Військовий капелан з Прикарпаття про добровольців, випробування та майбутнє України
Отець-капелан Василь Жупник — «Грім» відповідальний за військове капеланство в Коломийсько-Чернівецькій єпархії УГКЦ і ротацію капеланів в ДУК «Правий сектор»та є польовим духівником 4-ї сотні «Прикарпаття». Багато разів був на «передку», деякий час перебував у Донецькому аеропорту, його бус під Волновахою «зловив» 22 кулі російських агресорів — тоді загинув керівник городенківського «ПС» Юрій Дутчак «Шумахер»...
Сьогодні отець Василь розповідає про духовну службу військових капеланів, своїх побратимів, випробування на війні, ділиться міркуваннями про становище добровольців у державі та про майбутній розвиток країни, пише Галичина
- Добровольці — хто вони?
— Сучасні добровольці, подібно до того, як колись січові стрільці і вояки УПА, добровольці дивізії «Галичина», пішли захищати свою Батьківщину, щоб вигнати російського агресора з України, а не заради вищого соціального статусу, державних пільг. Там, на передовій, для них все ясно і зрозуміло. Коли ж вони приїжджають з фронту і бачать, що нічого не змінилося з часів Януковича: народ і далі бідніє, правди немає, безправ’я панує, а на додаток — збайдужіння загалу, то для них це все стає нестерпним. Там, на фронті, вони щодня жертвують своїм життям і проливають кров, а тут, у мирному житті, вони нікому не потрібні. Від такої несправедливості у хлопців «їде дах».
- На похороні легендарного бійця ДУК Григорія Семанишина ви вирішили знову їхати на фронт, але потрапили з важким переломом плеча в лікарню. А через два дні по тому надійшла вістка з Мар’їнки, куди ви мали їхати: під артилерійськими обстрілами загинуло багато наших хлопцівѕ Доля це чи випадок?
— В мене і зараз перед очима Широкине, Піски, Курахове, Кам’янка, Авдіївкаѕ Ви знаєте, до мене недавно зайшов у лікарню мій старий добрий приятель Михайло Сенюк. А його син Тарас — Герой України — першим з Коломиї загинув. Я навіть на похороні не зміг бути — був на передовій тоді. Коли тебе горе не чіпає — це одне, а коли гине твоя рідна дитина — чим можеш зарадити батьковому горю? Подібно й капелан, який стає духовним батьком вояків. і в такій ситуації твій мозок свердлить одна думка: а може, коли б я був там з хлопцями, цього б не сталося? Я вже за себе не переживаю — в мене діти великі, готовий до всього, але коли, не дай Боже, щось з молодим юнаком станеться, як я тоді в очі його молодій дружині чи матері буду дивитись? Або коли гинуть такі молоді люди, як Степан Стефурак (псевдо «24-й») чи Юрій Дутчак-«Шумахер», як тоді зарадити горю їх рідних? А як «24-й» натхненно грав на гітарі після бою! Хлопці ставали коло нього співати разом — і за хвилю бій забувався... Бог забирає до Себе найкращих. А щодо долі, то на все Божа воля.
- Розкажіть коротко про військових капеланів та їхню працю.
— До капеланської служби ДУК «Правий сектор» входять 20 священиків із шести областей України, які представляють католиків двох обрядів і православних різних патріархатів, окрім УПЦ МП, і пастирі протестантських течій. Керує службою генеральний капелан ДУК Микола Мединський-«Залізняк». Це моральний супровід бійців, богослужіння, практики їх духовного життя. Здійснюємо Таїнства й треби, даємо шлюби нашим героям. Найважче відправляти в небесну дорогу їхні світлі душі — за час бойових дій з ворогом вже близько 100 добровольців-вояків ДУК відійшло до Бога. Усіх капеланів об’єднують слова митрополита Шептицького: «Дбайте про душі стрільців!», які він сказав духівникові добровольців дивізії «Галичина». Щодо єпархії, то маємо дев‘ять військових капеланів, відбувається постійна ротація: одні відходять, другі приходять.
- Йде третій рік війни. Ні народні депутати, ні рідна держава, за яку вони проливали свою кров і захищали її тоді, коли Збройні сили фактично були паралізовані, не спромоглися надати відповідного статусу добровольцям. Як думаєте: чому?
— Чому запитуєте? Ви хіба не знаєте, що обіцяють «Правому сектору»? Проблеми на роботі, проблеми в сім’ї і пишні похорони. Більше нічого. Сидять без грошей, без роботи, без засобів до існування. Складається враження, що влада очікує, що, може, ці ідеалісти порозбігаються, але хлопці йшли воювати із зовнішнім ворогом держави не для того, щоб побігати. Тільки наївні можуть таке припустити. Але побратими тих героїв, які загинули за Україну, так не думають.
- У суспільстві настало певне збайдужіння й звикання до війни.
