Останні роки партизанської боротьби в Галичині

Наприкінці зими 1951-го управління МДБ у Станіславській області розпочало  агентурну операцію «Переправа», яку затвердив міністр  держбезпеки УРСР генерал-лейтенант М. Ковальчук, пише Галичина.

1. Операція «Переправа»

Йшов шостий рік після закінчення Другої світової війни, а доблесні радянські чекісти не могли побороти «банди українських буржуазних націоналістів, прислужників фашизму і американського імперіалізму». 1950 рік приніс для підпілля Станіславівщини тяжкі втрати керівних кадрів. У результаті підлої зради загинули чільні провідники Карпатського крайового проводу ОУН. 18 листопада 1950-го — «Єфрем» (Степан Слободян), крайовий провідник Карпатського краю. 20 жовтня в урочищі «Глибокий Потік» між селами Старим Угриновом і Бережницею Калуського району — «Борис» (Григорій Легкий), окружний провідник Коломийської округи (у 1946-му нагороджений Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги, в 1948-му — Срібним Хрестом Бойової Заслуги, 12 жовтня 1952-го йому посмертно присвоєно звання сотник-політвиховник УПА). Того ж дня вбитий у районі гори Кормитура біля села Лючі Яблунівського району «Дунай» (Богдан Трач), окружний провідник Станиславівської округи ОУН (у 1948-му нагороджений Срібним Хрестом Заслуги).  

 У вбитих повстанців вилучили документи, які розшифровували спеціалісти обласного і столичного МДБ. Їм стало відомо, що через керівника Подільського крайового проводу «Уласа» (Василя Бея) підпілля ОУН Станиславівщини систематично скеровує для поширення на схід України націоналістичну літературу, а також спеціально підготовлених членів ОУН. Були навіть закріплені території за проводами ОУН: Коломийський відповідав за Дніпропетровську і Запорізьку області, Станиславівський — за Крим і Одещину.

Підпільна лінія зв’язку від Карпатського крайового проводу до «Уласа» пролягала через Жовтневий та Тисменицький райони. Нею керував безпосередньо референт пропаганди Станиславівського окружного проводу «Байденко», зв’язкові і кур’єри були з числа підпільників вказаних районів. Зв‘язок між підпіллям Жовтневого і Тисменицького районів із Тернопільською областю здійснював референт пропаганди Коропецького районного проводу «Самітній». 

Керівництво МДБ Станіславської області 19 січня 1951 р. скерувало до Жовтневого району агентурно-бойову групу (АБГ), яка під виглядом рейдових підпільників виявила через три тижні на межі з Тисменицьким районом в урочищі «Бійне» бункер окружного провідника пропаганди. 10 лютого 1951-го у результаті бойової операції із застосуванням димових шашок із газом «Нептун» загинули: надрайонний провідник пропаганди Тлумацького надрайону  Василь Сандига («Чайка»), друкарка Станиславівського окружного проводу  Ольга Абрам’юк («Оксана» із Делятина) та троє охоронців. «Байденка» і його охоронця «Клима» емгебісти схопили живими, з бункера забрали ручний кулемет, автомати, пістолети та друкарську машинку, обладнання друкарні Станиславівського окружного проводу, кілька тисяч листівок і брошур для східної України.

Полонені не витримали психологічного тиску і безперервних побоїв та погодилися на співпрацю із МДБ. «Байденку» присвоїли псевдонім «Східняк» і включили у склад АБГ відділу 2 — Н УМДБ, він видав підпільників Станиславівського окружного і Тлумацького надрайонного проводів. Провідник ще й зізнався, що проміжний зв’язок йде через референта пропаганди Станіславського надрайонного проводу ОУН Григорія Гайдея («Граніт») до Коропецького району Тернопільської області.  Саме цією лінією зв’язку надходить пошта від «Єфрема» до «Уласа»,  також здійснюється зв‘язок між членами центрального проводу ОУН Петром Федуном («Север»), Романом Кравчуком («Петро»), Осипом Дяківим («Наум»), а також переправляється література та підпільники. «Байденко» цією лінією зв’язку скерував до «Бея» двох підпільників.

