Традиції святкування Великодня на Галичині

Кожної весни ми з нетерпінням чекаємо того дня, коли зранку на святковій Літургії священик урочисто заспіває великодній тропар: “Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим що в гробах життя дарував!” А церковний хор йому відповість: “І нам дарував життя вічне!”

 Великдень для християн усіх конфесій є одним з найбільших свят церковного року. Духовні та фізичні практики Великого посту допомагають нам підготуватися до зустрічі Пасхи, зцілюють рани нашої душі, яка розквітає, як і природа, у цей святковий день.

В українській традиції було багато цікавих звичаїв та обрядів зустрічі Великодня. Більшість з них уже давно стали надбанням різноманітних етнографічних збірників та рукописів, які з пожовклих сторінок можуть нам розповісти про ті давні часи, пише Галицький кореспондент.

Прикрим є і те, що зі смертю старших людей відходять ті живі скарбнички народної мудрості та обрядів, а сучасна молодь не завше цікавиться справою продовження та збереження тих традицій та звичаїв. Бо саме вони є тою ниточкою ідентичності нашого народу, який зумів зберегтися у лихоліттях бездержавності та репресій. У цій хвилі варто згадати слова, на жаль, уже покійного нашого краєзнавця Петра Арсенича, який жваво закликав молодь до записування розповідей старших людей про історичні події та звичаї, адже вони збагачують і примножують духовність українського народу.

Останній тиждень Великого посту називають білим або чистим. Впродовж нього дотримувалися посту так само суворо, як і першого тижня. Старші люди ішли до сповіді вдруге. Селяни вірили, що це найкращий час для сівби ранніх ярих зернових культур та гороху, бо вони будуть колосисті і без бур’янів. Найважливішим днем цього тижня є четвер, який в Україні, залежно від регіону, називали Чистим, Світлим, Великим, Страсним або Живним. У Галичині переважала назва Чистий четвер. Цей день вважався днем весняного очищення. Ще вдосвіта, до схід сонця селяни чистили в стайнях, коморах, на подвір’ї, в хатах – все повинно було бути чистим і виглядати по-святковому. В саду і на городі господар згрібав на купу торішнє листя, бадилля бур’янів та сухе гілляччя і підпалював – “щоб очистити землю від морозу, зими, смерти і всякої нечисти”. Подібна процедура відбувалася і в містах, де прибирали будинки, вулиці та обов’язково базарну площу чи торговицю. В Чистий четвер підстригали дітей – “щоб волосся не лізло та щоб голова не боліла”. А ввечері прали білизну з попелом, той попіл зберігали протягом року як засіб від лишаю. Господині у Чистий четвер, разом з іншою роботою, готували сіль для великоднього столу. Вони брали грудку солі, загортали її в ганчірку і клали на піч. Коли ганчірка обгоряла, сіль збирали та зберігали до Великодня. Вранці на Великдень, як поверталися з церкви та готувалися до сніданку, господар клав цю сіль на хлібину і все це ставив на покутті під образами. Цю сіль також зберігали протягом року і давали худобі при шлункових недугах. Господарі у Чистий четвер кололи кабанів, бо ж на великодньому столі повинні бути шинка й ковбаса. А що цей четвер “чистий”, то “як заколоти кабана в цей день, сало буде чисте”. Заможні господарі, крім кабана, різали ще й поросятко, бо за старим звичаєм разом з паскою в церкві святили й печене порося зі шматком хрону в зубах. У містах Галичини жителі утримували свиней та кіз до початку 1950-х років, часто тримали свиней у підвалах будинків, однак радянська влада із санітарних міркувань припинила таку практику, окрім приватного сектора.

