Усміхнена бабуся з незвичайним іменем
У селі чи не всі знають, що ліпшого холодцю, ніж бабуся Кароля, ніхто не зготує. І хоч учора вона відсвяткувала своє 100-ліття і вже тривалий час не куховарить по весіллях, цей переказ житиме. Ми поїхали до Слобідки Тисменицького району, аби дізнатися про все, що вона знає. Бо в народі кажуть про таких людей: ми ще йдемо туди, а вони — уже звідти.
Кароліна Гладун народилася 1914 року. Про своє сповнене подій життя розказує охоче і з усмішкою, видаючи владний темперамент і оптимізм, котрий насправді є вірою в Боже милосердя. Ми приїхали до Слобідки незадовго до дня її народження. У залитій сонячним світлом кімнаті багато образків, квітів на підвіконні і невеличке сучасне радіо, що примістилося на диванній побічниці. Далі на книжковій шафі — не увімкнений телевізор. Свіжо і чисто.
Народилася Кароля Гладун у сусідньому селі Чорнолізцях. Дуже молодою, у 16 років, батьки видали її заміж. Каже, що дуже хотіла піти за іншого, але перечити волі батька тоді не сміла. То й пішла у невістки в сусіднє село.
З розмови з бабусею робимо висновок, що хоч і перебула вона кілька різних епох і владних режимів, неперебутніми цінностями для неї є родинні події — тут її радості, невдачі і здобутки. Чотири класи освіти і безцінні життєві університети роблять її досвід гідним уваги: робити, що мусиш. Працювати і молитися. і так щодня увесь свій вік.
Її невістка — 80-літня пані Марія підрахувала, що бабуся Кароля впродовж 27 років поспіль куховарила на 125 сільських весіллях. Сьогодні пані Марія з чоловіком доглядають стареньку і роблять усе так, як вона. Власне, за століття тут майже нічого не змінилося: попри все залишаються щоденна сільська праця і вміння тішитися малим.
«У нас у Чорнолізцях був один поляк, моя мама Рузя так собі сподобала його дівчатко, що й мені ім’я таке дали — Кароліна, Кароля по-нашому. Я в них там і росла, і бавилася з тими дітьми. Усе пам’ятаю, можу розказувати, як книжку. Ще моя сестра живе нині в Чорнолізцях. Я мала лише двох синів — івана і Гаврила. Мало прожила з чоловіком своїм — у 1932 році віддалася, а в 1941-му Федір пішов на війну іѕ не вернувся».
«Боже борони, аби я ще раз віддалася, — отак просто розмірковує бабуся Кароля про свою подальшу долю. — Тато мій проти був, бо казав: «Ти собі знайдеш чоловіка, а дітям батька не знайдеш». Так, я набідувалася. Було нас дві невістки в хаті. Уявіть собі то і десять років я жила так. А потім уже сама лишилася з дітьми. Тато мені помагав. Діти підростали, я працювала, була ланковою сім років. Пережила багато. Їздила до Криму десять разів на буряки. Далі бавила четверо онуків. Куховарила на весіллях дуже довго». Бабуся весь час багато жестикулює і усміхається, голосно розповідаючи про своє нелегке життя.
Нині її буття, а вже п’ять років, як бабуся слабує на ноги і не встає з ліжка, зіткане з маленьких радостей. Приїде онук Микола. «Бабо, як ви?» — спитає.
«Такого онука ви не найдете ніде в цілім світі. Він ліки, солодке мені привозить, ковбаси і хліба білого. То найкращий чоловік в мому житті!..» — захоплено каже бабуся Кароля.
Галина Присяжнюк, онука Кароліни Гладун, викладач історії і директор школи в Одаях, розповідає: «Я виросла коло бабусі, бо батьки дуже багато працювали завжди, а вона нас і бавила, і виховувала, і доглядала. Я дуже довго коло неї була. Вона навчила мене і всіх нас любити працю, прищепила любов до молитви і навчила молитов».
А про рецепт довголіття пані Галина, хоч і в їхній родині подейкують, що довгожителів ніби й не було, має свою думку. Переконана, що довголіття приносить родинний генетичний код, помножений на щоденну працю. і пояснює: «Тато бабусі Каролі іван жив поза дев’яносто. Спочив у 94 роки. А вона не цуралася праці ніколи і ніколи не вживала спиртного, і нам на цьому наголошувала. і до їжі дуже уважна, завжди контролює: що і скільки буде їсти, вибирає, що їй добре, а що ні. Бабуся дуже витривала, колись могла по три-чотири доби не спати, як було куховарила на весіллі на 300-400 гостей. А потім, майже не спавши, могла піднятися і далі працювати, бути в бойовому дусі, і це було щось унікальне. Таких людей уже немає нині. Бо ми всі дуже часто просто страшенно втомлюємося. А бабуся ніколи не вміла відмовити комусь у допомозі, хоч ми в родині нарікали, бо тоді треба було хату лишати, та вона працювала багато, часто важко, але з радістю. Дотепер усі кажуть, що такого холодцю, як Кароля, і таких голубців на весіллі ніхто не зготує. То не сучасні страви, а прості сільські, натуральні, смачні і незабутні».
Бабуся Кароля, у зморшках і в рум’янці, не втомлюється розказувати про своє життя. Зізнається, любила гарно одягатися, у вісімдесят ще в танець ходила, каже, в шафі і нині лежать 25 хусток, одна краща за другу. Одноразова допомога на лікування від райдержадміністрації 250 гривень та пенсія 1390 гривень — нема на що нарікати. Син Гаврило, невістка Марія доглядають стареньку. Вони кажуть, що сучасних страв і екзотичних овочів та фруктів старенька абсолютно не вживає, навіть пробувати не хоче. Любить рідні яблука, домашні страви і цукерки.
Сусідка Марія, з котрою вони ще замолоду товаришували і навіть спільно варили обіди для рідних, на жаль, теж занедужала, тож не заходить. Тому бабуся Кароля і має таку спрагу спілкування.
«Любила куховарити. Багато весіль відбула, та ні горілки, ні пива в роті ніколи не мала. Тому й Бог мене на світі довго тримає. Ніколи не слабувала, лише як чоловіка забрали на войну, я злягла на тифус. Більше нічого. Шкода, що впала, і ноги мені болять. Повишення (високий тиск. — Авт.) вже тепер маю, то мушу пити ліки. Та є в мене візок, аби тепло настало, то вийду подивитися на сонечко», — каже усміхнена бабуся Кароля.
