Юрій Андрухович: ​Свято, яке завжди з ними. Вони, які завжди з нами

Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Дочекалися й ми тії днини…

Такими словами розпочав я колись дуже давно черговий розділ свого роману-первістка «Рекреації». Точніше, не розділ, а окрему в ньому частину, яка являла собою начебто офіційну програму масового народного гуляння, що звалося Святом Воскресаючого Духу (надалі – СВД).

Сьогодні, 28 років потому, я знову хочу почати так само.

Дочекалися й ми тії днини, коли виконавчий комітет міста Івано-Франківська, відомішого в народі як Франик, опублікував програму святкування його ж, міста Франика, Дня.

У програмі аж 135 пунктів – і як мені до неї рівнятися зі своєю програмою СВД, в якій їх лише 11? Відразу бачимо промовисту різницю – як в організаційних фантазіях, так і креативних можливостях – між теперішнім виконкомом і тодішнім молодим прозаїком. 135:11 на користь виконкому – от яка нищівна ця різниця.

І все ж деякі моменти з обох програм недвозначно сповнюють мене тихою гордістю за себе, молодого (колись) прозаїка.

Скажімо, от у програмі СВД пункт 1-й: науково-теоретична конференція «Свято, яке завжди з нами» (доповіді й виступи визначних філософів, економістів, екуменістів, пара- і психологів, історіософів, астрологів, політологів, народних депутатів, гіпнотизерів, деміургів та ін.) Такий захід видається мені, даруйте за нескромність, незрівнянно змістовнішим, ніж, наприклад, заявлене виконкомом «Освячення палат покращеного перебування пацієнтів травматологічного відділення та оновленого робочого кабінету заступника головного лікаря з медичної частини». Чи аналогічне йому, але простіше для розуміння «Освячення оновлених робочих адміністративних кабінетів».

Або, скажімо, «Виставка світлин ветеранів праці міської поліклініки № 1» – захід, безумовно, гідний уваги ледь не кожного мешканця й гостя міста. Не зовсім зрозуміло, втім, чи згадані ветерани є авторами згаданих світлин, а чи їх, ветеранів, на тих світлинах можна побачити. У моїй же програмі, СВД, таких незрозумілих місць немає. Там усе прозоро і ясно. Як, наприклад, «виступ фольклорного колективу “Золоті дримбарі” Чортопільського районного будинку культури». Питання є? Питань немає. «Золоті дримбарі» звучать вичерпно. Й нічим не гірше за «Молитовний вело- мото- автопробіг під назвою “Ісус благословляє подорожніх”».   

Що уважніше вчитуюся в обидві програми, то виразніше бачу радісні аналогії. Бо в моїй, СВД, так само ж є «урочиста літургія й новоосвячення». Та й «хресна хода до Писаної скали з виходом на вершину» в мене є. А у виконкому зате – «Молебень до Пресвятої Богородиці представників духовенства традиційних християнських конфесій на балконі міської Ратуші». А також – «Виставлення мощей станиславівських святих для поклоніння» і «Проведення маршу за життя та сімейні цінності». (Дещо насторожує лише перша частина в назві маршу: чи не Рабінович його спонсорує?) А взагалі – прекрасне слово в цьому контексті: марш. Шагом марш за цінності!

Або от, скажімо, конкурси. У мене «конкурс бального танцю в кінотеатрі “Росія”». У виконкому ж – «Конкурс кондитерських виробів та вишиванок», два в одному. Або – «Загальноміський конкурс відеопривітань “Наше місто – рідний серцю дім”». Або навіть «конкурс на найкращий мікрорайон». Як його не відвідати? А раптом «рідний серцю» мікрорайон переможе?

Зате там, де у виконкому просто собі звичайнісінький «Конкурс краси “Міс Івано-Франківськ”», у мене «вибори Королеви Свята “Суперпанна”». Не якась англосаксонська космополітична «Міс», а наша галицька «Суперпанна»! І ще в мене є «перетягування канатів і ковдр, акробатичні етюди, апокрифічні розваги». Нічого подібного виконком запропонувати не може. От хіба що лише «DJ-вечірку для молоді “Шалена паті в Потоцького на хаті”». Ох і поперевертався б недоброї пам’яті заброда-граф у своїй труні, якби його «мощі» разом із тією труною більшовики ще в 1940-ві не викинули та й на смітник історії!   

Ну але це принагідна рефлексія.

Тим часом ще зауважую, що на всяку їхню «Другу ріку» і на всякий «ТНМК» в мене «рок-фестиваль “Презентація трупа” за участі гуртів “Доктор Тагабат”, “Розбиті яйця”, “Оргазм” і “Смерічка”». Натомість їхній «Початок національних читань “Ліна Костенко об’єднує”» цілком непогано врівноважується моїм вечором поезії «Ми є, тому що нас не може бути» (на стадіоні «Трудові резерви»).

Щоправда, із заключними акордами свята я виразно не дотягую. Бо в мене всього тільки «величавий мітинг протесту і сакральний бенкет на схилах Річки». Виконком же кличе до ресторану «Овен» на «урочисту вечерю за участю іноземних гостей та влади міста». І я вже бачу ті сотні й тисячі моїх одномістян, що в зазначений час масово прибувають під стіни вказаного ресторану, щоб хоча би ззовні, знадвору, припавши до вікон, зворушено насолодитися видовищем «сакрального бенкету» іноземних гостей і рідної влади.

Й тут нарешті про неї. Бо згадуваний неодноразово виконком нею, владою, і є. А вона в нас, кажуть, молода. Настільки, що коли я писав свій роман-первісток «Рекреації», пародіюючи в ньому той жлобуватий совкізм, ледь чи не весь теперішній виконком як не пішки під стіл ходив, то бульки пускав і цицьку посмоктував, а дехто й не народився ще.

І як увесь той жлобуватий совкізм, ще тоді, здавалося б, назавжди висміяний та сатирично спаплюжений і начебто випалений, не просто не віджив і не просто вижив, а ще й переможно пустив аж такі молоді пагони, як він через оцю керівну виконкомівську юнь проріс, набрався зросту, сили і вкотре відродився, – довго ще залишатиметься для мене однією з космічних таємниць Буття.    

Збруч