У надвечір’я Чистого четверга у храмах відправлялася Свята Літургія, по-народному “Страсті”, під час якої читають 12 уривків із Євангелія про Страсті Христові. Під час Літургії по селах та містах люди намагалися зберігати урочистий спокій та додержуватися тиші: ні сміху, ні співів, ба навіть голосних розмов на вулицях в час, коли в церкві читалися Євангелії, чути не було. Стоячи в церкві під час читання Євангелії, не можна було куняти, бо “нечиста сила занесе в пекло”. Вірні, повертаючись із церкви, намагалися донести додому “страсну” свічку так, щоб вона не погасла. Для цього робили спеціальні ліхтарі з кольорового паперу або фарбованого скла. Червоні, сині, зелені ліхтарі у формі зірки, місяця або церкви були колись гарною оздобою цього вечора. Полум’ям страсної свічки випалювали, або, точніше, викопчували сажею хрест у хаті на сволоці – “щоб лиха нечисть хату минала”. Цей хрест залишався на сволоці до “Оддання Великодня” (до середи шостого тижня після Великодня – Преполовення). Хворі на пропасницю шкребли сажу із “страсного хреста”, розводили в свяченій воді і пили це як ліки. Часто люди, а особливо жінки, у Чистий четвер давали собі обітницю від хвороб – нічого не їсти аж до Великодня, а дехто й води не пив. На Покутті у Чистий четвер дівчата ворожили собі на красу. Вони збиралися перед світанком на берегах рік чи озер і там очікували на схід сонця. Як тільки сонце виходило з-за обрію, дівчата роздягалися, розпускали коси та стрибали у воду, промовляючи: “Водане, на тобі русу косу, дай мені дівочу красу!”

У Страсну п’ятницю люди нічого не їли до виносу плащаниці з вівтаря на середину церкви, а відбувалося це зазвичай близько другої години по обіді. Перед цим плащаницю тричі обносили навколо церкви, біля якої збиралися по-святковому одягнені люди. В Галичині у Страсну п’ятницю замовкали церковні дзвони. У дзвіниці до бантини чіпляли грубу дерев’яну дошку, і замість дзвонів дзвонар двома дерев’яними молотками “виклепував” по цій дошці, сповіщаючи людей про Службу Божу. В момент виносу плащаниці діти також вистукували спеціальними ручними калатальцями. Повернувшись із церкви, родина сідала обідати. Обід у Страсну п’ятницю – пісний, навіть риби їсти в цей день не можна було. Здебільшого обходилися городиною: картоплею, огірками, капустою. Ні шити, ні прясти у Страсну п’ятницю не можна було. Великим гріхом вважалося рубати дрова або що-небудь тесати сокирою. Дозволялося в цей день лише пекти паски та садити капусту – “щоб капуста була здорова, як паска”.

Паски пекли завжди з білої пшеничної муки і тільки один раз на рік – на Великдень. Рецепт був типовим для всіх регіонів України. Для паски робили опару на молоці, до опари додавали муки та яєць і місили тісто. До тіста додавали жовтий та білий імбир: жовтий для “краси”, а білий – для “духу”. Додавали ще настоянки на шафрані. Виробляючи паски, клали їх у високі форми, а зверху накладали хрест із тіста і “шишки”. На якийсь час ці форми з пасками ставили в тепле місце – “щоб паски посходили”. Після цього їх закладали у напалену піч. Поки паска не посвячена, їсти її не дозволялося, бо це був гріх. Навіть господині, коли вона витягне з печі паски, не можна було розламувати ні одної з них, щоб скуштувати.

У Великодню суботу роблять крашанки, або, як кажуть на Київщині, “галунять яйця”, а на Гуцульщині – “сливчать сливки”. За народними віруваннями, крашанки готують в суботу тому, що яйця, пофарбовані в п’ятницю, швидко псуються, а зроблені в суботу зберігаються протягом усіх свят. Здебільшого яйця фарбували у червоний, жовтий, синій, зелений і золотистий кольори. Для червоного купували у крамниці червону фарбу і фуксин або використовували лушпиння цибулі; для жовтого брали суху торішню траву “свербель” (свербигуз) або яблуневу кору; для синього варили проліски, а для золотистого купували спеціальні барвники. Використовували ще сушені ягоди чорної бузини, лушпиння цибулі, кору з чорноклена. Фарбували яєць тринадцять, тобто за числом дванадцятьох апостолів та Ісуса Христа. Найбільше готували червоних крашанок, бо червоний колір символізував кров Господню. Не робили чорних крашанок, бо вони б нагадували про кров “лукавого”. Перше фарбоване яйце зберігали, і як потрібно було, підкурювали ним хворого на пропасницю.

