Режисер "Нового театру" Тарас Бенюк: Актор має жити на сцені

Актор, засновник і режисер «Нового театру» Тарас Бенюк розповів про новинки театрального сезону, про те, як йому свого часу працювалося у Театрі російської драми ім. Лесі Українки в Києві й Театрі Романа Віктюка в Москві, а також зізнався, що ближчою йому є режисура.

І наголосив, що «Новий театр» орієнтується не тільки на івано-франківського глядача, оскільки важливо брати до уваги те, що робиться в світі загалом, що відбувається з людьми в глобальному сенсі, пише газета Галичина.

- Пане Тарасе, два роки тому Ви створили в Івано-Франківську «Новий театр», який уже майже рік є муніципальним. Чи задоволені Ви нині втіленням у життя своєї ідеї?

— Так, два роки тому ми розпочали роботу «Нового театру» виставою «Стус». Не можу сказати, що на сто відсотків задоволений тим, як він нині функціонує. Є передовсім адміністративні нюанси, які потрібно вирішувати. А загалом нормально, ми рухаємося. За такий короткий період нам вдалося створити театр і зробити його муніципальним, оскільки він на міському забезпеченні. Але потрібно розвиватися. Нині для «Нового театру» найважливіше — вирішити питання з приміщенням. Адже для театру не мати свого приміщення — це так, як не мати своєї хати і постійно бути в когось у гостях. Ми репетируємо на різних точках, де нам дозволяють, платимо гроші за оренду і т. п. і вже чекаємо, коли у Народному домі «Княгинин» матимемо приміщення і нашу сцену. Але це не означає, що «Княгинин» буде належати тільки «Новому театру». За умови правильної політики, усім знайдеться місце у цьому Народному домі.

Як ми й обіцяли, у новому сезоні у нас три прем’єри. Уже відбулися прем’єри «Інша» за мотивами п’єси Ніла Лабута, «ігри на задньому дворі» за п’єсою Едни Мазії, «Шекспір проти Шиллера», що об’єднує уривки п’єс Вільяма Шекспіра і Фрідріха Шиллера. Оскільки театр репертуарний, наразі у нас є п’ять вистав, готуємо шосту. Але не можемо грати всі вистави підряд упродовж місяця, бо не маємо свого приміщення, і граємо тільки тоді, коли нам дозволяють. 

- Що нового Вам вдалося додати в театральне життя Прикарпаття?

— Все те, що ми робимо, певною мірою нове. Все добре забуте старе — це і є нове. Для мене «Новий театр» — це психологічний театр, робота акторів якого базується на тому, щоб не грати, не показувати, а жити на сцені. І якщо актор професійно виконує свою роботу, то будь-який матеріал йде по-новому. 

- Чи здобуває визнання «Новий театр» уже й на всеукраїнському рівні?

— За два роки це важко зробити. У нас 29 листопада будуть перші гастролі у Чернівцях, де гратимемо дві вистави — «ігри на задньому дворі» і «Собака».

- Все ж, чому Ви створили «Новий театр», а не пішли працювати, наприклад, в Івано-Франківський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. І. Франка?

— Тепер я не хотів би працювати в облмуздрамтеатрі. Але коли здобув в Івано-Франківську акторську спеціальність, то розмовляв з художнім керівником цього театру з приводу працевлаштування. Але на той час, як він мені сказав, не було місця. Я поїхав у Київ з дружиною, і ми влаштувалися працювати в театр ім. Лесі Українки. 

- Але ж це театр російської драми. Чи не було Вам важко адаптуватися в російськомовному середовищі?

— Так, легко не було. Навіть доводилося окремо займатися з педагогами, аби добре розмовляти російською. Але я хотів тут працювати і набратися досвіду саме у режисера Михайла Резніковича.

- Свого часу Ви працювали в Москві актором у Театрі Романа Віктюка. Як там працювалося?

— Коли я приїхав на проби до Романа Віктюка, то в день конкурсу було дуже багато людей. З дружиною Ірою ми зіграли парний драматичний уривок. Відразу після проб він нічого не сказав. Потім сказав мені залишитися. Проби відбувалися цілий день, і коли пізно ввечері я зайшов до Віктюка, то він відразу повідомив, що бере мене у свій театр, що мене здивувало. Як працювалось з ним? Та Роман Віктюк на екранах зовсім інший, ніж у житті. Розмовляв зі мною українською мовою. Це дуже хороша, привітна людина з позитивною енергетикою. Звичайно, я дуже багато запозичив у нього досвіду як акторського, так і режисерського. У Москві кажуть, що є погані театри, хороші театри і є Театр Романа Віктюка. Що це означає? Це означає, що він інший. Дякую Богу за те, що в мене була така можливість поїхати туди і там попрацювати майже півтора року. 

- Чому ж співпраця з Віктюком була такою короткою?

— Моя дружина, яка залишилася працювати в театрі ім. Лесі Українки в Києві, не хотіла переїжджати до Москви. і треба було вибирати. 

Знаєте, коли я приїхав до Москви, коли мене тут взяли в театр, то думав, що це вже сто відсотків надовго. Але коли пожив у Москві, то мені не сподобалося це місто. Щоб у Москві жити, треба або там народитися, або любити такий мегаполіс. І не побачив себе я там, серед москвичів.

- Тобто Ви бачили себе у Театрі Романа Віктюка, проте не бачили себе в Москві? 

— У принципі так. Також я дуже сильно сумував за домом. Усе ж таки я туди приїхав не у 18 років, а в 27. 

- Чи запозичили Ви щось у Віктюка для «Нового театру»?

— Щось конкретно взяти і перенести неможливо. Там є дуже хороші тренажі для акторів. Можна перенести світогляд, розуміння професії. Тобто досвід, набутий там, допомагає. Наприклад, у постановці вистави «Шекспір проти Шиллера» я використовував прийоми Романа Віктюка. 