Безпосередньо керував операцією із викриття референтури пропаганди Станиславівського окружного проводу ОУН заступник начальника УМДБ в області підполковник А. Костенко та його підлеглі — старші лейтенанти Шиманко, Нестеріхін, Михайлов, Круглов, молодший лейтенант Пушко. Діяли дві оперативно-бойові групи у складі 12 осіб, залучили два батальйони 82-ї стрілецької дивізії МДБ під командуванням підполковника Мамаєва. Диявольський танок смерті і зради почав свою зловісну ходу територією області. Через зраду «Байденка» було захоплено живими Петра Вовка («Соловейко»), станичного села Стриганців Тисменицького району «Ворона», підпільника «Гордого», якого мали відправити на схід. 

Захопленого Остапа Шкварила включили до складу АБГ і дали псевдонім «Жовтневий». Керівники УМДБ області втілили у життя плани, які виношували давно, а саме: створення легендованих проводів із числа колишніх провідників, які погодилися співпрацювати з органами на території Станиславівської округи, укорінити своїх людей у канали зв’язку Карпатського крайового проводу і заслати свою агентуру на схід. Для цього потрібно було відшукати місця перебування «Уласа», перехопити канали зв’язку проводу ОУН Поділля зі сходом України, викрити і знешкодити тамтешнє підпілля. Планувалося вийти на канали зв’язку із закордонними центрами ОУН та безпосередньо на «Гомона» (Михайло Дяченко) — керівника пропаганди Карпатського краю та «Грома» (Микола Твердохліб) — референта СБ Карпатського краю. АБГ прикривала група з близько 20 енкаведистів на чолі з Костенком. Для зв’язку між ними у розпорядження надали радіостанцію, у місцях, де діяли АБГ, розробили спеціальну систему зв’язку, заборонили проводити будь-які операції без узгодження із керівництвом групи. АБГ, щоб створити враження справжніх підпільних груп, встановили зв’язки з тими, хто знав зрадників. Крім того, щоб відвести підозру від перевертнів, використали в ролі цапа-відбувайла «Клима» (охоронця «Байденка»): всі розкриті бункери і вбиті повстанці — то нібито була справа його рук. Також нібито активно «розшукували» «Байденка» та інших агентів, які продалися радянським органам. Крім того, «Байденко» мав відновити зв‘язок з районним провідником Богородчанщини «Соколом» (Микола Корж), якого планували використати для захоплення крайових провідників «Гомона» і «Грома», а також референта СБ Станиславівського окружного проводу ОУН «Жара» (Степана Гаврилюка).

Внаслідок зради провідників різного рівня спочатку повністю були розгромлені Тлумацький і Станіславський надрайони. У червні 1951-го на нараді керівників Карпатського крайового проводу зробили спробу відновити надрайони та райони і призначили туди нових керівників. Та вже у серпні-вересні чекісти завдали нових втрат Надвірнянському надрайону та окружному проводу ОУН. Про трагічні сторінки діяльності підпілля Станиславівської округи ОУН свідчить записка колишнього надрайонного провідника ОУН Станиславівщини Дмитра Найдича («Шварно») до крайового референта пропаганди ОУН Карпатського краю Михайла Дяченка. 

5 серпня 1951 р. на провокативному зв’язку схопили «Шварна», який погодився на співпрацю, сподіваючись, що, ставши на цей шлях, він врятує багато невинного народу і деяких своїх друзів. 15 серпня на провокативній зустрічі захопили живим провідника Надвірнянського надрайону «Хмару» (Петро Мельник), який ще виконував обов’язки організаційного референта Станиславівської округи ОУН. У ході операції ліквідували районного провідника Ланчинського району «Зайця», районного референта СБ «Грома» та районного пропагандиста Надвірнянщини «Вихора». 

18 серпня оперативникам відділу 

2 — Н УМДБ із використанням АБГ вдалося захопити живим окружного провідника Петра іванишина («Куряву», «Баша»). 19 серпня вони вийшли на постій «Жара», де під час стрілянини його вбили, загинули і машиністка «Славка», надрайонний есбіст «Ворон». 2 вересня захопили живими районного пропагандиста Ланчинщини «Богдана» і його бойовика «Шугая», 

8 вересня у Чорному Лісі біля села Грабівки — районного провідника Перегінщини «Шпака» (іван Рученчин) та бойовиків «ігоря» і «Ромка». 12 вересня одержав записку і пішов на зустріч надрайонний СБ Надвірнянщини «Довбуш», 15 вересня у районі села Чорний Потік Печеніжинського району разом з ним прийшли районний Яремчанського району «Дуб», районний СБ цього ж району «Ромко», кущовий «Галайда» і його бойовик «Явір». «Довбуша», «Дуба» і «Галайду» захопили живими, а «Ромка» і «Явора» ліквідували.

