Як у Німеччині живуть діти, які отримали опіки через вибух нафтопроводу на Надвірнянщині

Понад 85% опіків тіла та мізерні шанси на життя — такі прогнози дев'ятирічному Юрію Дзебчуку та дванадцятирічному Євгену Гризі давали як українські, так і німецькі медики. Хлопці отримали травми півтора року тому у селі Стримба, неподалік якого стався вибух нафтопроводу.

Нині діти живуть у німецькому місті Кельн. Там вони відвідують навчання, полюбляють грати у футбол та вивчають мову. А ще — сумують за рідним домом і друзями та хочуть повернутися в Україну після одужання. Суспільне поспілкувалися з Юрієм та Євгеном, їхніми батьками та вчителькою про події 30 вересня 2023 року, сім місяців реанімації, адаптацію в Німеччині та їхні мрії.

"Всі тікали городами, лишали будинки"

Уляна Дзебчук — мати дев’ятирічного Юрія. Жінка пригадує 30 вересня 2023 року, коли поблизу села Стримба в Надвірнянському районі стався вибух нафтопроводу.

"Два рази вибухнуло щось. Це так шуміло, це так віяло, дуло, гриміло. Такий звук жахливий був, чорний дим, вогні дуже високі були, ніби це все змітає із землею. Люди були дуже налякані, не розуміли, що відбувається. Всі тікали городами, лишали будинки. У мене таке було відчуття, що навіть утекти городами вгору не було сили", — пригадує Уляна Дзебчук.

У той день її син та сусідський хлопчик Євген отримали понад 85% опіків тіл.

"Юра пішов на вулицю кататися на велосипеді. Я виходжу з будинку — дуже велика хвиля чорного диму і високого вогню суне вгору річкою. В нас повз хати йде дорога, наша хата, річка і труби, прокладені річкою вгору. І цей вогонь іде вгору річкою. Юрчик з Євгеном вже вибігли з іншого низу хати, тікали від вогню. Діти були повністю обгорілі", — каже жінка.

"Діти просто просять воду і засинають стоячи"

Жінка розповідає: коли побачила хлопчиків, не уявляла, як їм допомогти, і чи зможуть лікарі їх врятувати.

"Кожен тікає, рятує життя. Ну це не передати. Діти просто просять воду і засинають стоячи. Де ти йдеш дорогою, стежкою, діти засинають. Діти, двоє дітей, засинають. Просто жах, страх. Дай, Боже, здоров’я тому чоловікові, який нас привіз, взяв голими руками дітей обпечених, поставив у машину і відвіз нас до лікарні", — розповідає Уляна Дзебчук.

"Якщо він доживе, щоб перелити кров, будемо його перевозити"

Такі опіки та травми — майже не сумісні з життям, казали медики батькам. Вони робили все можливе, аби врятувати хлопців, пригадує Уляна Дзебчук.

"Прогнози лікарів… Взагалі вони не знали, вони казали: в такій ситуації тільки надіятися на Господа. Тому що під час таких відсотків опіків вони взагалі не лікували дітей — вони просто виводили їх із шоку. Закликав нас головний лікар і сказав, що ми переливаємо кров. Якщо він ще доживе, щоб перелити кров, тоді ми будемо його перевозити", — пригадує мама Юрія.

"У нього перше було запитання, чи сестричка жива, чи мама жива?"

Після стабілізації стану дітей перевезли у Львів, далі — у Польщу. Потім планували переліт до Швейцарії. Та врешті разом з медиками батьки вирішили лікувати хлопчиків у Німеччині. Там сім'ї Дзебчуків та Григів спільно розпочали боротьбу за життя власних синів.

"Нам оплачує лікування місто Кельн, тому що це — дуже велика сума і дуже дорогі операції, які не можемо оплатити самі. Ми зараз жили в реанімації в готелі, який також дуже дорогий", — каже Леся Грига.

Біля сина Євгена у реанімації вона провела сім місяців, допоки в Україні на них чекала молодша донька, а чоловік на війні боронив українські кордони.

