Юрій Андрухович: Зазирнувши за Стіну

Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Австрійське видавництво Haymon Verlag, уже добре знане своєю сталою увагою до сучасної української літератури, щойно випустило достопам’ятний роман Олександра Ірванця «Рівне – Ровно». У німецькому перекладі назву змінено до невпізнанності – «Pralinen vom roten Stern». Себто «Шоколадки від червоної зірки». Мабуть, видавцям видніше, якою назвою краще привабити німецькомовного читача. Можливо, шоколадні цукерки, загорнуті в комуністичний символ, – саме воно.

Тим часом, готуючи на прохання видавництва передмову і перечитуючи Ірванців оригінал, уперше виданий ще 2002 року, я занотував деякі спостереження, що ними й хотів би тут поділитися.

У фанів Джеймса Джойса є свій Bloomsday – 16 червня.

У фанів Олександра Ірванця, можливо, ще з’явиться свій день – 17 вересня.

Українці нашого з Ірванцем покоління, вивчаючи в радянських школах радянську історію, змушені були ставитися до цієї дати з величезним пошанівком. Адже саме 17 вересня 1939 року бойові підрозділи Червоної армії вмаршували на східні терени Другої Республіки Польщі й невдовзі повністю анексували їх, тим самим допомагаючи своїм союзникам з Третього Райху ліквідувати польську державність. Завдяки цьому совіти начебто об’єднали східно- та західноукраїнські землі в єдиній Українській соціалістичній республіці (УРСР) зі столицею в Києві та ще однією, значно головнішою, столицею в Москві.

Так 17 вересня стало датою з протилежними сенсами. З одного боку – своєрідним «днем української єдності», дещо фейкової, бо комуністичної й вимушеної, з другого – початком тоталітарного більшовицького поневолення західноукраїнських теренів та масових репресій місцевого населення.

Вибрати для подій свого роману якоїсь промовистішої дати його автор, здається, таки не міг.

Специфіка часу, в якому «Рівне – Ровно» вперше побачило світ, полягала в наближенні до певної межі: після тривалих, але програних опозицією акцій протесту, об’єднаних гаслом «Україна без Кучми», почалося чергове сповзання офіційного Києва в обійми Росії з її новим загадковим президентом, щодо якого (who is Mr Putin?) ми вже не мали найменших сумнівів: Mr Putin is a fucking KGB-crap. На цьому тлі розгорнулася безпрецедентна кампанія з виборів до парламенту, в якій згодом уперше перемогла опозиційна демократія.

Це сигналізувало про визрівання в Україні нової суспільної якості, а отже, й нової громадянської перспективи. За якісь два з половиною роки вона, ця перспектива, вихлюпнеться на головну площу нашої столиці, Майдан Незалежності, напрочуд інтенсивним помаранчевим кольором.

Роман Ірванця, що виникав фактично у переддень цього великого суспільного розмежування з його категоричним бути чи не бути, можна вважати чи то антиутопією, чи – трапляється ще й такий різновид – романом-застереженням.

Його передісторія така, що внаслідок певного неназваного політичного катаклізму Україна розкололася на два державні утворення – проросійську (значна більшість її територій) та прозахідну. Розколина між цивілізаціями пройшла також через рідне місто автора та його героя. Відтак з одного міста утворюються два – розташоване «в західному секторі» Рівне і його протилежність, «соціалістичне» Ровно. Єдиний і цілісний колись світ починає розділяти зведена за старим берлінським зразком 1961–89 років Стіна.

Чи з нинішньої перспективи, а надто враховуючи воєнний конфлікт з Росією та її маріонетковими формуваннями на наших східних околицях, справді можна вважати «Рівне – Ровно» романом-пророцтвом?

На перший погляд – так. Починаючи з весни 2014-го, ми констатуємо в Україні територіальний розкол. Щоправда, тут-таки зауважуємо й інше: територіальна перевага на протилежній, ніж у романі, стороні. Себто наша нинішня «Соціалістична республіка Україна» (скорочено – СРУ) зовсім маленька, а наша «Західно-Українська республіка» (ЗУР) насправді в жодному разі не ЗУР, бо охоплює не лише, як у романі, декілька областей Західної України, а й Південь, Центр та Схід – зі столицею в Києві та з найважливішими метрополіями (Одеса, Дніпро, Харків).

Виходить, що пророцтво, коли й справдилося частково, то лише в одному сенсі: не контрольований з Києва невеличкий шматок території у нас і справді з’явився. Однак, усупереч пророцтву, аж ніяк не із західного, а з протилежного боку. І вможливило його появу лише безпосереднє агресивне воєнне втручання Росії, а всю позірну тривкість його дотеперішнього існування – її, Росії, стала воєнна присутність. (Як, до речі, стала присутність «обмеженого континґенту військ НАТО» – одного польського батальйону, вможливила в романі існування демократичного вільного Рівного).

І тут, напевно, пора спитати: чи Олександр Ірванець таки справді зазирав у майбутнє? Чи місце цієї начебто антиутопії направду в тій самій бібліотеці, де зібрано великі перестороги Орвелла, Гакслі, Лема та багатьох інших?

Роман Ірванця насправді про минуле. Тобто подорож героя за Стіну виявляється не тільки (й меншою мірою) переміщенням у просторі. Але передусім у часі: це повернення в минуле – зле, комічне, абсурдне, примітивне, тоталітарне, сюрреалістично-пародійне. Бо час, виявляється, іноді вдається начебто зупинити і повернути вспак.

Як наслідок маємо карикатурну СРУ (денере-ленере) з її потворним містом Ровно – такий собі вже ледь не позачасовий згусток радянського, анахронічного, віджилого.

Але це водночас і територія ностальґії, спогадів, сантиментів, «шоколадок від червоної зірки», зона втраченого часу, що його неочікувано віднаходиш знову, простір для реконструкції cнів, які вже, здавалося, раз і назавжди відіснилися ще тоді, в дитинстві – як автора роману, так і автора цих рядків.

Однак наша з автором спільна країна – з тих, де не тільки погані сни мають здатність час від часу повертатися.

Збруч