18 вересня «Шпак» йде на зустріч із «Вороном» (станичним села Завою Перегінського району) у складі АБГ. Наближаючись до «Ворона» і його бойовика «Василя», «Шпак» несподівано вигукнув: «Зрада!», і з «ігорем» вони кинулись втікати у різні боки, попереджаючи про небезпеку. Оперативна група відкрила вогонь із автоматів, проте вбили тільки «Василя», а решта втекла. «Шпак» пораненого «ігоря» заніс на плечах у Грабівку, а звідти наступного дня з допомогою кущового «Степового» (Ярослав Пулик) і його боївкарів — до села Небилова, де залишили на лікування в надійного господаря. Після втечі із рук емгебістів «Шпака» переслуховувало СБ, найімовірніше, надрайонний референт СБ Калущини «Аркас» (Роман Мельник). Про це запискою інформували організаційного референта Карпатського крайового проводу ОУН «717» («Байрака» — Ярослава Косарчина). Він згадує про цю записку в листі до провідника ОУН на західноукраїнських землях «814» («Петра» — Романа Кравчука), який був серед документів, вилучених 21 грудня 1951-го при проведенні операції МДБ у лісовому масиві у районі села Вишнева Букачівського району, під час якої загинув Роман Кравчук із охороною. 

У 1952 р. МДБ робить чергову спробу із захоплення чи ліквідації «Шпака». Того року завербували «Степового», «ігоря» (повторно). Приблизно в цей час повстанця не стало, бункер, в якому перебували «Шпак» з «ігорем», був біля річки Луква в селі Грабівка. Там восени, за іншими даними — у травні, діти, які пасли худобу, бачили вбитого чоловіка при вході до бункера, про що розповіли старшим. Вбитим виявився «Шпак». Стріляли в обличчя впритул, бо куля вирвала частину голови. Оскільки на ньому був добротні одяг і взуття, то два місцеві жителі, переступивши християнські норми, їх зняли. Тіло, коли знімали одежу, завісилося на драбині, якою спускали до схрону. Вхід до бункера було закрито вічком, збитим зі свіжих дощок. Приблизно за місяць тіла в сховку не стало, тож залишається таємницею, де покояться тлінні останки нескореного провідника «Шпака». 16 липня 2010 р. встановили хрест на березі річки Луква, де загинув «Шпак», він нагадуватиме нащадкам про визвольну боротьбу і їх героїв.

А «ігоря» совєти не судили, бо добре вислужився перед ними, він одружився і проживав у селі Грабівка, де й помер наприкінці 90-х. 

«Шварно» разом з «Юрком» (іван Ящук) героїчно загинули 3 січня у селі Лани Галицького району. У своїй записці «Шварно» до «Гомона» детально повідомив, хто з керівного складу загинув чи захоплений живим, погодився на співпрацю з ворогом. Головна мета операції обласного МДБ — захоплення чи знищення «Гомона» та «Грома». 1951 рік — це один із найтяжчих в історії організації. Так написав у своєму щоденнику крайовий референт пропаганди КК «Гомін».

1952 рік приніс нові випробування для повстанського руху Станиславівської округи ОУН. 22 лютого в урочищі «Хубена» поблизу села Дзвиняча в кількагодинному бою героїчно загинули референт пропаганди Карпатського краю Михайло Дяченко («Славобор», «Гомін», «Боєслав», «БС 2», 

