Африканське відрядження Олега Яворського
Підполковник міліції Олег Яворський цьогорічної зими не застав. Приїхавши перед Новим роком у відпустку, офіцер з Городенки, який проходить службу в миротворчій місії ООН, у середині січня полетів літаком до Африки, де саме тривав спекотний сезон...
З четвертої спроби
36-річний підполковник — потомствений правоохоронець. Його прадід служив ще у польській поліції, дід був міліціонером, а батько, Степан Любомирович, свого часу очолював Городенківський райвідділ внутрішніх справ. Тож у випускника Городенківської середньої школи Олега Яворського не було вагань, куди піти вчитися. Після закінчення в 1994 році Івано-Франківського училища міліції він працював дільничним інспектором, оперуповноваженим і начальником сектору кримінальної міліції у справах дітей, керівником сектору дільничних інспекторів Городенківського РВ УМВС. Потім була служба на посадах начальника штабу Тисменицького райвідділу та старшого інспектора управління громадської безпеки обласного УМВС, повернення в Городенківський райвідділ, де очолював підрозділ кадрового забезпечення.
Якось до нього потрапила телеграма з обласного управління про набір у миротворчий контингент МВС України. Олега Степановича цей документ дуже зацікавив, і не стільки як кадровика, який мав би підібрати кандидата на службу за кордоном. Він вирішив спробувати свої сили. Написав рапорт, подав необхідні документи, а через кілька місяців поїхав до Києва складати іспити. З вогневою підготовкою та водінням автомобіля проблем не було, чого не скажеш про англійську мову — найпершу річ для миротворця. Те, що вчив у школі, давно забув. Довелося фактично з «нуля» вивчати мову інтернаціонального спілкування. Працював без репетиторів, із самовчителем, і таки з четвертої спроби успішно склав мовні тести.
«Після цього має відбутися співбесіда по телефону з офіцером з ротації миротворчого контингенту ООН, — розповідає Олег Яворський. — Він може зателефонувати в будь-який час дня і ночі. Розмова триває протягом години. Одна річ — розмовляти з людиною віч-на-віч, бачити міміку, жести, а інша — по телефону. А якщо трапляються перебої, чимось зайнятий, то значно складніше спілкуватися.
Так сталося, що офіцер зателефонував мені з Південного Судану, коли я вночі віз бюлетені з виборчої дільниці в Коломию. Можна сказати, що проходив співбесіду в екстремальних умовах, але офіцер залишився задоволений нашим спілкуванням. Це було в листопаді 2012 року, а вже в лютому 2013-го я вилетів в Уганду на двотижневі курси початкової підготовки. Потім нас, 15 офіцерів з України, в тому числі двоє жінок, направили в Південний Судан».
«Ми живі, тому щасливі!»
Як відомо, Південний Судан — найновіша держава на карті світу. Вона з’явилася в 2011 році після того, як населення на референдумі висловилося за відділення від Судану. До того десятки років там тривала громадянська війна. Нову державу починали створювати з «нуля», тому там перебуває місія ООН. Не тільки військова чи поліцейська, а й гуманітарна.
«Спочатку нас відправили в столицю Південного Судану місто Джубу, — продовжує підполковник міліції. — Там були співбесіди, тренінги, розподіл за місцем несення служби. Я потрапив на північ країни, в штат Юніті, місто Бентію. Протягом півроку — це вигоріла земля, а під час сезону дощів — суцільне болото. Це зовсім інший світ, інші правила й порядки.
Суспільство живе за своїми племінними устоями. Батьки видають доньку заміж, а точніше — продають її за 30-100 корів, і вона фактично переходить у власність чоловіка, все життя відробляючи калим. Чоловіки працюють рідко, побутом практично не займаються. Вони живуть за принципом: раптом війна, а я втомлений. Усе тримається на жіночих руках чи то пак — на їхніх головах, на яких вони носять, приміром, ось такі 40-кілограмові мішки (показує фото. — Авт.). Всюди можна побачити дітей, які носять на собі, перевозять на осликах воду, якої тут бракує, особливо в посушливий сезон.
