Політолог Ігор Лосєв: Якщо опозиційні сили будуть гідні перемоги, вони її здобудуть

В ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина» відомий інформаційний аналітик, політолог, публіцист, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія» ігор Лосєв наголосив, що українське суспільство потребує потужного загальнонаціонального руху на кшталт польської «Солідарності», зауважив, що для того, аби змінити Україну, опозиційні сили спочатку мають змінитися самі, і заявив, що ідея роздержавлення ЗМІ саме сьогодні є дуже шкідливою, оскільки це можна собі дозволити в країнах, д

- Як аналітик інформаційної сфери охарактеризуйте роботу найвпливовіших ЗМі в Україні.

— Наші засоби масової інформації є доволі провінційними в тому сенсі, що не мають власної думки з багатьох позицій, а вважають за краще транслювати думку інших медіа-сфер, себто ЗМІ інших країн. і це стосується не лише міжнародних подій, а й навіть внутрішньої ситуації в Україні. Я вже не кажу навіть про елементарну, так би мовити, побутову необізнаність, неграмотність, величезну кількість помилок, скажімо, суто географічних, історичних і т. д. Крім того, наша медіа-сфера дуже схильна некритично сприймати чужі позиції, підпорядковувати себе так званій моді — політичній та інформаційній. Все це на телебаченні і у так званій паперовій пресі справляє не дуже приємне враження.

- Чим, на ваш погляд, зумовлений такий низький рівень ЗМІ?

— Думаю, це обумовлено рівнем журналістів, часто-густо у нас починає панувати ідея про те, що журналістика має бути об’єктивістською, себто коли журналіст виступає лише як підставка для мікрофона. і чомусь великою об’єктивністю вважають відсутність власної думки, власної позиції і власних переконань.

- У своїх публікаціях ви чимало говорите про домінування Росії в українському інформаційному просторі. Хто винен у нашій інформаційній залежності і що з цим робити?

— Всі президенти України — від першого до чинного, як на мене, не розуміли величезного значення наявності власного національного незалежного інформаційного простору. і так поступово на їхніх очах у нас з’являлася величезна кількість іноземних видань, назви яких закінчувалися словами «в Украіні» — «Труд в Украіні», «ізвєстія в Украіні», «Комсомольская правда в Украіні» і т. д. Досі не врегульовано проблеми російських телеканалів, які «прострілюють» всю територію України зі сходу на захід, з півночі на південь. і через те, що нині Україна не має такого незалежного інформаційного простору, часто-густо свідомість наших людей, наших виборців інфільтрується інформацією із сусідньої держави, яка має чітку політичну мету вплинути в тому чи іншому напрямі на поведінку українських громадян. і тому ми є частково залежною країною, оскільки на нас можуть впливати, а ми впливати на інші країни не можемо, а здебільшого не можемо належним чином впливати і на власне населення.

Думаю, що значною мірою в цьому винні і наші політичні сили, які недооцінювали цю проблему. Вони чомусь вирішили, що свобода слова, свобода преси — це свобода перетворення України на такий собі прохідний інформаційний двір, куди будь-хто може собі приходити і виливати на голови українців будь-яку пропаганду, психологічну війну під виглядом свободи інформації. Насправді це не так, і будь-яка держава різними методами намагається захищати свій інформаційний простір. У нас так не роблять. і тут ідеться не тільки про якісь заборонні дії, хоч я їх також не відкидаю, а про доброякісну альтернативу, про те, щоб держава мала свої потужні ЗМі, які б діяли швидко, випереджали на інформаційному ринку зарубіжні медії, особливо коли йдеться про якісь інформаційні провокації проти України. Але цього немає.

- Яке ваше бачення перспективи роздержавлення ЗМІ, адже недавно ВРУ ухвалила в першому читанні законопроект «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації»?

