Степан Волковецький: Ми не вагалися тоді, проголошуючи незалежність України

Одним із тих, хто стояв біля початків нашої незалежності, є народний депутат України 1-го і 2-го демократичних скликань від Долинського виборчого округу, колишній надзвичайний і повноважний посол нашої держави у Грузії та Азербайджані, чільник обласної влади у 90-х роках, голова обласного товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка Степан Волковецький.

— Степане Васильовичу, ви були учасником важливих історичних подій. Що найбільше закарбувалося в пам’яті?

— Насамперед той високий темп змін, який стрімко  буквально повернув хід історії. Згадаймо лишень ухвалення Декларації про державний суверенітет України за рік до проголошення незалежності, низки законів, спрямованих на його утвердження. і це відбулося всупереч політиці, ідеології і практиці тодішньої компартійної кремлівської влади. Важливо, що ідеї, висловлені в Декларації, масово підтримало суспільство, яке потребувало змін. Згадаймо, в якому темпі творилися новітні громадські та політичні організації та скільки людей виходили на мітинги й акції протесту, в тому числі в Києві біля Верховної Ради. Саме це було найбільшою підтримкою нам, Народній Раді, тодішній опозиції у парламенті: дозволяло 
ухвалювати доленосні закони і рішення. і найважливішим із них став Акт проголошення незалежності.

— Зрозуміло, це було нелегко. А яким міг бути кремлівський сценарій розвитку подій у той час? 
 

— У «білокам’яній» було два основні сценарії. Тодішній генсек Горбачов планував підписання нового союзного договору 20 серпня 1991 року. Але ми були переконані, що це буде реінкарнація імперії під новими псевдодемократичними гаслами. Варто особливо відзначити факт, що якраз незгода Верховної Ради з московськими планами і розуміння цього Кремлем спонукали путчистів до заколоту. Власне, ГКЧП, в якому зібрались найбільш реакційні імперські сили, мав свій сценарій, який міг бути реалізований  тільки через репресії найперше опозиції і національно свідомого елементу. ГКЧП пропонував фактично законсервувати стару систему із застосуванням усього наявного репресивного апарату. і тому вони були приречені на поразку.

— Як пам’ятаємо, московські «спасителі імперії» прийшли 19 серпня, на Спаса. Але, незважаючи на релігійне свято, в народі все ж було сум’яття...

— Це був справжній шок. Особливо для старшого покоління, людей, які пережили репресії і знали, на що здатний комуністичний режим. Це я відчув, спілкуючись зранку в цей день з рідними та земляками в Долині та виступаючи на нараді, яку терміново зібрав голова облвиконкому Василь Павлик. Я висловив думку, що у цей критичний момент місцева влада має виконувати рішення Верховної Ради — єдиної легітимної на той час державної структури. і відразу ж вилетів до Києва, де долучився до вироблення позицій Народної Ради та написання й ухвалення Акта про незалежність України.

— Як творився цей історичний документ?

— Насамперед Народна Рада відразу жорстко вимагала негайного скликання сесії Верховної Ради. Було кілька варіантів Акта. У дискусіях ішлося не про проголошення, а про відновлення державності, як це зрештою зробили країни Балтії і Південного Кавказу. Різниця ця принципова. Відновлення незалежності 
означало б продовження традицій УНР, ЗУНР, всієї історії державотворення України. Але комуністи, яких була більшість, категорично були проти. Основними авторами проектів Акта були Левко Лук’яненко і Дмитро Павличко. інші депутати, в тому числі і я, долучилися своїми пропозиціями в процесі обговорення та голосування. і коли 24 серпня о 18.00 Акт проголосували, було відчуття якоїсь нереальності... Зробили те, що не вдавалось багатьом поколінням українського народу. Ми нарешті ставали самостійною державою... Як уповноважений депутатської групи від івано-Франківщини, вважаю за потрібне назвати всіх депутатів від нашого краю, які проголошували незалежність України. Це Левко Лук’яненко, Маркіян Чучук, Дмитро Захарук, Степан Пушик, Любомир Пиріг, Зеновій Дума, Михайло Голубець, Богдан Ребрик, Володимир Шлемко, Степан Волковецький, Петро Осадчук та Євген Новицький. Останніх двох сьогодні вже з нами немає...

— Проголошуючи ті слова по віках неволі, ми тоді і подумати не могли, що Україна буде так довго і проблемно утверджуватись...

— Нашою метою тоді було проголошення незалежності. Ми цього домоглися. Далі багатьом уявлялося, що держава розбудовуватиметься сама собою і всі працюватимуть на цю справу. При цьому у нас, у Народної Ради, не було можливості тоді замінити всю систему влади, зробити незалежність реальною у всіх її вимірах. Залишилася, по суті, окупаційна адміністрація УРСР. Проблема системи державної влади і кадрів, які її здійснюють, існує до сьогодні. Саме тому ми ще не стали господарями на своїй землі навіть після двох революцій 2004-го і 2014-го років, допустивши до влади клептократичну (злодійську) олігархічну верхівку, як правило, неукраїнської культури, що використовує Україну як джерело збагачення. Тому сьогодні варто не лише святкувати, а й оцінити ситуацію, що склалась за чверть століття. А вона не менш тривожна, ніж тоді, у серпні 1991-го, коли владу захопив ГКЧП. Його ідеї і плани щодо України реалізує нинішня путінська Московія, окупувавши український Крим та розв’язавши війну на Донбасі задля реалізації ідей «русского міра».

— Степане Васильовичу, запитаю, може, традиційно: чи повторили б шлях, який пройшли?

— Як кажуть, увійти в одну і ту саму річку неможливо, та, не згадуючи про інше важливе і відповідальне, я щасливий, що був причетний до справді історичних подій у новітній історії України: до творення Декларації про державний суверенітет України, до проголошення Акта незалежності, до утвердження Основного Закону — Конституції. і разом з усіма краянами, з якими творили добрі справи, можу сказати: ми чесно йшли... 
Ми не вагалися тоді, проголошуючи незалежність. і тепер нам вистачить волі і мудрості захистити нашу свободу. Переконаний, що інтелект нації, її державотворчий потенціал, спільні праця і боротьба приведуть нас до перемоги.

газета Галичина