«Б 333», «738»), провідник Солотвинського районного проводу Онуфрій Онуфрак, Деркач Орест (0-30), референт СБ Солотвинського райпроводу Михайло Янишевський («Вихор», «Яструб», «Місько»), друкарка крайового проводу «Настя Черемшина» (Марта Свідрук із Надвірної, їй Михайло Дяченко присвятив вірш «Рости, рости, черемшино», яку згодом поклали на музику і тепер вона вже народна) і троє повстанців — «Смілий» (Йосип Семанів), «Захар» (Михайло Дрогомирецький), «Чумак» (Михайло Фесюк). 28 квітня 1953-го загинув майор «Сокіл» (Петер Костянтин) у селі Грабовець, присілок Копачівка Богородчанського району. З його ліквідацією Станиславівський окружний провід перестав існувати. 6 серпня 1955-го в 

с. Маняві прийняли свій останній бій командир криївки СБ окружного проводу «Зуб» (Дмитро Рогів) і стрілець «Богдан» (Йосип Павлушинський). Аби не здатися ворогові живим, «Зуб» застрелився, Богдана чекісти добили, кількох мертвих червонопогонників повезли у район.

2. Операція «Перехват»

21-й Коломийський відтинок «Гуцульщина» був чи не одним із найбільш боєздатних у структурах УПА—Захід, коли у 1947-му сотні і курені як такі розформували. Березівська сотня із куреня «Карпатський» (командир сотні — Мирослав Симчич—«Кривоніс») взимку 1948-1949 років нараховувала 40 бійців. Ще влітку 1949-го відділ УПА під керівництвом Петра Мельника—«Хмари» здійснив пропагандивний рейс на територію Румунії, пізніше повернувся без втрат і перейшов до теренової мережі підпілля. На березень 1951-го керівництво Станіславського УМДБ із тих агентурних даних, що їх надсилали агенти, та з показів захоплених у лютому підпільників «Хитрого» і «Дністра» мали відомості про керівників Коломийського округи ОУН, знали приблизний склад і місця переховування окремих провідників, але вони не давали цілісної характеристики терену.  

На основі цих даних 20 березня 1951-го склали план агентурно-оперативних заходів з ліквідації Коломийського окружного проводу ОУН, пізніше відомого як операція «Перехват». Його підписав начальник МДБ Станіславської області Володимир Шевченко, а затвердив заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-лейтенант Валліс. Згідно із планом для розшуку і ліквідації провідників Коломийської  округи створили чекістську військову групу із шести оперативних працівників під керівництвом заступника начальника відділу 2Н УМДБ майора Сліпого, їм надали перший взвод другої стрілецької роти 331-го 

стрілецького полку внутрішніх військ МДБ під командуванням старшого лейтенанта Каракулова. План також передбачав збільшення числа агентури, по кожній із повстанських груп мали розробити агентурно-оперативні заходи для ліквідації керівних кадрів окружного проводу, компрометувати «Сірого», «Перебийноса», «Вихора» та інших провідників. 

Навесні у райони, де перебували повстанські керівники, вислали чекістські військові групи, які діяли під виглядом мисливців, збільшили штати Яблунівського, Жаб’євського та Косівського РВ МДБ. Для пошуків керівників окружного проводу залучили чотирьох досвідчених агентів. 28 липня 1951-го чекісти виявили бункер окружного референта СБ Коломийщини «Клима». У цьому бою наклали головами охоронець «Кармелюк» і друкарка «Оксана», поранена дружина «Клима» Надія Кульчицька потрапила у руки МДБ, окружного референта у бункері не було. Почалося опрацювання Надії, де в ході допиту з’ясувалося, що вона має сина, якого виховують батьки. Чоловік її дуже кохає і безмірно любить маленького сина, заради звільнення дружини навіть готовий на співпрацю із МДБ. 

1 серпня 1951-го з допомогою снодійного у Нижньому Березові Яблунівського району живими схопили охоронників «Клима», «Ярого» і «Сумного», які разом із «Яросевичем» підтвердили покази Надії. Провідник «Клим» пише записку до полковника Захарова, де пропонує взамін за те, що відпустять дружину і не чіпатимуть сім’ю, співпрацювати із МДБ і на доказ цього готовий видати одного із теренових провідників. 