— Вважаю, що це дуже шкідлива ідея саме сьогодні. Це можна собі дозволити в країнах, де вже сформувалася нація, де існують ефективні сталі соціальні інститути, де ніхто не ставить під сумнів єдності нації і держави, де є, так би мовити, національний капітал. У нас цього немає. і в багатьох регіонах півдня і сходу на українських позиціях стоять лише державні ЗМі, і то не всі. і якщо їх сьогодні роздержавити, то на сході і півдні справді державних ЗМі не залишиться, бо будуть лише антидержавні. і розраховувати на те, що якийсь бізнесмен, олігарх розпочне там видавати щось проукраїнське, — це наївно. Адже спочатку треба для цього підготувати ррунт на цих теренах, створити умови, а тоді вже можна говорити про заснування якихось хоч і не державних, але державницьких патріотичних ЗМі. Поки що там ситуація дуже складна. Я знаю, яка ситуація в Криму, в моєму рідному місті Севастополі, де, скажімо, мій приятель, який хотів видавати україномовну газету, звернувся до бізнесменів, а вони йому сказали, що дали б гроші, але бояться. Підприємці бояться фінансувати українське і щось робити для України, тому що створено атмосферу штучної українофобії, несприяння, тиску. і це також провина держави, яка зобов’язана не допускати таких речей на всій своїй території. Але це не лише допускається, а часто-густо чиновники сприяють такій політиці й активно її лобіюють. і в таких умовах знищити оті поодинокі державні ЗМІ, які принаймні нагадують людям, в якій державі вони живуть, означає створити абсолютну свободу для антиукраїнських інформаційних диверсій.

- Як оцінюєте ситуацію, що нині склалася в опозиційному і владному таборах, особливо з огляду на те, що влада почала грати на опозиційному полі щодо євроінтеграційних питань?

— Ви знаєте, я б не використовував лексику, що хтось там грає на якомусь полі, тому що йдеться про доленосні речі для України, про цивілізаційний вибір. і якщо хтось намагається підтримати цей вибір, чи виступити проти нього лише заради того, щоб завдати шкоди політичним конкурентам, то це дуже погано. Бо йдеться про такі речі, від яких залежить доля нашої нації, і з цим гратися не можна. Але що стосується позиції влади, то справді, я не вважаю її щирою, це позиція корислива. Та все ж у цьому випадку вона збігається з національними інтересами. Чому корислива? Тому що нарешті олігархи, провідники Партії регіонів зрозуміли, що насправді на них чекає на Сході. Вони зрозуміли, що стосовно них дуже швидко буде проведено операцію «розкуркулення» на користь російського бізнесу, бо в Росії є чимало людей, яких називають «друзі Путіна», що вже давно, як кажуть, неситим оком дивляться на українські активи, і наявність якихось там українських олігархів їх абсолютно не влаштовує. і слава Богу, що нарешті і наша влада, і наші олігархи зрозуміли, що на них чекає там. і тому вони вирішили, що для них і для їхніх капіталів буде краще все ж таки мати справу з цивілізованими і правовими державами, де шанують власність, де немає рейдерства і т. д. Зрозуміло, що вони  керуються цим, а не патріотичними мотивами.

Що стосується опозиції. Знаєте, коли дивишся на нашу опозицію, то огортає якийсь глибокий сум. Тому що наша опозиція не рішуча, не енергійна, не креативна. У ситуації, коли більшість населення, м’яко кажучи, не симпатизує чинній владі, за таких сприятливих об’єктивних обставин опозиція не може цим скористатися і запропонувати суспільству якісь притомні ідеї, гасла, заклики, програму дій тощо. Себто інтелектуальний рівень української опозиції дуже низький, і це вражає. Бо не так уже й багато треба мати інтелекту, аби справляти вигідне враження на тлі «потужного» інтелекту ПР. Але, на жаль, наша опозиція жодних переваг тут не демонструє. Я вже не кажу про внутрішню недисциплінованість, незгуртованість. Подивіться, скільки законопроектів, зініційованих представниками опозиції, самі ж депутати, які її представляють, провалювали через невміння зібратися у ВРУ і проголосувати. Водночас чинна влада є згуртованою, монолітною. і коли лідери опозиції розповідають на телебаченні, як легко вони подолають у 2015 році цю владу, то просто не знаєш, як реагувати на таку легковажність. Бо я собі не уявляю, як така опозиція може перемогти таку згуртовану, монолітну владу, яка вже відчула смак керівництва і фактично необмеженого збагачення. Їм є що втрачати, і вони це будуть захищати. Поки що опозиція своїми діями не справляє на мене позитивних вражень.

- Що означає для українського суспільства повернення Юрія Луценка в політику? Чи відбудуться доброякісні зміни в українській політиці з його появою?

