188 разів на біс, або Як звучить тиша

Минулого тижня актори Івано-Франківського облмуздрамтеатру повернулися з Одеси, де увосьме відбувався фестиваль театрів «Молоко», і привезли всі можливі нагороди. А в соцмережах з’явилася теза: тепер стало зрозуміло, що центр сучасного українського театру сьогодні — в Івано-Франківську.

Культову виставу нашого театру «Солодка Даруся» за книжкою Марії Матіос запросили на фестиваль для його відкриття, а прем’єрна постановка «Кастинг, або Хто хотів люстрації» взяла участь в конкурсній програмі та здобула гран-прі, пише Галичина.

Як Одеса вболівала за «Дарусю»

Драму на дві дії «Солодка Даруся» в постановці Ростислава Держипільського актори вже зіграли 188 разів у різних містах та в різних країнах і щоразу спершу настає мертва тиша, а відтак — виклики на біс. Постановка, створена для експериментальної сцени, в Одесі йшла у великій залі, а місцева публіка драму іванофранківців оцінила найвищою нагородою — «призом глядацьких симпатій».  
 Директор і організатор Одеського фестивалю «Молоко» Михайло Журавель родом із Рівного (він не є родичем славетного Юрка Журавля, музиканта, актора і карикатуриста, але вони товаришують). Михайло Журавель був в івано-Франківську на фестивалі «Час театру», однак «Солодкої Дарусі» не бачив. Та все ж запросив нашу гордість на свій фестиваль.

«Звичайно, що хвилювалися, їдучи до Одеси. По-перше, дві наші вистави — достатньо провокаційні як для Одеси. Я намагався навести статистику: коли ж востаннє наш театр був в Одесі? Я працюю з 1998-го року в театрі, за весь цей період ми там не були, ті, хто найдовше працює, з 70-х, то теж не пам’ятають. Тобто можу сказати, що близько п’ятидесяти років колектив нашого театру зі своєю творчістю не був в Одесі. і тому це було дуже відповідально. і я усвідомлював, що поїхали ми з такими непростими виставами, не з якимись комедіями, легким жанром, що його легко сприймати. Бо Одеса — специфічне місто, тут інтелектуальна публіка, вони люблять гумор. Думав собі, скажуть: приїхали бандерівці зі своїми проблемами, зі своєю бідою, своїми болями, зі своїми народними піснями — і «зачєм це в Одесі нужно?» — ділиться враженнями директор і художній керівник театру Ростислав Держипільський. — А «Кастинг...» — то взагалі двомовна вистава. Там стоїть проблема, дуже чітко ставиться питання рідної мови, чи може людина продати душу заради вигоди. Тобто дві цілковито різні вистави ми повезли. Хочу сказати, що ми були вражені прийомом. Що стосується «Дарусі», то грали ми у великій залі, а вистава ж задумана на «малий формат», тому деякі речі можуть просто не зіграти, не пройти. Але я не знаю, де ще так уважно нас слухали, як в Одесі. Це була така мертва тиша, зала активно реагувала на комедійні моменти, плескали й на «широка страна мая радная»ѕ і ми зрозуміли, що Одеса цілковито нас відчула і зрозуміла. і нам це надзвичайно приємно. Для мене особисто — це перемога всього нашого колективу і ваша перемога, бо є любов, розуміння, підтримка».

Усі потребують високої якості

У цьому переконаний режисер-постановник однієї з найепатажніших театральних робіт останніх років — соціальної драми «Кастинг, або Хто хотів люстрації» Андрій Кирильчук. 

«Одеса сприйняла нас позитивно, тепло і по-сімейному. і ми за це їй вдячні. На фестивалі всім було дуже комфортно. Одеса, як і кожне місто, зрештою, потребує високоякісного театру. Вона хоче не просто українського продукту, а такого, котрий зроблено з душею. Я дуже тішуся, що на фестиваль «Молоко» поїхали такі різнотематичні і різнопланові роботи, але в основі своїй — актуальні. Виявляється, що для того, аби бути почутим, треба робити як для себе. і тоді буде зворотний відгук. Бо сьогодні вже навіть суто українською тематикою нікого не здивуєш, нині є потреба в осмисленні, у роботах, котрі проймають, не залишають байдужими, котрі актуальні й суголосні часові, зроблені не банально, які наповнюють, дають віру в те, що ми можемо робити продукт, котрий дорівнює європейським стандартам. Бо, дивлячись на наші дороги чи, скажімо, на те, яке взуття ми виготовляємо або інший продукт, з’являється певна зневіра у власних силах і перспективах. А тут театральний продукт, і дуже добре, що він є таким, на який рівняються. Бо тільки за допомогою культури, тих тонких матерій і енергетик ми можемо завойовувати любов і повагу світу. Приємно, що ми, представляючи Івано-Франківщину, вказали напрям, куди рухатися всій Україні», — сказав А. Кирильчук. 