Референт СБ Коломийської округи переступав межу, де повернення було вже неможливе. Справдилися слова інструктора служби безпеки «Залізного», який любив повторювати, що «найважче боротися із самим собою, тому й перемога над собою — найцінніша. Не кожному вона до снагиѕ». Листа подали начальнику обласного управління МДБ полковнику Шевченку, який провів нараду зі своїми заступниками і вирішив доручити заступникові начальника 2-Н УМДБ майору Сліпому написати «Климові» відповідь. Оперативники затіяли гру, заручниками якої стали сотні людей, чимало з них загинуло. Використовували все: жорстокі тортури, підкуп, улесливі обіцянки, обман, провокації, компромат. Так, захопленого «Климового» охоронця «Сумного» взяли до складу АБГ МДБ і через його зв’язки в Нижньому Березові Яблунівського району оперативники зав’язали оперативну гру із «Славком» — Ярославом Геником, референтом СБ Яблунівщини і його інформатором Миколою Кошманюком («Розбійник»). Саме через «Славка» «Климові» направили листа про співпрацю, тобто йому треба явитися з повинною, інакше його вб’ють, а родичів репресують. Проте в листі, написаному чорнилом, між рядками молоком, мовилося про явну співпрацю з ворогом. Надалі провідник видасть сотні людей, чимало з яких загинули, а вони ж ділилися останнім шматком хліба і ризикували задля нього життям. 

Новоявлений агент «Тарас Степанович» почав свою юдину роботу через так звані мертві пункти зв’язку, зокрема в Явірнику Нижнього Березова «Клим» отримував листи від керівництва УМДБ області, де йому давали конкретні інструкції. Одночасно керівництво УМДБ починає вести оперативну гру із керівником Коломийського окружного проводу «Сірим» (іван Кулик), де йому запропоновано з’явитися з повинною, а молоком написали текст між рядками, з якого випливало, що провідник нібито веде розмови про умови співпраці. Такий двоякий лист отримав надрайонний провідник Косівщини «Вихор» Микола Харук. Цим емгебісти хотіли не тільки перед СБ і підпільниками скомпрометувати «Сірого» і «Вихора», а й відвести підозру від свого агента «Тараса Степановича». Одночасно у тих місцях, де перебував референт СБ Коломийської округи, в Яблунівському, Косівському і Печеніжинському районах на певний час не було військ, щоб не вийшло непередбачуваних ситуацій. 27 вересня 1951 р. «Клим» із трьома охоронцями за домовленістю з полковником  Шевченком пішов на зустріч з ним. Агент кашлянув, чекісти відкрили вогонь  холостими патронами, охорона розбіглася хто куди, а «Клим» перечекав у кущах. Пізніше його доставили на конспіративну квартиру в Коломиї, де з ним працювали майже добу. Щоб ні в нікого не виникло підозри через відсутність провідника, дві роти з гарнізону Яблунева проводили операцію із розшуку повстанців, які втекли. 

Маючи такого цінного агента, як «Клим», чекістська машина починає набирати смертельних обертів в Коломийській окрузі, де на 1 жовтня 1951-го були чотири надрайонні проводи, 12 районних, 32 кущові, нараховувалося 221 озброєний повстанець. Коломийська округа, незважаючи на втрати, яких вона зазнала у 50-51-х рр., коли загинуло 202 повстанці, продовжувала активно діяти, мала розгалужену мережу агентів, які проживали легально, використовувала чотири друкарні, направляла агентів у східні області, а також надавала допомогу Буковині літературою і людьми. 

«Тарас Степанович» передав керівництву МДБ списки легендованих керівників окружного і надрайонного проводів ОУН, а також характеризував стан підпілля. А щоб перевертень почувався більш спокійно у повстанському середовищі, вирішили у першу чергу ліквідувати керівників окружного проводу ОУН «Сірого» та Коломийського надрайонного проводу — «Кошового», Коломийського — районного «Залізняка». Оперативники чудово розуміли, що «Клима» можуть розшифрувати як зрадника, він повинен стати на чолі керівництва окружного легендованого проводу. За тими даними, які надав «Тарас Степанович», чекісти 30 вересня 1951-го між селами Пістинь і Хімчин Косівського району знищили чотирьох повстанців, а саме: керівника Коломийського районного проводу «Залізняка», референта СБ «Тигра», референта технічної ланки Коломийського надрайонного проводу «Галю» та бойовика «Голуба», а «Кошового» схопили пораненим. З бункера вороги забрали ручний кулемет, чотири автомати, одну гвинтівку, сім пістолетів, п’ять гранат, три радіоприймачі, дві друкарські машинки і 700 патронів, велику кількість документів і літератури. 