- Загалом Ви працювали в багатьох театрах Києва. Чому після Москви й української столиці все ж повернулися, здавалося б, на перший погляд, на театральний маргінес — в Івано-Франківськ?

— Якби я планував бути лише актором, то ніколи б сюди не повертався. Бо це було б неможливо. Коли я працював у Театрі російської драми ім. Лесі Українки і бував на репетиціях Михайла Резніковича, якого вважаю своїм вчителем, він як режисер справив на мене величезне враження. Саме завдяки йому я опанував професію режисера. А керівник інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника Анатолій Грицан запропонував мені спробувати себе з молодими акторами у новій якості режисера і педагога. Мені це було цікаво, і я за це взявся. Але я знав: якщо за час роботи в інституті не створю театр в Івано-Франківську, то повернуся до Києва. 

- Розкажіть трохи про акторів «Нового театру».

— Ми робимо ставку на молодь. Нині в театрі працює 8 акторів, це трохи замало. Але плануємо невдовзі розширити штат. Також нам надають разові послуги інші артисти. 

- Ваша дружина Ірина Бенюк — акторка «Нового театру». Чи буває, що іноді ви обоє сперечаєтеся щодо постановок, ролей. Чи дослухаєтеся до порад дружини?

— Щодо постановок не сперечаємося, бо я вирішую, яким має бути репертуар. Так, раджуся зі своєю дружиною. Звичайно, що у нас є творчі суперечки, в яких, до речі, народжується чимало нового. Також раджуся зі своїм учителем Михайлом Резніковичем, який на сьогодні є генеральним директором і художнім керівником Театру російської драми ім. Лесі Українки.

- У «Новому театрі» ви робите чимало театральних експериментів, це з огляду на те, що вони нині в тренді, тож спеціально обираєте провокаційні й відверті тексти, аби зачепити глядача?

— Те, що ми робимо в «Новому театрі», я не вважаю експериментами. Якщо «Новий театр» є в Івано-Франківську, то це не означає, що ми повинні орієнтуватися тільки на місцевого глядача. Бо якщо так буде, то ми навіть івано-франківському глядачеві ніколи не вгодимо. Тому що усе йде вперед. Ми маємо орієнтуватися на те, що робиться в світі загалом, що відбувається з людьми в глобальному сенсі. Тільки у такому разі театр є живим! Не треба дивитися лише крізь призму того міста, країни, де живеш. Якщо ще й театр буде годувати суспільство тим, чим його цілий день пакують, то розпочнеться відраза. У нас в країні йде війна. Багато хто спекулює на цьому, пишучи на цю тему п’єси, мовляв, їх можна продати, навіть зігнати на них людей. Я не хочу працювати за таким принципом. Хоча це не означає, що всі такі матеріали погані. Адже кожна епоха видає і погані, і хороші матеріали на ту чи іншу тему. І це нормально. Але якщо б я хотів поставити виставу чи зняти фільм про події теперішньої війни, то це було б тільки у тому випадку, якби я мав про неї ними що сказати, якщо б мене це так боліло, що я не міг би про це не говорити. В іншому разі, як на мене, це спекуляція. 

- Яким бачите «Новий театр» через п’ять років?

— Театр повинен їздити на гастролі по Україні і за кордон. Нині ведемо перемовини з польським театром і плануємо з нового року поїхати туди на гастролі з виставою «Собака». У театрі мають бути постановки різних режисерів, і не тільки з України. Також дуже важливо, щоб актори «Нового театру» були впізнаваними.

Плануємо розвиток театру, але передовсім нам потрібна рідна домівка, тобто приміщення і сцена. 

- Тарасе, тепер маю до Вас запитання як до актора. Чи є така роль, яку Ви хотіли б зіграти?

— Є така роль, але не говоритиму про неї, оскільки надіюся, що ще зіграю її.

Можу сказати про роль, яку вже не зіграю. Я хотів би виконати роль Гамлета у співпраці з режисером, який подивився би на п’єсу Шекспіра по-новому.

Але, схоже, це вже неможливо.

- Недавно Ви спробували себе в ролі полковника Дурбачова у короткометражному фільмі «70-ті». Чи задоволені її виконанням?

— Так, вважаю, що цей короткий метр за мотивами психологічного роману про 70-ті роки в радянській Україні «Травам не можна помирати» Степана Процюка вийшов непогано. Я серйозно поставився до виконання цієї ролі. Також відчув, що це моя роль. Ми багато репетирували з Володимиром Тафійчуком, який грав Олександра Світлого. 

- Ви актор і режисер. Як поєднуєте цю діяльність і що Вам ближче до душі?

— Звичайно, ближчою мені є робота режисера. Ці професії перекликаються. Комусь, може, поєднання їх і заважає. Якщо режисер під час постановки думає про роль, або ж актор під час виконання ролі думає про виставу, то це, звісно, неправильно. Для мене це різні професії, я навчився завдяки Михайлу Резніковичу розрізняти їх. інакше можна, як він каже своїм учням, погубити себе в обох професіях. 

- Ви народилися у селі Биткові Надвірнянського району, звідки походить і відомий український актор Богдан Бенюк. Які у Вас з ним стосунки? Можливо, Богдан Бенюк свого часу вам чимось сприяв?

— Ми не родичі. (Сміється.) Коли я народився, Богдан Бенюк уже працював у Києві і був відомим артистом. Пан Богдан — не тільки хороший актор. Це дуже хороша людина. Коли я приїхав зі своєю дружиною в Київ, він допоміг нам знайти житло. Він багато в чому мені сприяє. Але найголовніше — те, що я знаю: є така хороша людина, яка може порадити, з якою можна щиро поговорити.