Максим Кицюк: «На заході націоналістом бути легко»

В ніч проти суботи в Івано-Франківську побили одного з лідерів місцевого Євромайдану Максима Кицюка. На місці злочину міліція вже була переконана, що це не пов’язано з політикою.

У вівторок, 3 грудня, начальник обласного УМВС Василь Фелик озвучив це публічно: «Чим більше ми здобуваємо інформації по цьому злочину, тим більше доводимо те, що він не пов’язаний з громадською діяльністю», пише "Репортер".

Зараз Кицюк перебуває у лікарні, там пробуде ще понад тиждень, а до повної реабілітації – півроку.

– Максиме, ви з Севастополя, живете в Києві, маєте дівчину з Донецька, а вчитеся у Франківську. Все правильно?

– Я ще й прописаний у Хмельницькій області, бо звідти моя бабуся. Так сталося, що я з юнацтва займався волонтерськими громадськими рухами. Багато їздив. Завдяки цьому зараз маю друзів майже в кожному райцент­рі України.

– Як потрапили до Франківська?

– Спершу вчився у Севастополі на перекладача, але багато пропускав через свою діяльність, тому через два роки взяв академвідпустку. Трохи працював журналістом, перекладачем, у скрутні часи й продавцем. Коли вирішив, що хочу вивчитись на політолога, то знайшов Прикарпатський університет. Спершу вчився на денній формі навчання, потім знайшов роботу і перевівся на заочний. Працюю у сфері ІТ, яка незаангажована політикою.

– Чому саме ви очолили франківський спротив?

– Я б не сказав, що це я. Є чотири складових майдану. От, у неділю, 24 листопада, він був політичний, ініціювали опозиційні сили. Друга – це ми, які вийшли ще 22-го, закликали студентів оголосити страйк. Третя – невдоволені громадяни, які прагнуть змін. І четверта – футбольні хулігани, націоналістичні організації. Поки функціонувало наметове містечко, ми співпрацювали з усіма чотирма. Важко казати, що саме студенти почали революцію. Зрештою, ще й нема ознак революції.

– Якби вас не побили, то вранці ви б уже летіли до Києва?

– Так, я і ще кілька людей. Але ми лишилися через ситуацію з побиттям. Міліція нас нікуди не випускає. В мене навіть поруч із палатою є міліціонер, який мене охороняє.

– У вас був квиток на літак, це дороге задоволення…

– Я літаками не користуюся. Літав один раз у 2009 році в Москву на міжнародний захід і назад. А тут підприємці мені запропонували, щоб я лишився на довше. Спершу розгубився: коли ти робиш хорошу справу, то це не означає, що хтось має віддячувати.

– Того вечора ви були і у фастфуді, і на дискотеці. То був вечір прощань?

– Ми заходили до знайомих з медуніверситету в караоке-клуб. Одна людина запросила на день народження. Потім пішли в інше місце.

– Не було поганих відчуттів?

– Ні. Правда, коли вечеряли в «Шансоні», то до мене підійшла дівчина, назвалася Євою і запевнила, що вони з подругою є моїми прихильницями. Спитали, чи не хочу прогулятися, я відмовився. Вони записали мій телефон і ми розійшлися. Вже після того, що сталося, я припустив, що дівчата із цим пов’язані. Хтозна, може, параноя. Але от вчора одна із них подзвонила знову, із засекреченого номера, сказала що мала проблеми у Києві з «Беркутом». Що зі мною, не знала.

– Фанатка і не знала?

– Я теж так подумав. Передав її контакти міліції, хай далі вирішують. Не знаю, що думати. Зараз читаю статтю в журналі про те, кому вигідне побиття, й не хочу навіть дискутувати на цю тему.

– Вже тої ночі міліція не вірила, що побиття пов’язане з політикою. А ви?

– Якби це були хлопці, які просто хочуть помахати кулаками, то вони били би двох. Але битою отримував тільки я. Анатолія, який був зі мною, били тільки тоді, коли він мене відтягав від них. А якби то були гопники, то забрали би бодай-щось. Але все на місці. Хлопець одразу поклав мене на асфальт. Попри те, що був невеликого зросту. Думаю, це був професійний борець.

– Чому по ногах били?

– Жартую, що я тиждень водив людей по місту, можливо хтось захотів, щоб ми менше ходили.

– Напередодні у вас був інцидент із свободівцями, які наполягали на виступі нардепа Юрія Михальчишина.

– У нас був студентський страйк. Виступали тільки ті політики, які нас підтримували. Михальчишина вирішили не пускати. Бо він не був з нами від початку, не допомагав, у Львові його прогнали із свистом. За сценою відбулася емоційна дискусія, врешті він виступив. Як на мене, краще не провокувати конфлікти. Якщо не можеш порозумітися, то вступися.

– Ще було непорозуміння, коли лідерів майдану просили підписатися під обіцянкою п’ять років не брати участь у виборах.

– Це доволі смішна річ. Нам запропонували, ми посміялися. Бо навпаки закликаємо молодь йти в політику. Управління усіма процесами в державі – це політика. Якщо ми хочемо молодіжних змін, то треба, щоб там було якомога більше молоді. Думаю, якби не було обмежень у 1991 році, то більша частина активістів «Революції на граніті» була б у парламенті. І можливо, все було б інакше.

– Чи не означає це, що ви хочете йти в політику?

– З 2007 року я є в одній громадській організації і моє ставлення до політики відсторонене. Займаю одну з керівних посад, і між нами є домовленість, що три роки ніхто не піде в політику. Минув тільки рік, тому наступні два я точно не буду цим займатися.

– Може, ­плануєте пов’язати своє життя з Івано-Франківськом?

– Не знаю. Виглядає дуже смішно. Моє рідне місто Севастополь, я б хотів робити зміни там, але це дуже важко. Там зов­сім інше сприйняття. А робити щось тут – легкий шлях, бо на Західній Україні значно легше бути націоналістом, ніж на півдні чи сході. Тут усі такі, за це тобі ніхто не дасть в голову. А от у Севастополі я колись мав струс мозку за свій патріотизм.

– Якщо міліція скаже зав­тра, що це звичайна бійка, яка у вас буде реакція?

– Звісно, не погоджуся, але діставати їх я не буду. Бо зараз маю суттєвіші проблеми. Ті хлопці добре попрацювали: маю мікрострус, надрив зв’язок на ногах, на коліні – підозру на надрив з’вязок. Ще на одній нозі – глибока зашита рана, на іншій – дві. Багато гематом. Мені лише 23 роки, все життя попереду. Тому зараз треба підлікуватися, щоб бути у бойовому дусі.