2 жовтня 1951-го у Печеніжинському районі на околиці села Великого Ключева у бункері героїчно загинули: керівник Коломийського окружного проводу іван Кулик («Сірий», «К-5»), кущовий керівник ОУН Юрій Дронюк («Яр»), друкарка Коломийського окружного проводу «Муха», з бункера вилучили ручний кулемет, два автомати, три пістолети, радіоприймач, дві друкарські машинки, велику кількість документів окружного проводу і боєприпаси. 

Для того, щоб зрадник «Клим» мав ще більший авторитет у підпіллі, органи інсценізували судовий процес над його дружиною з участю свідків. У результаті ліквідації керівних кадрів Коломийського окружного, надрайонного і районного проводів саме «Клим» очолив окружний провід і за завданням керівництва УМДБ вирушив на територію Городенківського надрайону. Агент  настільки увійшов у свою роль і грав «ідейного», що з нагоди 34-ї річниці «Великого Жовтня» вітав керівництво МДБ області і нібито відмовлявся від преміальних, зароблених на крові підпільників. 

На Городенківщині і Снятинщині агент зібрав та опрацював всю інформацію, що дало змогу чекістам ще до початку зими завдати підпіллю значного удару, а саме: 18 листопада 1951-го у бункері в селі Стрільчому Городенківського району добровільно здався референт СБ Коломийського і Городенківського надрайонних проводів «Морозенко», який розповів чекістам про місця переховування провідників різного рівня і бойовиків. імітували стрілянину, «Морозенка» витягнули нібито мертвим, а вже 19 листопада з використанням наданих даних у селі Новоселиці Заболотівського району при вчиненні збройного опору ліквідували провідника Заболотівського районного проводу «Муху», повстанців «Орла», «Левка» та одного із зв’язкових райпроводу, вилучили два автомати, дві гвинтівки, два пістолети, гранату, 50 патронів. 

При допомозі «Тараса Степановича» у селі Малій Туловій Снятинського району в бункері героїчно загинуло троє повстанців, серед яких — керівник Снятинського районного проводу «Артем» (іван Антонюк), було вилучено три автомати, три пістолети, 120 патронів, друкарську машинку, повстанську літературу. 19 листопада впав бункер кущового «Вихора» (Дмитро Головатий), який загинув разом із двома боївкарами у лісовому масиві між  селами Спасом і Кропивником, вилучили три автомати, два пістолети, дві гранати, 150 патронів. 

20 листопада 1951-го у селі Тучапах Заболотівського району, аби не здатися живими до рук ворога, застрелилися керівник кущової ОУН «Грім» (Роман Зюзюляк), бойовик «Богдан» (Василь Загірняк), зв’язкова «Галя», вилучили два автомати, пістолет, гранату, 133 патрони та літературу. За час проведення операції знищено 11 провідників та 12 бойовиків, вилучено 40 стволів зброї, 10 гранат, 5 друкарських машинок і радіоприймач.

За липень—листопад 1951-го оперативно-чекістські групи на Коломийщині знищили 56 повстанців, протягом листопада—грудня захопили живими 18. Цілком ліквідували склад Городенківського надрайонного проводу, а також Снятинський і Заболотівський районні. Наприкінці грудня 1951-го «Петро іванович» у складі АБГ вистежив чотирьох повстанців, яких ліквідували у бункері в районі села Малого Рожена Кутського району 26 січня 1952-го. Агенти-перевертні працювали у поті чола, щоб віддячити своїм хлібодавцям. Захоплені керівники і повстанці ставали новими агентами МДБ, створювали легендовані ланки ОУН. Одночасно, щоб не видати свого  цінного агента «Тараса Степановича», на його пропозицію оперативники наразі не знищували керівника Яблунівського району «Славка», а також «Байду», який одночасно відповідав за зв’язок округи, повстанця «Скобу», оскільки на цій території перебував зрадник «Клим». 

