100 днів — 100 тривог

7 червня почався відлік президентства Петра Порошенка. В середині вересня минуло 100 днів від цієї дати — термін, який заведено розглядати як показовий. Роздратована агресією Росії Україна в травні цього року обирала не просто Президента. Українці обирали рятівника, який мав піти на політичне самоспалення заради впровадження рішучих, але далеко не завжди популярних заходів. У травні вже було не до політичних нюансів та інтриг. Країна палала, втрачаючи території, ганебно впускаючи до своєї оселі ворога. Українці, навіть не завжди будучи у захваті від Петра Порошенка, проявили помітну одностайність на виборах. Всі чекали — ось зараз Петро Олексійович стане Президентом і з розв’язаними руками почне «мочити» бандитів на сході країни. Про Крим уже ніхто майже тоді не згадував, усім хотілось якнайшвидше закрити тему бунтівного Донбасу. Тверда хода Порошенка по килиму до Верховної Ради в момент інавгурації обнадіювала. Люди шукали знамення у всьому, навіть у знепритомнілому хлопці біля самих дверей парламенту, який випустив із рук зброю. «Буде мир» — перешіптувалися між собою оптимісти, «програємо» — підливали гіркоти скептики. Ну, а дефіциту «пророків»-прогнозистів на нашій землі в такі часи ніколи не було. Людям, особливо в час тривожних, складних змін, притаманно малювати рефлективні образи. Інколи навіть оманливі, занадто ідеалістичні.

Так чи інакше, Петро Порошенко впевнено вступив на посаду Президента, і помітно було, як печатку він тримав у руках набагато природніше, ніж булаву. На що один психолог зауважив, що у Порошенка зовсім немає бажання воювати. Дійсно, першим розчаруванням, з яким зіштовхнулися виборці після обрання Петра Олексійовича, стало «перемир’я», яке заведено називати «так званим». Так зване перемир’я, що тривало десять днів у той час, як країна спостерігала за тим, як Росія начиняє Донбас зброєю й бойовиками, нагадувало сумний, безпорадний квітень. Тоді, навесні, коли бойовики з підозрілою легкістю захоплювали державні установи в Луганську, Донецьку та інших містах сходу, в ужиток увійшло слово «зливають». Чи зливали Донбас, чи ні, то привід для дискусій, але ясно було, що безпорадність влади у вирішальні часи стала хронічною хворобою. Якщо у квітні цю безпорадність можна було списати на обмеженість у правах керівників держави, на фактично винищену, деморалізовану за часів Януковича армію, прогнилі спецслужби та боязнь спровокувати Путіна на повномасштабне введення військ, то в червні у вже новообраного Президента були достатні важелі для рішучих дій. Суспільство ж на виборах робило запит саме на рішучість аж до введення військового стану. Гнійник на Донбасі лихоманив усю країну, і нічого доброго від затягування конфлікту чекати було не варто.

ПРЕЗИДЕНТ І ПРЕМ’ЄР ПІСЛЯ РАТИФІКАЦІЇ УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ В ПАРЛАМЕНТІ. ЧИ Є ЧОМУ РАДІТИ, ВРАХОВУЮЧИ ПОПЕРЕДНЄ ЗАКРИТЕ ГОЛОСУВАННЯ ЗА ЗАКОНИ ЩОДО ДОНБАСУ? / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Тоді ми достатньо зробили для того, щоб переконати світ у своїй миролюбності. Ми зробили для цього стільки, що це видавало вже відвертий страх перед війною, яку зрештою ми й отримали. У травні і червні, зокрема по Луганську, вночі їздили колони російської військової техніки. Люди он-лайн спостерігали по веб-камерах за бронемашинами, танками, КАМАЗами, артилерійськими установками. Військове ж керівництво лише розводило на це руками. «Покажіть мені російський танк, і я його знищу», — сказав один із керівників у погонах, на що проукраїнські активісти в соціальних мережах розгорнули напівжартівливий диспут — чи бігати їм із мобільним телефоном за російськими колонами? Складалося відчуття, що хтось просто не хоче брати на себе відповідальність і намагається замість булави вирішити проблему печатками і підписами. Реінкарнація ж Кучми на перемовинах із бандитами кинула взагалі недобру тінь на віру в Президента. Виявляється, мало того, що біду намагаються «запечатати» канцелярським приладдям, так ще й хочуть зробити це досі не відмитими руками того, хто фактично прирік країну на той безлад, який ми маємо й по сьогодні. Неодноразова поява Кучми в ключових питаннях майбутнього України в перші сто днів президентства Порошенка — це вже не погана прикмета, це трагічний знак. Якщо призначення «своїх» на ключові посади, від Адміністрації Президента до керівництва Нацбанком та Збройними силами України, можна пояснити і зрозуміти, то «відмивання» Кучми та легалізація бандитів шляхом офіційних із ними перемовин та навіть зрештою надання «особливого статусу» Донбасу не вкладається в рамки сприйняття.