"Мій чоловік воював у 10 штурмовій бригаді. Коли в нього рідний брат загинув на війні, його комісували з армії й дозволили переїхати через кордон в Німеччину. Коли ця трагедія сталася, то у сина перше було запитання: "Чи сестричка жива, чи мама жива, чи все добре?" Дуже сильно переживав за сестричку", – каже Леся Грига.

"Моя мрія — стати повноцінною дитиною"

Свій 12 день народження Євген святкував у Німеччині. Хлопець каже: до трагедії мріяв стати футболістом. Наразі ж бажає досконало вивчити німецьку мову та повністю одужати.

"Моя мрія з дитинства — стати професійним футболістом, але на цей час моя мрія — стати повноцінною дитиною. В мене пальці добре не розгинаються і тіло не добре розгинається. Хочу стати повноцінною дитиною, бо я не можу сам поїсти, сам помитися, сам розібратися, одягнутися сам я не можу", — говорить Євген.

Щоденно хлопцям доводиться терпіти перев'язки по всьому тілу та різноманітні процедури для покращення їхнього стану. Євгену провели майже 50 операцій. Під час однієї з них лікарі врятували око, на яке наразі дитина частково не бачить.

"Я щодня хочу займатися фізіотерапією, ерготерапією, щоб розробити свої пальці. Бо я навіть не можу взяти склянку, щоб попити", — каже хлопчик.

"Я хочу жити, як раніше"

Приблизно пів сотні операцій зробили і Юрію. Хлопчик пережив ампутацію пальців та вчився ходити.

"Мрію стати футболістом і працювати в поліції. Я хочу жити, як раніше. Мені подобається все — у футбол грати, бігти, рухатися, писати уроки, німецьку мову вчити — все подобається. Подобається математика, бо вона — найкраща", — каже Юрій.

Як на Івано-Франківщині, так і в Кельні Євген та Юрій товаришують. До Німеччини переїхали і їхні рідний брат та сестра. Знайшли, кажуть хлопчики, друзів і серед місцевих дітей.

Юрій та Євген дедалі частіше виходять на відкрите повітря, одягнувши перед цим спеціальні захисні маски.

"Німецькі вчителі не витримували психологічно, їм снилися жахи"

У Німеччині хлопці відвідують місцеву школу чотири рази на тиждень. Їхня вчителька Марія Кауц познайомилася зі сім'ями у соцмережах. Тоді діти лежали в реанімації.

"В одній групі запитували, чи є українські вчителі, тому що в лікарні перебувають діти з України, яких потрібно навчати. І в мене вже був досвід роботи якраз із дітьми з опіками, тому що поранені українці в Німеччині — вже з 2022 року. Я також допомагала з перекладами для наших військових, і там були також діти з опіками з Києва. Тому я була готова це робити", — каже Марія Кауц.

Учителька — родом із Бучацького району, що на Тернопільщині. У Німеччині вона живе упродовж 25 років.

"Німецькі вчителі не відмовлялися з ними працювати, вони просто не могли з ними працювати, тому що їм снилися жахи. І вони психологічно це не витримували", — каже Марія Кауц.

За її словами, хлопчики здібні й мають бажання навчатися та пізнавати нове. Проте тривале вживання важких медичних препаратів впливає на пам'ять та увагу учнів.

"Те, що діти вижили, це — диво. І це для мене межує зі святістю. Вони ходять до нас до церкви, моляться. Ми також молимося і по-німецьки. Тобто в мене такі уроки комплексні. Звичайно, що я концентруюся на математиці, на німецькій, але коли бачу, що дітям треба ще щось, то ми вчимо різні руханки, українські пісні для підтримки", — розповідає вчителька.

"Найбільша їхня здібність — це воля до життя"

Своїм головним завданням Марія Кауц вважає не лише навчати хлопців, але й мотивувати та наповнювати їх позитивними емоціями. Своїм прикладом, каже жінка, вони надихають її та місцевих жителів.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!