Незважаючи на всі вжиті МДБ застережливі заходи для безпеки «Тараса Степановича», охоронець «Клима» — «Когут», якому, важкопораненому, вдалося втекти із рук зрадника «Морозенка», у криївці розповідав про свої підозри Миколі Корженівському («Правий», «Коля») — референту пропаганди Коломийського надрайонного проводу, про розпитування «Клима» про криївки, про зв’язки. Це насторожувало «Когута», так само, як і другого охоронця — «Голуба», його часті зустрічі із завідувачкою ФАП села Нижнього Березова, яка була агентом МДБ. Вислужуючись у поті чола, «Клим» подав керівництву УМДБ в області план захоплення керівників на терені Коломийщини і за її межами. Він запропонував викинути з літака парашутистів з-за кордону, а оскільки їх би зустрічали справжні провідники, агенти МДБ під виглядом служби безпеки захопили б їх. Потрібно, наголошував перевертень, написати почерком крайового референта СБ «Грома» записку, де була би інформація про викидання парашутистів навесні 1952-го. 

Так само в Києві співробітники МДБ уміло підробили записку «Грома» до «Недобитого» (Юліан Матвіїв, керівник Буковинської округи ОУН) і це зробило свою чорну справу. Одночасно, щоб не було підозри і щоб з’ясувати нові дані стосовно підпілля на Буковині, а  також виграти час для вкорінення агентів у легендований провід, «Тарас Степанович» 27 квітня 1952-го на Косівщині зустрічався з «Недобитим» та 11 повстанцями.

З допомогою снодійного через свого агента захопили живими заступника керівника СБ Коломийщини «Ореста», слідчого СБ Косівського надрайонного проводу «Степа» і двох охоронців. «Орест» і «Степ» стали спецагентами МДБ, на їхній совісті — захоплення районного референта Жаб’я «Буркута» та загибель двох повстанців. Одночасно, грузнучи все далі в багнюці зради, «Клим» під виглядом представників крайового проводу «Грома», заманює «Недобитого» і «Черемшину» (надрайонний провідник Вижницького надрайону), причому Юліан був впевнений, що його перевіряє СБ, і розказував все. Спецагенти МДБ «Степ», «Арсен» і «Михайло» знищили наприкінці травня 1951-го легенду Карпат Василя Білінчука («Сибіряка») і його друга «Байрака». 

На території Косівського і Кутського районів підпілля як таке ліквідували, натомість створили Коломийський окружний і Косівський надрайонний проводи із агентів МДБ. Одночасно МДБ використовував інші форми боротьби з повстанцями, а саме:  компрометацію їх уже мертвих. Наприклад, «Кошового» захопили пораненим, він помер, але 17 листопада 1951-го у селі Молодятині Печеніжинського району виявили два бункери, чекісти підібрали агента-бойовика такого ж зросту і з такою ж фігурою, серед підпілля поширили «Звернення «Кошового» до учасників ОУН—УПА про явку з повинною до органів радянської влади» і ганьбили чесні імена провідників «Бориса», «Сірого», «Крука».

Окремі підпільники, яким вдалося вирватися з чекістських тенет, як-от провідник Надвірнянського надрайонного проводу «Хмара», який навесні 1952-го видав комунікат (звернення), де виклав методи роботи МДБ, перелічив колишніх провідників, яких захопили живими і які є агентами МДБ. Такий самий лист «Хмара» надіслав «Вихору» (Микола Харук) — керівнику Косівського надрайонного проводу. 23 червня 1952-го агенти «Тарас Степанович» і «Микола Васильович» зі своїми охоронцями зустрілися із «Вихором» та сімома особами в Косівському районі. «Вихор» на зустрічі заявив «Тарасу Степановичу», що отримав ще одне повідомлення про нього як агента МДБ, та він не вірить у це — ще одну чергову провокацію радянських органів. «Клим» відправив «Вихора» і керівника Коломийського районного проводу «Хмару» до представників так званого крайового проводу, а насправді — агентів МДБ, де їх заарештували. 

25 червня 1952-го «Клима» й «Ореста» викликали на зустріч організаційного референта Косівського надрайонного проводу «Ненаситця» і шістьох повстанців, де двох вбили, а чотирьох захопили живими, причому вбитих зразу ж прикопали у зворі.  Загалом за 1951-1952 роки вбито 131 повстанця, з яких 65 провідників. 