— Я б не хотів, аби для порозумнішання всі наші політики проходили через те, через що пройшов Ю. Луценко. Але він справді порозумнішав як політик, як людина. Він збагнув, що для того, аби перемога опозиційних сил не виявилася лише епізодом, аби все не закінчилося так, як, зрештою, закінчився Майдан, треба мати програму дій. А для того, аби мати програму дій, потрібно мати потужну інтелектуальну структуру. Якщо ми згадаємо, як все це робилося у наших західних сусідів, то, скажімо, польська інтелігенція разом із «Солідарністю» фактично накреслила масштабний план дій для польської нації. Поляки ще й досі продовжують цю програму реалізовувати, хоча основна її частина вже виконана. У нас, коли «помаранчеві» прийшли до влади, то елементарно не знали, що робити. Здавалося, що коли при владі «поганих» хлопців-кучмістів поміняти на «хороших» наших хлопців, все само собою буде розв’язано. Але це не так. і тому  Ю. Луценко нині намагається згуртувати всі демократичні, патріотичні інтелектуальні сили українського суспільства, аби створити таку програму дій, аби було зрозуміло, що робити, якщо вдасться взяти владу в свої руки. Себто йдеться не лише про зміну персоналій, а й про зміну, так би мовити, основ українського політичного, економічного і громадського життя, про зміну самої системи, бо нині в нас вона — кланово-олігархічна, коли вся Україна працює насправді на кілька десятків родин. і те, що нині  Ю. Луценко намагається накреслити такий план дій, — дуже добре, бо решта наших опозиціонерів діють ситуативно, вони лише реагують на дії влади проти них. Потрібна програма для всього українського суспільства, яка могла б претендувати на певний суспільний консенсус, надихнути на створення якогось потужного загальнонаціонального руху на кшталт польської «Солідарності». і те, що робить  Ю. Луценко, дуже корисне. І добре те, що він сам не має жодних політичних амбіцій і хоче лише організувати інтелектуальні зусилля в нашому суспільстві.

- Якими є ваші політологічні прогнози щодо варіантів розвитку подій після президентських виборів 2015 року?

— Ми не знаємо, які будуть фундаментальні зміни і до підписання угоди з Європою на Вільнюському саміті, не знаємо, які можемо отримати «сюрпризи» від деяких наших «братів». Ви, напевно, вже чули про дивний вибух на українсько-російському кордоні, про ті дії, які фактично спрямовані проти України, що розпочалися на рівні міжнародної футбольної асоціації, і т. д. Звісно, все це не випадково. і ми не знаємо, чи піде нинішня влада на вибори, а чи, переконавшись, що жодних шансів у неї на перемогу немає, почне шукати інші варіанти для себеѕ Все ж ПР — це серйозна структура, і її не треба недооцінювати. і якщо наша опозиція це зрозуміє, то у неї ще є певний час для того, щоб провести серйозні внутрішні перетворення в лавах своїх партій. Бо без модернізації партійних ідеологій, партійного апарату в неї шансів немає. Для того, щоб змінити Україну, опозиційні сили спочатку мають змінитися самі. Бо народ бачить, що влада погана, але й опозиція не набагато ліпша. Нема вибору між поганим і добрим, а є знову ж таки дуже неприємний для нас вибір — між більшим і меншим злом.

Тому прогноз дуже простий: якщо опозиційні сили будуть гідні перемоги, вони переможуть.

- Незважаючи на те, що ви етнічний росіянин, ви є переконаним українським державником. Чим зумовлена така ваша світоглядна позиція?

— Я вважаю себе українцем не лише політичним, а й етнічним, бо, як нещодавно «дозволило» ВО «Свобода», якщо у людини хоча б один із батьків — українець, то вона має право вважати себе етнічним українцем. (Сміється. — Авт.) Отож я вважаю себе етнічним українцем, бо моя мама — українка. А батько — виходець із Росії, але він належав до маленького фіно-угорського етносу. А я народився і виріс на півдні України, в Криму, в Севастополі. Я є севастопольцем у четвертому поколінні, а кримчанином — у дев’ятому. Але український патріотизм не може бути монополією жодного з наших регіонів, він належить усім українцям. Я переконаний, що з часом і на сході, і на півдні людей з патріотичними настановами ставатиме дедалі більше. і якщо ми проводитимемо правильну політику, то поступово і представники етнічних меншин ставатимуть під прапор українського патріотизму. Вчора я дивився один російський телеканал, де відомий російський співак Розенбаум назвав себе російським націоналістом єврейського походження. Тому я думаю, що чимало представників наших етнічних меншин зможуть вважати себе українськими націоналістами. Себто це абсолютно нормальний процес завершення формування української нації і національного згуртування. Але держава не повинна бути осторонь цього, вона має таким явищам сприяти. Все ж, як не дивно, часто-густо всупереч антиукраїнській політиці держави люди за власним бажанням стають українськими патріотами. Тобто це є об’єктивний процес.