Асоціативно за дипломатичністю Порошенка у людей почала простежуватися паралель із Горбачовим та Ющенком. Розумні, показні, вміють транслювати красиві промови. Але нерішучі, в дечому непослідовні, м’які. Як наслідок — стара система не реформується, а мімікрує, пристосовується. Наприклад, так і не проведена розрекламована люстрація суддів. Зрозуміло, що така асоціація небезпечна для іміджу Петра Порошенка, особливо в момент уже іншої, але не менш важливої для нього передвиборчої гонки — парламентської, що розпочалася внаслідок розпуску Верховної Ради і призначення на 26 жовтня виборів до неї. В цьому аспекті його дійсно ефектні поїздки до Маріуполя та Слов’янська, зовнішня впевненість і розсудливість вже не зможуть врятувати головного — довіри мас. На цьому безумовно зіграють супротивники по передвиборчих перегонах, які акцентують на своїй демонстративній підтримці командування батальйонів. Розігрується тема «зради військових» Президентом, начебто «зливання» Донбасу. В народі посилюється відчуття того, що влада тліє. При цьому в списки майбутнього парламенту вже відомі політичні особистості проштовхують поперед себе інші імена. Можливо, ті, яких не шкода.

На фоні внутрішніх проблем із курсом гривні, війною та іншими бідами на зовнішній арені Порошенка поважають, ідуть назустріч, але сама війна і пов’язана з нею надскладна ситуація не дозволяє сказати, що зовнішня політика в ракурсі допомоги у війні з агресором нам вдається. Світ відхрещується від цієї війни санкціями, які начебто мають налякати Путіна. А деякі країни Європи відверто саботують запровадження цих санкцій. І це не завжди вина Президента. Якраз у зовнішніх відносинах Петро Олексійович виглядає виграшно навіть у такій маленькій, але важливій деталі, як блискуча англійська. При цьому Президент на двадцятому дні свого перебування на посаді підписав угоду з ЄС. Ту саму, через непідписання якої Януковичем і розпочався Майдан. Щоправда, це підписання вже не виглядало так значущо. Людям до того моменту вже було не до ЄС. Помітним є запізніле прагнення нашої країни до НАТО, яке так і не було в свій час реалізовано при начебто також проєвропейському політикові Ющенку. Наразі питання тісного співробітництва з цим військовим блоком стало завданням не просто нагальним, а життєво важливим, і певні помітні кроки в цьому напрямі зроблені, а саме в конгресі США у двох читаннях маємо закон про надання Україні статусу союзника НАТО без членства. Якщо цей закон буде прийнято, то Україна стане шостою країною, що має такий особливий статус у відносинах із Північноатлантичним блоком.

Якщо ж до зовнішньополітичних кроків, які безпосередньо пов’язані з війною на Донбасі, долучити Мінську угоду, то остання принизливо нівелює здобутки в цьому напрямі. Адже угода фактично підписана з Росією, яка, як усім зрозуміло, ніколи не зупиниться у своїй агресії,  при цьому вона не хоче визнавати себе стороною конфлікту. Натомість такі угоди лише визнають бандитів як суб’єкт перемовин. Єдиним корисним моментом цієї угоди є обмін заручниками.