Улітку 1952-го на території Коломийщини діяло ще близько 100 повстанців. За зоною досяжності емгебістів поки що залишився крайовий референт СБ «Грім», отож всі наявні сили задіяли для його захоплення чи знищення. Чекісти орієнтовно знали про місце його перебування у гірських Солотвинському, Перегінському і Надвірнянському районах. 

Із загибеллю 27 квітня 1953-го біля залізничної станції Лоєва Надвірнянського району провідника «Хмари» і захопленням живим важкопораненого його брата «Залізняка» кільце навколо «Грома»  почалося стискатися. Більше того, «Довбуш» не вірив, що «Клим» є агентом МДБ і хотів з ним зустрітися через довірених людей. За новими даними від агентів 11 травня 1954-го вийшли на слід «Довбуша» у Лоєві та захопили його живим. На допитах «Довбуш» тримався стійко і привів чекістів до бункера «Грома» на схилах гори Березовачки 17 травня (була домовленість з «Громом», що коли він не прийде до 15 травня, то вони мали покинути цей сховок). Чекісти на чолі з Костенком хотіли за всяку ціну взяти Миколу Твердохліба живим, проводили з ним переговори про здачу, які закінчилися безрезультатно. Дружина «Грома» Ольга застрелилася, командир теж хотів застрелитися, але невдало, просив Анну Попович, яку захопили живою, застрелити його. 

Колишній повстанець куреня «Благого» Василь Момот — «Невмирущий» 17 травня 2004-го під час вшанування «Грома» з нагоди 50-х роковин його загибелі показував присутнім, у тому числі і автору цих рядків, копію інформації Служби безпеки України про те, що важкопораненого «Грома» вилікували, пропонували йому співпрацю, та він відмовився, його розстріляли у вересні 1956-го в один час із «Довбушем».

Збройна боротьба не припинялася й у 1953—1955 роках, останні із когорти залізних помирали з гордо піднесеною головою. Приміром, 1 серпня 1953-го близько 200 червонопогонників у селі Стопчатові Яблунівського району оточили хату, в якій перебували референт СБ Коломийського надрайонного проводу «Марко» (Степан Козьмин), районний провідник «Градок» (Дмитро Гриблюк), 17-літній повстанець Іван Дронюк («Галайда»). У нерівному бою повстанці загинули як герої, «Галайда» зумів ножем зарізати старшого лейтенанта Чорноусова, який керував операцією. 28 вересня 2003-го повстанців урочисто перепоховали в селищі Печеніжині Коломийського району. 4 жовтня 1954-го у селі Гриняві Верховинського району 37-річний гуцул Яків Гречук («Сміхолист») не здався ворогові і загинув як лицар. 

До останнього подиху билися з іноземними захланниками за рідну землю у 1955-му Микола Івашко («Вовк»), Микола Гриджук («Широкий») із села Перехресного Верховинського району, останній районний провідник Верховинщини Микола Марусяк («Богдан»), який героїчно загинув 4 жовтня.

По-різному склалася доля запроданців, тих, хто будував своє матеріальне благополуччя на крові побратимів, на сльозах їхніх матерів, дружин та дітей. Одні з них отримували квартири, дачі, машини, другі скуштували тюремної баланди, інших знищили за вказівкою хлібодавців, бо багато знали і не вміли тримати язик за зубами. Вовкулаки з людськими обличчями спричинилися до загибелі і репресій сотень повстанців, скалічили людські душі. Материнські і дівочі сльози за втраченими долями не висихають і донині. Позаростали бур’янами і чортополохом могили зрадників, натомість ніколи не заростають стежки до могил, хрестів, обелісків, встановлених  на честь нескорених повстанців. 

У часи «хрущовської відлиги» із концтаборів, наче журавлині ключі, поверталися ще живі повстанці, повстанська ватра не згасала. Саме ця ватра була тим каталізатором, який привів до проголошення незалежності України 

24 серпня 1991 року. Подвиги повстанців із когорти нескорених є гідним прикладом для наслідування для нових поколінь українців, які захищають рідну землю тепер на сході України.  

Іван КМЕТЮК. Заступник голови Надвірнянської районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.