— Мій священний обов’язок захищати свою землю в тому стані, до якого мене покликано — капелана, й не кожному випадає така честь. Наші вояки відстоюють країну зі зброєю в руках, інші — в другий спосіб, як їм велить сумління. Зрозуміло, що народ за останній рік збіднів добряче, за що особливе «спасибі» владі. Ще торік у супермаркетах залишали кошики на допомогу воякам, які за день наповнювались. Нині кошик може стояти два місяці. Але я не втомлююся казати нашим людям: дякуйте Богові і тим молодим героям, які гинуть на фронті, що тут не рвуться снаряди й міни. Бо вороги не питають, чи ти їв, чи пив сьогодні, чи ти в теплі. Невже так важко кинути на місяць хоч десять гривень? Багато є мудрагелів з «диванної сотні», які вважають, що зробили би краще. Наразі ж бачимо продовження одного «пакращення»: герої гинуть, владоможці багатіють, народ стогне.
- Коли поглянемо на вшанування героїв Небесної Сотні, знаючи, що наразі нікого з винних у розстрілах так і не покарано, то виглядає, що наше суспільство ще не навчилось вшановувати своїх героїв і робити належні висновки...
— Доки не навчимося належно шанувати фундаментальні християнські цінності, доки не ставитимемось із належною пошаною до своїх полеглих героїв, не турбуватимемось про їхніх вдів і сиріт та живих героїв, доки держава не стане реально їм допомагати, забезпечуючи їх конкретними соціально-побутовими гарантіями і статусом, так, як їх шанують інші народи, доти будемо мати серйозні проблеми як в державі, так і поза нею. Хоч, наголошую, не за статусом і гарантіями вони йшли воювати! «Був би нікчемним нарід, коли б не шанував своїх героїв, своїх вояків, що хотіли для нього волі, щастя і добра і за це віддали своє життя. Кожний нарід з вдячністю згадує тих, що дали себе в жертву за нього», — сказав одного разу патріарх Йосиф Сліпий про українських добровольців і про вічний обов’язок нашого народу перед ними. Власне, цим і відрізняється зрілий державницький народ від інших народів.
- Чого чекають вояки на передовій?
— От приїжджаєш на передову, а вони як малі діти: «А що там капелан привіз смачненького?» Усі чекають гостинців і «смаколиків». Чесно кажучи, коли й сам перебуваєш на передовій, то так чекаєш на тих волонтерів, як на святого Миколая. На «гражданці» я ніколи в житті не їв згущеного молока, а там ця «згущонка» ну дуже смачна! А коли серйозно, то для воїна дуже важливо відчувати реальну допомогу зброєю, матеріально-технічним та господарським забезпеченням свого стану від держави, молитов і моральної опіки священства і віруючих Церкви. Й особливо їх зворушує жертовна допомога волонтерства.
- Допомога волонтерів залишається актуальною?
— Так, особливо, коли ситуація стає критичною. Наприклад, не було дров, щоб навіть зігрітися. Я попросив хлопців з Коломиї, то вони передали тонну брикетів, інші передали дрова. Все швидко й оперативно. То так, як велика родина: кожний тягне на фронт, що може: телевізор, бензопили, лопати, їжуѕ Ось у Дніпропетровську є надзвичайна волонтерка, яка з нами була чи не у всіх розташуваннях наших вояків. і завжди передає хлопцям вареники, холодець, тушонкиѕ Є такі люди і в Києві. Небайдужі до народної боротьби допомагають і ліками, й одежею, і всім можливим і неможливим. Окреме слово подяки треба віддати нашим госпітальєрам — медичному батальйону.
- Як підтримуєте молодих вояків на дусі, коли розумієте, що кожної секунди їм в очі зазирає смерть? Що найважливіше в такій ситуації?
— Я скажу словами відомого українського вченого і військового капелана о. ісидора Нагаєвського: «Обов’язок польового духівника є глибоко людський і батьківський. Бо молодий та ідейний український доброволець одяг військову уніформу не лише для оборони Божих прав України, але також для оборони загальнолюдської християнської ідеї перед наступом московського безбожництва». Розуміння мотивів, якими керуються ці молоді люди і які готові стояти проти ворога на смерть, приносить розуміння і їхнього покликання, і мого. А для капелана головним середником є довіра вояків: якщо вони вірять тобі — можеш залишатися серед них і Бог допоможе тобі їм послужити, коли ж не вірять, краще їхати зразу додому.
- Як думаєте, чи скоро настануть позитивні зміни в країні?
— Зміни настануть, але не самі по собі. У своєму зверненні до влади єпископи УГКЦ наголошують, що Церква не може стояти осторонь складних проблем суспільства, бо вона має завжди на меті спільне благо народу і справжнє добро людини, як і даровані Богом їй свободу і гідність. Соціальна справедливість, проведення реформ і відповідальність перед народом за свої діла — головні завдання теперішньої влади, в іншому разі все може погано закінчитисьѕ
- Плануєте виїзд до побратимів на Великдень?
— Думаю, що Бог позволить мені ще до Великодніх свят з ними бути! Коли приїжджаєш із зони АТО, то потрібно підрихтувати автомобіль, запастися пальним, зустрітися з капеланами й іншими небайдужими людьми, зібрати допомогу. Але вже в короткому часі ти думками знову з нашими хлопцями. Військове братерство чекає!