Треба визнати, що Президенту як політику доводиться наразі йти між крапельками на розтягнутому під куполом канаті. Порошенко — європейський, дипломатичний Президент у парламентсько-президентській країні, в якій точиться війна. Це визначення дає зрозуміти, що наразі посада Президента не є завидною і критика його кроків має озвучуватися з цією обов’язковою ремаркою. Але ті випробування, які випали на долю України, дають шанс нарешті зробити те, що відкладалося довгі роки. Поки ж ми бачимо, як змінюється народ, але зовсім не бачимо, як змінюється порочна система влади. А саме цього чекає стомлена країна.

КОМЕНТАРІ

«ЗАРАЗ ВІДБУВАЄТЬСЯ РЕСТАВРАЦІЯ НЕ ТІЛЬКИ КУЧМИ, А Й УСІХ ОЛІГАРХІВ, ДРУЖНІХ З ВЛАДОЮ»

Олесь ДОНІЙ, народний депутат України:

— Я і виступав, і голосував проти цих двох законів. На початку засідання Ради голосів за таємне засідання ВРУ не було. Як 16 січня голосували за «диктаторські закони» та знайшли для цього всі можливості, так і сьогодні депутати готові були закритися та приховати свої голоси.

Після зборів Президента із парламентарями, склад залу засідання фактично змінився. До Ради додатково викликали регіоналів та колишніх регіоналів. З 265 депутатів, які проголосували за закрите засідання, найбільше голосувала фракція ПР — 60 депутатів та 40 екс-регіоналів.

Прийняття цих законів символічне не лише в тому, що це збігається із 100-денним терміном перебування Порошенка на посаді Президента. Символізм в тому, що дата 16 вересня співпадає із 16 січня, коли проголосували «диктаторські закони». Це велика перемога Путіна і Кремля, бо він отримав легітимізацію своїх терористичних угруповань на території України. Днями відбулися псевдовибори в Криму, які не визнає не тільки Україна, а й весь світ. Там балотувалися політики, але тепер на Донбасі балотуватимуться не політики, а вбивці або їх керівники, і вони будуть псевдолегітимно обраними. Говорять, що під амністію не потрапляють безпосередні вбивці. Але в цих законах написано, що всю місцеву владу, прокуратуру, суди, «народну міліцію» формуватимуть терористи. Хто засуджуватиме за вбивство, ґвалтування тих, хто буцімто не підпадає під амністію? А світ, на жаль, тепер матиме справу не з керівниками терористичних організацій, з якими, як правило, не сідають за стіл переговорів, а із псевдолегітимно обраними керівниками. І Захарченко, перекинутий із придністровського КДБ, буде міським головою Донецька, а не терористом.

До всього цього, згідно з цими законами, терористи забезпечуватимуться із українського бюджету — Україна взяла на себе обов’язок фінансувати терористів.

Спочатку від влади хотіли надіслати переговорниками із терористами Медведчука та Шуфрича, але цей крок розкритикували, тому було вирішено в цій ролі використати Леоніда Кучму. Але ми ще побачимо Медведчука із Шуфричем. Та зараз проходить реставрація не тільки Кучми, а й всіх олігархів, дружніх з владою.

Загалом, зараз важко сказати, що держава отримала за ці 100 днів правління Порошенка. Угода про асоціацію з ЄС вихолощена і перетворена на «филькину граммоту», бо вона не дає поштовху до реформування економіки України. А тепер, на вимогу Росії, мито на європейські поставки не скасовано. Те, що РФ вимагала від Януковича, Турчинова та Порошенка, виконано.

За Президентом закріплено дві ділянки — оборона із захистом територіальної цілісності та закордонна політика. По обороні ми бачимо, що Президент не наважився вводити воєнний стан, хоча він призвів би до кращої координації дій в силових структурах, через відсутність якої українці несуть найбільші втрати. Але ніхто не може пояснити, чому найвищий керівний орган, який займається координацією дій — РНБО — більше місяця не має секретаря. Гелетей — це взагалі «притча воязицех». Санкціями щодо оголошення персон «нон-грата» СБУ не займається та не оголошує статус таких людей.