Дерев у тій місцевості, де я служив, небагато. Особливо фруктових. Так що бананами чи кокосами я там не об’їдався. У сезон дощів буйно ростуть трави, але в посуху все вигорає. Пересихають і водойми. З тваринного світу можна зустріти левів і тигрів, тому місцеві випасають худобу, озброєні автоматами і списами. На берегах водойм лежать велетенські бегемоти, яких краще не тривожити. Всюди водяться змії, деякі з них сягають кількох метрів у довжину.
Місцеві люди живуть у хатинах із висушеного очерету, без будь-яких побутових зручностей. Разом з ними може утримуватися й худоба. Жінки народжують по 15-18 дітей, але до зрілого віку доживають троє-четверо. У них не заведено звертатися до лікарів, віддають перевагу шаманам. Нерідко вмирають з голоду.
Попри це, що мене найбільше вразило, люди почуваються щасливими! Вранці заходжу в поліцейський відділок, вітаюся, запитую як справи. Відповідають, що чудово. Як може бути чудово, коли заливає, проїхати не можна цим болотом?! Ми живі, тому щасливі, відповідають. Така їхня життєва філософія. За майже рік перебування в Південному Судані знаю лише про один випадок самогубства: дівчина наклала на себе руки, бо не хотіла виходити заміж за чоловіка, за якого її видавали батьки. В нас, у Городенківському районі, самогубства трапляються кілька разів на місяць».
Поліцейський відділок — з очерету
У Південному Судані посада підполковника української міліції Олега Яворського — радник поліції ООН. До його функціональних обов’язків входить відвідування поліцейських відділків, спілкування з місцевими правоохоронцями, моніторинг криміногенної ситуації та дотримання прав людини. «Розмовляєш з ними, зачіпаєш теми міжнародних стандартів з прав людини, — ділиться далі своїми враженнями миротворець із Городенки. — На кшталт того, що злочини слід реєструвати в обліковій книзі, що коли людина сидить у клітці, то має бути документ, який є підставою для її затримання тощо. Спілкування ускладнює той факт, що тільки десять відсотків південно-суданських поліцейських володіють англійською, тож часто доводиться вдаватися до послуг перекладача.
А ось це поліцейський відділок — звичайна сільська хатина з очерету. Штат Юніті — один із найбідніших, крім того, тут постійно точилися бойові дії, тому було не до розбудови. Знаю від колег, що в інших штатах набагато краща інфраструктура, та й клімат — теж. А ось це кімната для затриманих: два з половиною на три з половиною метри, без кондиціонера, а там близько 20 затриманих. Комусь родичі принесли їсти, комусь ні — поліцію це не хвилює. Бувають випадки, що там помирають люди, тому ми перевіряємо ці клітки, на яких підставах там перебувають затримані.
Офісів на всіх поліцейських не вистачає, тому ховаються від спеки під деревами. Вони ще не звикли працювати з документами. Реагують на ситуацію просто: щось трапилося, — хапають автомати й біжать чи їдуть на місце події.
Є у них державний суд, але більшу роль відіграє племінний. У тіні дерев збираються старійшини й розглядають різного роду справи про злочини, навіть про вбивство. Ми переконуємо місцеве населення, що кожен злочин має бути зареєстрований, розслідуваний поліцією, розглянутий державним судом. Вони цього не розуміють, бо не усвідомлюють його смислу. Вважають так: якщо сталося вбивство, то племінний суд може присудити злочинцеві сплатити потерпілій родині у вигляді компенсації сотню корів, а ще повинен взяти дружину та дітей загиблого на своє утримання. А що толку, коли державний суд присудить десять років в’язниці?».
Зуб за зуб, корова за корову
Табір оонівських миротворців розташований на відстані трьох кілометрів від містечка Бентію, на кшталт нашого районного центру. Він захищений ровом і насипом, по периметру — вишки для охорони. Там перебувають не лише військові та правоохоронці, а й цивільні фахівці: соціальні працівники, медики, вертолітники. Їх охороняють та супроводжують у відрядженнях монгольські військові. Олег Яворський вважає, що з охороною пощастило, бо це надійні солдати. На території табору розміщено житлові контейнери, їдальня, допоміжні приміщення, плац, спортивні майданчики. Є тренажерна зала, щоправда, у ній тіснувато. Воду миротворці беруть зі свердловин, харчуються по-різному: хтось у їдальні, хтось готує собі сам.