Ексклюзивний підхід у культурі

12 українських театрів приїхали на фестиваль до Одеси. Цього разу звучали Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Київ, Рівне, Івано-Франківськ. Організатор театрального свята Михайло Журавель протягом року підбирає добірку постановок найкращих українських театрів. Одеса, як відомо, місто, що має добрі традиції влаштування вуличних дійств. Так було і цього разу. А сам фестиваль «Молоко» відбувався у Одеському культурному центрі.

«Фестиваль має свої усталені традиції. Учасники самі роблять внески, але у нас була ексклюзивна ситуація: запросили і все нам оплатили. Ми також протягом п’яти днів відпочили на морі», — розповідає Ростислав Держипільський. 
Андрій Кирильчук додає: «У місті в ті дні було прекрасне вуличне дійство. А це високобюджетний продукт». 
Відтепер ми можемо сміливо їхати до Одеси на гастролі, переконаний Ростислав Держипільський.

Враження про Одесу

Галина Баранкевич:
— Я була присутня при тій розмові, коли Михайло Журавель на нашому фестивалі запрошував нас на свій фестиваль «Молоко». Він каже: «Солодку Дарусю», а я йому: «Ну, може, щось інше, а то всюди «Даруся» (Галина Баранкевич — виконавиця головної ролі Дарусі. — Авт.). і тому я здивована, що він, не бачивши нашої вистави, відповів: «Солодка Даруся» — це бренд». Ми вже відіграли 188 вистав, і ця, 188-ма, була в Одесі. Актори нас зрозуміють, що за таку кількість разів, за вісім років, професія змушує актора переходити на техніку, ти це робиш мимоволі, тому що весь час психологічно все переживати — складно. і слава Богу, що ми маємо добру школу та можемо технічно відтворювати. Але на таких виїздах завжди так складається, що ти знову все переживаєш. і тут у мене вперше був новий партнер — замість Ігоря Захарчука — Євгеній Холодняк, бо в Ігоря народився син. і ще ми мали нову маленьку Дарусю — Юлю Крюкову зі школи №11. і я справді відчула, що Одеса нас хотіла почути й хотіла зрозуміти, навіть уболівала за нас.  
Тетяна Гірник:
— Насправді «Солодка Даруся» є магічною виставою. Тому вона об’єднує людей, бо людей об’єднують біль, слово, почуття, і було радісно, що так усі об’єдналися — ми із залою. і заради таких відчуттів варто працювати у нашій професії.
Надія Левченко:
— А я — за побиття стереотипів. У нас цього року так склалося, що ми з виставами побували у місцях — на сході і півдні, — про які у нас маса стереотипів. і думаю, в нас усе вийде.
Іван Бліндар:
— У надзвичайних умовах усі ми вчимося групуватись і збиратися. На фестивалі щогодини — вистава. і у нас було дуже мало часу, бо попередня вистава затрималася, аби підготуватися до «Кастингу...». Ставало навіть трохи страшно, але за півгодини до вистави ти розумієш: кожен зробив свою справу і допоміг іншому. Я коли вибіг на сцену, то аж тоді зрозумів — працюємо. і так ми спільно робимо високоякісну роботу.
Олеся Пасічняк:
— Одеса — надзвичайно цікаве колоритне місто. Мені дуже сподобався глядач передовсім тим, що він не є настільки розбалуваним, дозволю собі це сказати, як наш. У нас інколи буває таке: ну-ну, покажіть, на що ви здатні. А в Одесі слухали уважно. Бо у виставі дуже багато діалектів, ми хвилювалися, але вони все зрозуміли. Ми нічого не змінювали, не адаптовували і не додавали літературної мови і тому не втрачали емоцій. і глядач усе розумів, він просто усе поглинав, слухав кожне слово. Нам здавалося, що слухали, як звучить тиша.