Тому є враження, що існують якісь таємні домовленості, через що випливають такі ситуації, як із цими двома «путінськими законами».

Одним із позитивів майбутнього парламенту є те, що в ньому не буде регіоналів та комуністів. Але партії знаходитимуться під тиском олігархів та взагалі будуть вождистського типу, впритул до своїх назв. Це свідчить про те, що Україна, незважаючи на Асоціацію з Євросоюзом, на рівні влади європеїзуватися не хоче.

«ЯКЩО ВЛАДА ХОТІЛА ДОМОВЛЯТИСЯ З ТЕРОРИСТАМИ, НАВІЩО ПОТРІБНІ БУЛИ ЧИСЛЕННІ СМЕРТІ НАШИХ ГРОМАДЯН?»

Володимир ПАРАСЮК, сотник Євромайдану, командир 4-ї роти батальйону «Дніпро»:

— Щодо підтримки Радою Угоди про асоціацію з ЄС, то перемогу в цьому здобув український народ, який піднявся, а потім вже політики приєдналися до нього на Майдані. Ми — європейська держава, і нам необхідно ставати частиною європейської спільноти, зараз зроблено перші великі кроки до цього. Добре, що політики нарешті це усвідомили.

Стосовно  узаконення «перемир’я», амністій терористів, то я б хотів нагадати панові Порошенку, що Україна є суверенною та самостійною державою, а він є лише президентом, обраним на п’ять років. Він має дуже добре усвідомлювати, що робить, адже якщо він спробує «злити» землі України на сході, це буде фатальний крок в його історії. Тому Порошенко має думати, як зберегти нашу державу цілісною й забезпечити, щоб не гинули люди, — задля цього його й обрали люди.

Я противник будь-яких домовленостей із терористами та Путіним. Після того, як багато наших хлопців загинули під час АТО, з ними немає про що домовлятися. Ми маємо поставити історичну крапку в наших відносинах із Росією.

Цей мирний план ні до чого не призведе, «ДНР-ЛНР» не дотримуватимуться його й не погодяться на «особливий статус». Цим людям, як і Путіну, потрібна розруха та війна на Донбасі — їм не потрібна ця земля.

Те, що Рада ухвалювала ці закони в закритому режимі, можливо, є свідченням того, що Порошенко та його прихильники повірили, що вирішити конфлікт на Донбасі можна, надавши окупованим територіям «особливого статусу». Але, як показує досвід, український парламент завжди може закритися, забарикадуватися, переїхати та проголосувати, якщо це комусь потрібно.

Утім, якщо влада з самого початку хотіла домовлятися з терористами, навіщо потрібні були численні смерті наших громадян? Для чого помирали українські військові — щоб сісти за стіл переговорів із терористами? Людське життя є неоціненим, і дуже шкода, що наш Президент і українські та європейські політики цього не розуміють.

«МОЖЛИВО, У ПРЕЗИДЕНТА Є БАЖАННЯ ЗМІНЮВАТИ СИСТЕМУ, АЛЕ ПОКИ ЩО ЦЬОГО НЕ ВИДНО»

Бачо КОРЧИЛАВА, колишній прес-аташе посольства Грузії в Україні:

— За 100 днів роботи Президента оцінювати дуже складно, адже цей період — «медовий місяць» нового політичного істеблішменту і народу України. Зараз тривають кроки з мирного врегулювання ситуації на Донбасі, але наскільки вони будуть ефективними і правильними — покаже найближчий час. На мій погляд, це повторення всього того, що відбувалося у 1992—1994 рр. в Абхазії. За поступкою, на яку ми йдемо, висуватимуться нові вимоги і нові поступки.

Відповідальність за обраний курс наразі також ніким не визначена.

У плані реформ хочуть все списувати на прем’єр-міністра, але Президент також відповідальний за їх проведення чи непроведення. Є «технічна команда», і прем’єр у ній був погоджений.

Особливість української політики, на яку я давно звернув увагу, — усе списують на сусіда: «Я б то й радий, але сусід мені не дає зробити».

