вимог без зміни Конституції. Вони мене тоді обгавкали, але потім за якийсь час таки пішли цим шляхом, хоча дещо по-іншому. Ось приклад, як можна, не змінюючи Основного Закону країни, вийти на нормальне законодавство. Аналогічно і з децентралізацією. Якщо подумати, не тим місцем, яким сидять на стільці, а мізками, то можна також знайти будь-які виходи, пов’язані з тим, що хочуть проголосити чи протягти під виглядом децентралізації. Просто треба думати, а не займатися конституційними фейками чи фейковими конституційними змінами, вчиняючи порушення за порушенням. Наявність суддів у тій так званій конституційній комісії — це також, до речі, порушення закону. Там не має бути ні голови Конституційного Суду, ані когось із Верховного Суду. Судді не повинні займатися розробкою закону, бо це вже політика.

Про перспективи. Чи набереться під час голосування в другому читанні на підтримку змін 300 голосів, залежатиме від багатьох чинників й особливо від журналістів. Шляхи Господні несповідимі. Але я не виключаю, що з цими змінами до Конституції буде та сама історія, що й із попередніми. Пригадайте, як мене обгавкували в 2010-му за те, що я голосував проти закону 2222 і писав окрему думку. Тоді також казали, що Шишкін не правий. Але що сталося через чотири роки? Хто історично правий? Буває, що й рота йде не в ногу, а один іде в ногу. Тому не виключаю, що зараз буде те саме, хоча й проблематично, бо багато хто в суспільстві цього не розуміє або сліпо підтримує настанови найвищої влади.

Роман Малко. Тиждень.ua.