«Ми звикли вже до цієї війни...»

Днями в селі Підгір’ї Богородчанського району місцевий священик отець Петро освятив і благословив два автомобілі, які мають поїхати в зону АТО. Їх придбали і відремонтували двоє вже знайомих нашим читачам волонтерів — підгірянин Дмитро Федорко та Микола Кофлюк із селища Солотвина.

— В силу обставин, що склалися, ми опікуємося 128-ю бригадою, в якій воюють і наші земляки, зокрема, похресник Миколи, — розповідає Дмитро Федорко. — Як відомо, в Дебальцевому вони втратили всю техніку. Залишилися, в буквальному розумінні слова, без коліс. Коли хлопці були на відпочинку, заїхали до нас, в розмові з ними ми дізналися про цю їхню проблему, тож вирішили допомогти.

Першу машину знайшли аж у Чернівецькій області. Це був «УАЗ-469» — універсальний високопрохідний автомобіль, який вирішили переобладнати під «швидку» для транспортування поранених бійців. Вторгували його у власника, який перевозив у ній ковбасу, за 14 тис. грн. Щоб довести авто до ладу, довелося докласти чимало зусиль, бо машина була, як кажуть волонтери, просто «вбита». Ремонтували самотужки.

Щоправда, для Дмитра Федорка це знайома справа, та й Микола Кофлюк знається на машинах. На момент нашої розмови вони не змогли назвати конкретно суму, яку витратили на її ремонт. Просто не подумали взяти із собою «папери», в яких фіксували всі витрати, бо щось за свої гроші купували, люди надавали допомогу — хто грошима, хто матеріалами. Микола Кофлюк при цьому найбільше згадує підприємців Богдана Возного та Миколу Паневника. і, зазначимо, треба врахувати, що самі волонтери займалися ремонтом у вільний від основної роботи час, бо ж мають сім’ї, які треба утримувати. 

Власне, сталося так, що довелося мати справу не з одним автомобілем, а з двома. Коли ще робили «УАЗ», до Дмитра підійшов війт Підгір’я Роман Роспопа і сказав, що чотири роки тому передав місцевій церкві легковик «Мерседес», але його не використовують. Тож замість того, щоб він стояв без діла, краще його передати бійцям. Зателефонували в бригаду, чи потрібна така техніка. «Будь-які «колеса» потрібні», — відповіли бійці.

Щоправда, на їхнє прохання замість вікон поставили по боках металеві пластини товщиною в два з половиною міліметри і про всяк випадок зробили у них імпровізовані бійниці, які можна відчинити в разі потреби. Ще й розфарбували в захисний колір. На капоті «Мерседеса» діти Дмитрового шварра вималювали гарний сріблястий тризуб. Тільки машини до місця призначення ще не потрапили. Річ у тім, що коштів, аби їх туди доставити, немає. 

— Мабуть, люди звикли вже до цієї війни, яка йде десь там, на сході, — каже Микола Кофлюк. — Якщо, скажімо, раніше до мене самі підходили хлопці, дівчата із питаннями, що потрібно, чим можемо допомогти, і таких було з півтора десятка, якщо не більше, то нині маю лише 6-7 осіб, на яких можу покластися в будь-який момент.

Деякі прізвища він уже назвав. Також попросив додати Руслану Косович, яка торгує на солотвинському базарі, звісно, не забув про підприємця Володимира Волощука, чий «МАН» разом з власником вже тричі побував у зоні АТО з допомогою. Чимало посприяв головний лікар Солотвинської лікарні, депутат обласної ради «свободівець» Манолій Піцуряк. Тільки медикаментів і, так би мовити, живих грошей він передав на загальну суму 22 тис. грн. Бійці 128-ї бригади, коли після відпочинку поверталися до місця дислокації, забрали їх з собою. А для обладнаного під «швидку» «УАЗа» передав санітарні ноші. Зауважимо, що й «Мерседес» зроблено так, що в ньому можна перевозити поранених. 

Та ми дещо відхилилися від теми. Бо, справді, хлопці відчули, як дещо зменшилася допомога для бійців. Можливо, тому, що почалися городи і люди більше там зайняті. А, головне, бережуть гроші, бо не знають, які завтра принесуть рахунки за газ. Та й ціни підстрибують, а зарплати не зростають.

— Розповім цікавий момент, — каже Дмитро Федорко. — Кілька тижнів тому телефонував знайомий з бригади і сказав, що їдять ще той хліб, який ми привезли їм під час останньої поїздки. А коли вона ще була. Щоправда, хліб той був домашній, що наші жінки спекли, а хлопці змогли його якось зберегти. Але веду до того, що нас намагаються переконати, мовляв, бійці забезпечені всім необхідним.

Хоча він не сумнівається, що люди й надалі надаватимуть допомогу продуктами для бійців. «Хтось принесе банку тушонки чи смальцю, хтось — шмат сала, мішок картоплі, цибулі, часникуѕ інша річ, чи будуть у нас кошти, щоб довезти це до бійців», — каже Дмитро.
Це один нюанс. Другий полягає у тому, що держава начебто потурбувалася, щоби спрямувати волонтерський рух в якесь русло. Але тепер без реєстрації ні Дмитро Федорко, ні Микола Кофлюк чи інші, такі ж як і вони безкорисливі волонтери, які не рвуться в депутати чи в органи влади і не очікують від своєї діяльності жодних дивідендів, вже не зможуть довезти допомогу безпосередньо тим, кому вона призначена. 
— За реєстрацію нам як організації, хоча ми й не займаємося прибутковою діяльністю, потрібно заплатити чи тисячу, чи навіть півтори тисячі гривень, — каже Микола Кофлюк. — Та я краще за ті гроші куплю кілька блоків цигарок для хлопців. Бо той папірець нічого не дає ні душі, ні серцю.
Він принагідно згадує історію, яка набула розголосу, про одного офіційного волонтера, який за зібрані гроші «круто» відпочивав за кордоном, й додає: «Хочеться допомогти, а тут тобі палиці в колеса вставляють».

Заспокоює в цій ситуації лише те, що наразі бажання допомагати у цих хлопців не зникло.

газета Галичина