«В офісі — чотири комп’ютери на 12 офіцерів, але цієї техніки вистачає, — Олег Яворський показує на ноутбуку чергове фото. — Практично щодня кудись виїжджаємо, тож на базі буваємо рідко. Збираємося вранці на восьму годину. Робочий день, як правило, триває до 16 години. Обідня перерва — дві години, бо дуже пече.
У віддалену місцевість їдемо кортежем: кілька джипів з поліцейськими радниками, військовими спеціалістами, цивільними фахівцями, перекладачами, обов’язково бронетранспортер із кулеметом, вантажівка. Часто користуємося вертольотами. Зустрічаємося з місцевою владою, поліцейськими. Вивчаємо проблеми, намагаємося посприяти в їх розв’язанні. Трапляється, що озброєні люди з одного району йдуть у сусідній, аби викрасти корів. Це супроводжується перестрілками, людськими жертвами. Потім потерпіла сторона намагається відбити худобу. Знову гинуть люди. Так триває місяцями, поки на вищому рівні не домовляться про припинення набігів.
На цьому знімку наш колектив: ось поліцейські з Австралії, Боснії і Герцеговини, Зімбабве, Фіджі, Росії, Гани, індії, Туреччини. Керівник місії з Сальвадору. Найближче я зійшовся з вихідцями з колишніх радянських республік та російськомовними мешканцями табору з інших країн, які навчалися в СРСР.
У вільний час в таборі займаюся спортом, читаю книжки, які привіз з собою. Дуже скучав за дітьми, їх у мене троє — всі хлопці, дружиною Любою. Чесно кажучи, хотілося й домашніх продуктів».
Заробіток для миротворця —
не самоціль
Звісно, я не міг не поцікавитися, чи потрапляв мій співбесідник у якісь екстремальні ситуації?
— Як на мене, там усі ситуації — екстремальні, бо зовсім інші умови проживання, довкілля — «жерсть», — зізнається Олег Яворський. — До цього не так складно звикнути фізично, як психологічно. Мене Бог милував — так можу сказати про себе.
Можете запитати, чому туди їдемо, коли такі складні кліматичні, побутові умови, постійний ризик. Відразу скажу, що заробіток — не самоціль. Особисто мені хотілося чогось нового, змін, щось побачити. Я ще жодного разу не був за кордоном, чомусь не виходило. А тут увесь світ. Спілкуєшся з колегою з іншої країни й ніби там побував. Постійна мовна практика, професійний розвиток, неоціненний досвід, якого ніде не можна набути, тільки тут. До речі, місія в Південному Судані вважається найбільш складною, найбільш жорсткою...
За словами мого співрозмовника, до початку недавнього громадянського конфлікту на території Південного Судану було близько 800 військових і 650 правоохоронців з контингенту ООН. Після того, як ситуація загострилася до краю, деякі держави вивезли своїх миротворців. Олег Яворський застав початок збройного конфлікту. Це було за тиждень до його від’їзду на Батьківщину.
«Почалося з того, що президент країни звільнив віце-президента, який належить до іншого племені, — пояснює миротворець. — Ведуться бойові дії із застосуванням танків, артилерії, повітряних сил. Зброї у повстанців вистачає, вони звикли воювати. Пробую зв’язатися зі своїми з місії через електронну пошту, але не виходить. «Вийшов» на колегу, який перебуває в столиці Південного Судану. Той повідомив, що місто Бентію захопили повстанці. Щоправда, наш табір вони не зачіпали. Монгольські військовики зразу окопалися, виставили кулемети, міномети, бронетранспортери. Прийняли кілька тисяч біженців, таким чином врятували їх від неминучої смерті. Були ж ситуації, коли повстанці захоплювали табір миротворців, винищували біженців. Тож я дуже переживаю за своїх колег, як там надалі розгортатимуться події».
Насамкінець нашої розмови Олег Яворський сказав, що написав рапорт на продовження служби в Південному Судані. Офіцерові прикарпатської міліції дозволили здійснювати миротворчу місію в цій неспокійній африканській країні до середини серпня...
