Військовий 10-ї бригади поділився спогадами про пекло Іловайського котла

Дуже не хочеться писати про поразки й трагедії українських військ на початку війни, ятрити рани воякам, мучити сумління високих чинів, чиї стратегічні прорахунки призвели до тяжких утрат. Але вояцькі рани ниють, шрами на душах не гояться.

Одна з таких ран під назвою “Іловайськ” ще довго буде ятритися у душах бійців, які вибиралися з тієї пастки. Тому говорити мусимо, пише Дзеркало Коломиї.

Наш співрозмовник – командир відділення розвідувальної роти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, дислокованої в Коломиї, Сергій Батрамєєв.

Уявляю трохи здивовані очі читачів. Ви правильно подумали: 33-річний військовик – росіянин, народжений у Казахстані. Щоправда, стверджує, що мамині предки походять з Києва. Та менше з тим.

Сім’я Батрамєєвих – стандартна російськомовна сім’я, яка у 1990 році переїхала на проживання в Україну.

У Києві Сергій закінчив Інститут бізнесу та технологій. Працював на різних роботах.

Після брутальної анексії Криму хлопець без вагань записався на військову службу до Нац­гвардії. Коли почав формуватися батальйон спецпризначення Нацгвардії “Донбас” – записався туди. Пройшов курси розвідника.

Ну і як тут не спитати вояка про мотиви таких учинків.

На риторичні запитання про патріотизм Сергій не відповідає. Не його тема.

Та взагалі, причинно-наслідковий зв’язок у його розповідях не простежується ніяк. (У подіях на Майдані участі не брав, лише пасивно спостерігав, не симпатизував жодній патріотичній організації і таке інше).

Тільки дії, тільки факти, без аналітики, без рефлексій. І без красивих слів.

Видав єдине лаконічне пояснення: Батьківщина не там, де народився, а там, де проживаєш. І коли їй загрожують, треба йти захищати.

Батальйон прибув до Артемівська. Підсилені взводом спецпризначенців “Омега”, підрозділи здійснювали бойові виїзди на зачистку Попасної, Лисичанська, інших населених пунктів. Закріпились на околиці Попасної.

Люди з балконів вітали українську армію вигуками “Слава Україні!”. Хто щиро, хто від страху, хто від тупої звички захоплюватися сильними.

– У Попасній ми розклали вогневі точки. Надійшла інформація про пересування до нас великих з’єднань бойовиків з броньовою технікою.

Новий наказ – рухатися на Лисичанськ. При під’їзді до Лисичанська вималювалася доволі моторошна картина: небо навколо зловісно чорне, у повітрі чути горілим, нудить від запаху людських трупів.

А над нашою колоною кружляють ворони… У місті ми відловлювали поплічників бойовиків, захопили базу сепарського батальйону “Призрак”. Розповім один трагікомічний епізод.

Отже, наші вантажівки вивозять з сепарської бази боєприпаси. До мене підходить місцева дівчина з хлопчиком і тривожно запитує, що міститься в тих вантажівках. “Вивозимо російськомовних немовлят”, – відповідаю й посміхаюся.

Дівчина поблідла й зловилася за голову. У неї не вистачило клепки в голові, аби хоча б звернути увагу, що відсотків 80 наших бійців розмовляють російською…

– На початку серпня наші частини підходили до Донецька. (У Луганську на той час вже майже замикалося кільце українських військ). Усі сподівалися, що війна незабаром закінчиться. Нам додали дві БМП і ми пішли на штурм Іловайська.

Півміста захопили майже без бою. Наступного дня організували атаку другої частини міста. Аж тоді по нас почали лупити серйозно, ми навіть не сподівалися.

Відразу – шість убитих, серед них – відставний майор Збройних сил США, українець за походженням Марко Паславський, який прийняв українське громадянство і пішов воювати за Україну. Він був у моєму взводі, зазвичай вітався: “Прив’єт, брат!”.

Перемістилися на північну частину міста, там окопалися і дізнались, що перебуваємо в потрійному кільці. Пастка замкнулася. Щоденні втрати, у той самий час, коли українська військова техніка парадує на Хрещатику з нагоди Дня Незалежності…

МАРШ ДОРОГОЮ СМЕРТІ І ВЕЧЕРЯ З ЗАХАРЧЕНКОМ

– Надійшла інформація про так званий “зелений коридор” для відступу. 29-го серпня збираємося в дорогу. Рушили в напрямку Многопілля. Там зустрілися з іншими батальйонами й почали формувати колону.

По дорозі нас заливали шквалом вогню – з танків, мінометів, та з усього, що стріляє. “Мочили” нещадно.

Йшли живою мішенню і нас прицільно розстрілювали з усіх боків. (За пізнішими підрахунками волонтерів та очевидців, за один тиждень з 24-го по 31-ше серпня під Іловайськом загинуло до 400 українських вояків. – А. М.).

Завернули в поле. Закріпилися в десяти хатах, в одній з яких складали поранених і вони там потроху помирали. Знову пастка. Допомоги марно очікувати. Зв’язалися з російським окупаційним командуванням. Пішли торги.

Домовилися, що ми без зброї виходимо на них, а вони нас через Ростов відправляють додому… Йшли повільно ланцюжком просто у лігво звіра. Добровільно і без зброї. Нас оточили російські війська. І тут когось з вояків прорвало. Пролунав вигук: “Слава Україні!”. Ми всі, як один, відповіли: “Героям слава!”. Відтак: “Слава нації!”. – “Смерть ворогам!”. “Україна!” – “Понад усе!”. І насамкінець: “Путін!” – “Х…ло!”… Запала тривожна тиша.

Як це не дивно, але російські військовики дивилися на нас зовсім без злоби, лише з цікавістю. А якийсь їхній командир сказав: “Я, звичайно, розумію, що ви нас не любите, але зараз ви так робите, щоби ми вас також не полюбили…”.

Як водиться, росіяни українських вояків укотре надурили, – відправили не в Ростов, а передали в руки бойовиків.

33 дні Сергій з уцілілими побратимами сидів на цементній підлозі у підвалі колишнього Донецького СБУ у статусі полоненого.

Як відбувалися підкилимні напівофіційні перемовини про обмін полоненими, вояк не знає і знати не хоче. Якогось дня йому повідомили, аби збирався, бо за ним прийшли.

Привели до українського представника організації “Офіцерський корпус” Володимира Рубана.

А далі, – як у кримінальному кіно. Ніч з 2-го на 3-тє жовтня. Шикарний донецький ресторан. Вечеря на п’ятьох. За столиком сидять: голова “ДНР” Захарченко, начальник штабу їхньої “армії”, сам Рубан, співачка Руслана і звільнений з полону сержант Нацгвардії Сергій Батрамєєв…

Про що балакали? Та про все, щадячи нерви одні одних. Тобто, ні про що. Усі поводилися цілком адекватно… “В окремому готельному номері я нарешті помився, досхочу накурився сигарет, відпочив і зрозумів, що буду жити…”.

12-го березня 2015-го наш герой залишив війну і звільнився зі служби. Однак, війна його не залишає. Підписав контракт на три роки. Вибирається до Львова на спеціальні курси в Академії сухопутних військ.

Хоче стати офіцером і разом з іншими військовиками 10-ї коломийської бригади під весну знову відправитися на захист Батьківщини. “Доля моя така”, – як завжди ледь посміхається Сергій. І спробуй-но розшифруй його посмішку!..