У ніч перед Великоднем була традиція розпалювати вогонь. Його парубки розпалювали десь на горбі за селом або на майдані під церквою, щоб вогнище було видно на все село чи місто, а ще краще – щоб його можна було бачити і в сусідніх селах. Для цього вогню вважалося добрим зрізати в лісі або на леваді сухий дуб чи суху вербу – “бо в сухому дереві нечиста сила ховається”.

Досить цікаві традиції святкування Великодня на Гуцульщині зафіксував у своїй праці “Rus historyczny o hucułach” (“Історичний нарис про гуцулів”), яка була видана у Львові 1863 року, греко-католицький священик отець Софрон Витвицький (1819-1879), який з 1854 року і до часу власної смерті був парохом Жаб’я (сучасної Верховини). Своєрідну “гуцульську енциклопедію” з польської мови на українську переклав 1993 року коломийський науковець Микола Васильчук, а книгу видав ще тодішній “Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Кобринського” (сьогодні це Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Кобринського). Усім небайдужим до історії Прикарпаття радимо ознайомитися з цією працею, де можна почерпнути детальну інформацію про життя, звичаї та побут гуцулів.

У Великодню суботу при заході сонця біля кожного гуцульського подвір’я на пагорбку палили великий вогонь. Ватра палала аж до ранньої зорі. На думку о. Софрона Витвицького, цей звичай мав нагадувати вогнище, яке палила сторожа біля гробу Господнього. Коли вогні гаснули, це свідчило про те, що гуцули зі своєю родиною у святкових строях вирушають до церкви. Робилося це тихо і поважно. Господар дому або дід їхав на коні попереду, а молоді йшли за ним. Посередині йшла господиня дому з конем, обвішаним паскою, схованою у двох великих дерев’яних посудинах. На далеких під’їздах до церкви злазили з коней і далі йшли пішки, простоволосі. Коней прив’язували на подвір’ї священика чи до дерева на цвинтарі (колись багато цвинтарів було навколо церкви). Свою їжу гуцули розкладали так, що кожен пагорбок становив осібну групу. Тривало шанобливе мовчання. А далі, як згадував о. Софрон Витвицький, “коли побачать душпастиря, який іде до церкви, на обличчях з’являється якийсь урочистий вираз. Усі зразково слухають Службу, а коли ксьондз затягне: “Христос воскрес із мертвих”, падають навколішки, як підстрелені, часто по п’ятдесят і більше. Після Святої Служби настає свячення паски, при якому треба краплями свяченої води загасити свічку, що горить на хлібі. У великій громаді ця праця ксьондзові завдає трохи прикрости, бо доки обійде всіх, то заболить права рука”.

Ледве священик встигне покропити останню паску свяченою водою, як парафіяни у великому тлумі бралися складати свою їжу на коней. При цьому тричі хрестилися та промовляли “Христос воскрес”, а у відповідь чуючи “Воістинно воскрес”, гуцули вітали один одного з Великоднем. Священик вітав своїх парафіян такими словами: “Дай Боже, абисте сесі свята мирно опровадили і других мирно дочекали”, на що йому відповідали “І ви з нами!” Опісля всі всідалися на коней і в найбільшому галопі мчали додому, бо вірили, що який господар першим прибуде на свій грунь (обійстя), той в поточному році буде першим і в господарці. У хаті господиня роздавала дітям по цілому свяченому яйцю. Батько сідав за стіл так, щоб навпроти нього сидів найстарший син. Паску клали не на саму середину стола, а трохи ближче до господаря, який звертався до свого сина з такими словами: “Чи видиш мене, сину?” Син відповідав: “Ой виджу”. Тоді батько знову повторював: “Чи видиш мене, сину?” Той каже: “Ой виджу”. Втретє батько запитує: “Чи видиш мене, сину?” Хлопець знову ж відказує: “Ой виджу”. Господар на те говорить: “Дай Боже, абис мене на другий рік не видів”. І лише після цього ламав паску і починали великодній сніданок. Ті батькові слова не звучали як прокльон, але насправді були добрим побажанням, а саме щоб та паска, що лежить на столі, на другий рік була такою великою, щоб син не зміг через неї побачити батька, який сидить навпроти. Близько обіду молодь сходилася на забаву, яка відбувалася біля церкви. Парубки дзвонили у дзвони, а старші поважно придивлялися. Коли ж до церкви наближався священик, то зазвичай вітали його шістьма пострілами з пістолетів. “Обливаний понеділок, тобто понеділок Великодній, за твердженням о. Софрона Витвицького, “святкують гуцули як пам’ять про добровільне хрещення цілої Руси. Звичай же тягнути нехарного гуцула на зарінок, аби там його вмити водою, є відголоском знищення статуї Перуна на зарінку у Києві, званому Рін Перуняна, ще за часів Володимира Великого”.

