Рідні брати Богдан та Володимир Басовські з Галицької громади вже який рік захищають Україну

Історія братів Басовських відрізняється від історій героїв насамперед тим, що в ній ми розповідаємо не про одного воїна, а одразу про двох. Двох рідних братів, які з початку АТО добровільно пішли захищати нашу державу від окупанта. І роблять це щиро, з вірою та посмішками на обличчях. Та й інших непогано мотивують своїм прикладом.

Богдан народився в Блюдниках, а та Володимир – у Соколі з різницею в три роки – Богдан з’явився на світ 19 вересня 1988 року, а Володимир – 10 серпня 1991 року. Проживали хлопці, разом із третім братом Віктором і батьками, в Соколі. Вчилися у школах Сокола та Комарова. Після школи вступили на навчання до училищ в обласному центрі. Далі була строкова служба. Історію захисників розповіли на сторінці Галицької територіальної громади.

Володимир служив у Президентському полку та паралельно навчався у Національній академії внутрішніх справ України, а Богдан, після строкової служби, ще служив у Національній гвардії в Івано-Франківську. Тож коли почалася АТО у братів і думки інакшої не було, як піти захищати Україну.

«З початку АТО ми воювали у складі Івано-Франківського добровольчого батальйону. Брали участь в бойових діях біля населених пунктів Мар’їнка, Сопине, Вугледар, інших населених пунктів біля околиць Маріуполя, а також в багатьох населених пунктах під Донецьком. У 2019 році звільнились. А в 2022 році, коли розпочалась повномасштабна війна, коли вдарили перші ракети по Івано-Франківську, ми з товаришами, з якими раніше воювали, зідзвонились і пішли в ТРО. За деякий час долучились до 10 Коломийської гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Побули на злагодженні навіть не два дні і, оскільки мали значний бойовий досвід, одразу поїхали на завдання – контролювати кордон з Білорусією. А вже за тиждень нас відправили відбивати Київщину» - згадує АТО та початки війни Володимир.

Як згадують брати, нинішня війна кардинально відрізняється від АТО. Але, попри комп’ютеризацію та роботизацію, без піхотинця на війні ніяк.

«Зараз служимо у бригадній розвідці. Заходимо в тили ворога і надаємо інформацію бригаді. Бувало, що по 10-15 км в тил ворога заходили. Частково це сьогодні вже відбувається за допомогою дронів та іншої техніки, проте і без піхотинця на війні ніяк, адже, якщо піхотинець не зайде на територію – значить територія ще не наша. Тому без людей на війні не обійтись. Їх завжди потрібно. Не обійтися і без жертв. Порівняно з АТО – кажу всім, що тоді це було заняття в дитячому садочку. Зараз йде справжня страшна війна. Зараз на нас йде все – від піхоти до артилерії та ракет із «Каспія». Дуже часто противник застосовує керовані авіаційні бомби з літаків» - додає Володимир.

Неможливо переповісти історії, які брати згадують за довгий час перебування на фронтах. Але всі розповіді пронизані душевною теплотою, азартом, адреналіном і ще – подячними словами волонтерам.

«Дуже підтримує і мотивує на фронті волонтерська діяльність. Коли приїжджають волонтери – солдати розуміють, що вони комусь потрібні, хтось за них думає і пам’ятає. Це дуже мотивує. З кожним приїздом волонтерів повертається віра в українців, віра у те, що ми робимо спільну справу. І чим сильніший тил, тим сильніший і фронт. Якщо тил дає слабинку – фронт втрачає позиції. Тому прошу всіх – не переставайте допомагати, не розчаровуйтеся, не зупиняйтеся. Тільки разом ми зможемо нарешті перемогти цього лютого ненависного ворога» - ділиться роздумами Богдан.

«Водночас треба і поповнення. Адже навіть якщо і є люди, які готові воювати весь час, без перерви і без зміни – їм все одно потрібен відпочинок. Хоча б на короткий час. Потрібне перезавантаження. Так, на війні багато втрат і це жахливо. Але подумайте про те, що дехто воює вже дуже довгий час і ще живий. Може це звучить дещо цинічно, але не всіх вбили і не всіх вб’ють. Основне на фронті – віра, мотивація, патріотизм і підготовка. Багато розповідають про те, що не вистачає якісної іноземної зброї. Але я скажу, що не всім одразу варто давати ту зброю, бо з нею треба вміти обходитись. Коли я прийшов на війну – мені дали два стареньких кулемети. То з двох довелося зробити один. Було два короба патронів до кулемета і 600 патронів у ленті. А далі я мав розібратися сам. І розібрався. Знаєте що допомогло? – відео на ютубі. Тобто тут головне відношення. Ми потім такої зброї натрофеїли у ворогів, що ще з побратимами з сусідніх позицій ділилися. А зброю дадуть. І М16 в нас потім були, і «ґроти», і «скари», і ще багато закордонної високотехнологічної зброї. Тобто, не завжди у зброї справа» - згадує Володимир.

У 2023 році стався випадок, завдяки якому Богдана побачив увесь світ – він знявся в кліпі «Різдво 2023». Вже пройшло більше року, а відео досі пам’ятають і дивляться. А постери із цього кліпу і досі виставляють на різних аукціонах для допомоги військовим.

«Це була ідея пресслужби коломийської «десятки». Почалося все з того, що мені подарували трембіту, я взяв її на фронт і там почав робити фото, різні відео для соцмереж. Після цього мені хлопці запропонували знятися у тому відео. Я радий, що кліп передивились мільйони глядачів у всьому світі – це допомогло бригаді зібрати чималу суму коштів для закупівлі необхідного обладнання. Чи став я відомим? Напевно так. Але я більше радію тому, що досі живий, досі роблю свою справу – захищаю Україну від окупанта» - зазначає Богдан.

Як і в Богдана, так і у Володимира внаслідок бойових дій назбиралося багато травм, є осколки в тілі, декілька задокументованих контузій, проблеми зі слухом, порвані сухожилля на ногах, поранення іншого роду. Але солдати віджартовуються, що всі ці поранення переносили на ногах і на таблетках. Бачили бійці і багато смертей побратимів. Пригадують короткий час, коли воювали пліч-о-пліч із захисником із Дорогова Андрієм Сокольником, котрий героїчно загинув 9 червня 2024 року. Проте розповідають, що надзвичайно приємно згадувати ту дружбу, взаємопідтримку, виручку та повагу до героїзму людей, які в окопах разом захищають українську землю. На запитання щодо нагород відповідають неохоче, бо ще не рахували скільки медалей і в кого є. Проте точно згадують, що є «багато того добра».

Зараз брати на Прикарпатті перебувають у короткій відпустці. Відпочивають, спілкуються з дітьми, з родиною, «підтягують» побутові справи.

«Після стількох років війни нам дещо важко спілкуватися і перебувати в колі цивільних людей. Не завжди є про що розмовляти, вже майже немає спільних інтересів. Тому ми більше перебуваємо у рідному селі, де можемо спокійно відпочити і набратися сил для подальшої боротьби» - резюмує Володимир.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!