Те, що закони про спеціальний статус територій Донбасу і амністії терористів ухвалюються на закритих засіданнях, — до цього є запитання, адже вирішуються проблеми, які стосуються майбутнього країни, які можуть змінити її курс в будь-який бік. І ці проблеми мають обговорюватися відкрито, адже підкилимні домовленості завжди призводять до поганих наслідків, навіть якщо у них спочатку був гарний задум.

Щодо амністії терористам, то схоже відбувалося в Чечні під час другої чеченської кампанії. Але це мало сенс, адже територія країни вже повністю контролювалася федеральними військами і людям пропонували можливість не задаватися, а просто потрапити під амністію. А нині, коли територія залишається під контролем терористичних груп, після амністії вони перестають бути терористичними. І коли ми надаємо цим територіям «особливого статусу», визначення «терористичні організації» для «ДНР-ЛНР» є некоректними. У законі Порошенка дуже багато взаємовиключних і непродуманих пунктів і формулювань і, головне, немає механізму відповідальності за провал. У даному разі відповідальність несуть Президент, який подав документ, і депутати, які його затвердили. Якщо ж це обернеться новими конфліктними ситуаціями для країни, то про відповідальність ніхто мови не веде.

Ми не знаємо, чи все зробив Президент задля того, аби Україна виграла війну за Донбас, адже ми не знаємо, які ресурси є в країни. Особисто для мене, як для спостерігача ситуації під Іловайськом, видно, що в результаті військового провалу міністр оборони не піде, начальника Генштабу теж не буде покарано. А винні у всьому залишилися люди, які пішли у партійні списки. Кожен чогось домігся за цієї ситуації, проте не покарано нікого. Для мене як для людини, яка пережила не одну війну, ця ситуація видається дивною: у кожній ситуації хтось виявляється героями й антигероями, а в нас усі вийшли героями і антигероями водночас і отримали за це ордени, медалі і підвищення.

Якщо взяти за приклад президента Грузії Михаїла Саакашвілі, то він був далеко не відкритою у своїх рішеннях людиною. Він виходив і довго пояснював народові, чому він ухвалив те чи те рішення. Вони могли бути спірними, правильними чи неправильними. Але в Україні відбуваються дивні речі і людей залишають на посадах за принципом «ми його не здамо, тому що це наш сучий син», — це геть неправильно. Саакашвілі, навпаки, міг покарати за прокол навіть найближчого члена своєї команди. Але коли система починає перемагати відповідальність, то починає існувати цілковита безвідповідальність.

Тому, можливо, у Президента є бажання змінювати систему, але поки що цього не видно. Бажання і дійсність — це різні речі. Є твір грузинського письменника Акі Мурчиладзе «Телемістерія», в якому розповідається про касту людей, що живуть у телевізорі, — на них дивляться і вважають це справжнім життям, але насправді ця картинка дуже відрізняється від реального життя. В Україні реформи «телемістеричні» — реальних змін мало, їх не видно, якщо вони є, то вони косметичні і в них немає системності.

Часто-густо українські політики люблять казати, що Саакашвілі під час проведення реформ мав усю повноту влади. Але це той момент, коли треба надати кредит довіри. Я розумію, що пропрезидентські сили в Україні виграють парламентські вибори і створять більшість, і це правильно. Але потрібна система відповідальності. Ніхто поки що не бере на себе відповідальності і обов’язку — беруть лише права.

Усе, що відбувається в сучасній українській політиці, геть не піддається логічному поясненню.

Тому надалі я радив би Президентові більше діяти. Діяти в плані великих змін, не боятися експериментувати, приводити абсолютно нових людей, яким жоден держчиновник не зможе сказати: «Ми з тобою разом робили справу». Саакашвілі діяв за принципом «більше молоді, тому що у них вже голова інакше працює». У плані Донбасу теж потрібно діяти, адже спроби Президента весь час зберігати свій рейтинг призводять до дуже поганих наслідків — для всіх хорошим бути не можна. Рейтинг можна заробляти лише шляхом дій, й історія людства це підтверджує. Так, через 10 років люди втомляться від реформ і змін, але настане час, і тебе або визнають, або ти посядеш місце з невдахами.

Підготували Іван КАПСАМУН, Дмитро КРИВЦУН, «День»