Досить цікавою традицією, яка існує тільки на Гуцульщині, є відзначення “Рахманського Великодня”. Припадав він посередині між Великоднем та Зеленими святами. Це шостий тиждень після Великодня – Преполовленіє Празника, або “Оддання Великодня”. Цей цілий день гуцули постили, а їли аж увечері, щоб Бог беріг їхню худобу від укусів змій чи іншої наглої смерті. Після заходу сонця, коли на небосхилі з’являлася вечірня зоря, сходилися усі до хати. Господиня давала батькові одне варене яйце і лише одну паску, збережену спеціально для цього дня від Великодня. Власне, якщо родина була заможною, то на Великдень святили три паски, одну з яких їли на Великдень, другу – у Провідну неділю, а третю берегли на “Рахманський Великдень”. Бідніші ж до цього дня зберігали хоч шматок свяченої паски. Тримаючи подане яйце в руці, господар дому ставав посеред хати та промовляв: “Ходіть, діти, будем ся всі сим яйцем ділити нині”. На ці слова хтось із домашніх відказував: “Та як же ми всі одним яйцем зможем ся ділити?” Тоді батько урочисто промовляв: “Ой, коли могли ся в сей Великдень дванадцять рахманинів одним яйцем поділити, то бізівно (певно) і для нас одного стане”. Після цього батько поважно оббирав з яйця шкарлупу і складав її на столі, а саме яйце ділив на стільки частин, скільки у хаті було осіб, та ще й на одну більше. Наділивши всім, найменшій дитині давав і той шматочок, що залишився. Після розділення яйця господар збирав шкарлупу і разом з дітьми йшов на берег річки, де кидав її на воду, при цьому примовляючи: “Яйце не зайде до рахманина, але шкарлупа зайде, тай зайде бізівно”. Потім усі поверталися до хати і споживали паску та пісну вечерю. Слово “рахманин” у гуцулів означало ідеал пишності та доброго життя.

Свої типові традиції були під час відзначення Великодніх свят у римо-католиків. У Страсний тиждень, у Велику середу або четвер, топили фігурку Юди, а ввечері Страсної п’ятниці чи зранку у Велику суботу робили похорон журу (супу) та оселедця – символів пісної їжі. З гумористичними піснями та вітаннями виносили з дому оселедець або вирізану з дерева чи картону його фігуру, пов’язану мотузкою, прив’язували до верби над дорогою. Горщик з журом закопували або виливали. Сам Великдень завжди був великим святом, який давав вірним, незалежно від соціального стану, почуття радості і надії. Початку великоднього сніданку передував звичай стукання великодніми яйцями. Найбільшою розвагою для молоді був Поливаний понеділок, коли можна було обливатися водою. Серед інтелігенції цей звичай модернізували до покроплення один одного декількома краплями парфумів.

Серед української еміграції після Другої світової війни з’явилося досить патріотичне великоднє привітання, яке ми адресуємо до всіх наших читачів: “Христос воскрес – воскресне Україна!”