Архітектори агресії: Хто радить Путіну щодо України?

 Мета такого штибу чуток цілком зрозуміла — спонукати західних партнерів бути поступливішими по відношенню до російської політики в Україні, щоб не підіграти міфічній «партії війни» в Москві. Насправді всі головні рішення, як в українському, так і в інших найважливіших політичних питаннях приймаються Путіним одноосібно. І ці рішення важкопередбачувані, як і у будь-якого іншого диктатора, з однієї простої причини — російський президент ні перед ким усередині країни за свої рішення не відповідає. А тотальна російська пропаганда завжди переконає переважну більшість населення Росії, і не лише Росії, що будь-яке прийняте президентом рішення — єдино правильне.

Але при ухваленні рішень Путін, поза сумнівом, слухає поради своїх наближених. При цьому, як і за всякого диктаторського, тоталітарного режиму, порадники першої особи, якщо вони виступають публічно, виконують роль «злих поліцейських», щоб диктатор міг виступити в ролі «доброго поліцейського», чаруючи західну публіку й демонструючи схильність до компромісу. Радники також можуть дозволити собі погрози, які першій особі озвучувати незручно, але які надалі можуть втілитися в життя.

МОСКВА. МАРШ МИРУ. 21 ВЕРЕСНЯ 2014 р. / ФОТО ВАДИМА ПРЕСЛИТСЬКОГО

•  У випадку з Україною коло радників Путіна можна більш-менш повно окреслити. Воно явно невелике. Впадає в очі, що в нинішній українській кризі, на відміну від епохи помаранчевої революції, помітну роль грає економічний радник президента Сергій Глазьєв, до речі, академік Російської академії наук. До його обов’язків входить, зокрема, займатися питаннями регіональної економічної інтеграції, що має на увазі створення Великої Євразії під егідою Росії. Глазьєв сумно прославився своєю публічно озвученою рекомендацією спочатку закрити небо України за допомогою російської авіації й ППО, а потім з повітря знищити українську артилерію, бронетехніку й авіацію.

За його словами, якщо цього не зробити зараз, то українська влада, яка вже почала курс на мобілізацію, підніме своє населення проти Росії. Як приклад він навів невтішну для Росії динаміку, коли, за його словами, в «грудні нацистів було 2 тис. осіб у Києві», в лютому їх стало 20 тис., у травні — 50 тис., до вересня їх уже буде 200 тис., а до кінця року — 500 тис. Вочевидь, під нацистами Глазьєв розуміє тут українських військовослужбовців.

•  Сергій Юрійович лякав свого президента великою й жахливою українською армією, яка нібито одразу зможе відродитися, мов Фенікс з попелу: «Ми отримуємо потужну військову машину, орієнтовану проти нас, нашпиговану нацистами, ідеологічно зарядженими проти Росії. Кінцевою метою цієї всієї дії є війна з Росією. Ми не зможемо, втративши Донбас, зберегти мир, оскільки наступна мета, яка декларується, — Крим». (http://fakty.ua/182956-putinu-sovetuyut-nanesti-masshtabnyj-aviaudar-po-...).

•  Зауважу, що ще у вересні минулого року на зустрічі Ялтинської європейської стратегії, що проходила в Криму, Глазьєв попередив, що підписання угоди з Євросоюзом буде «самогубним» для України.

Глазьєв також глибоко переконаний, що Росія може зовсім обійтися без імпорту: «Більшість імпорту ми можемо замінити своїми товарами. Треба просто почати їх виробляти». Він рекомендує перейти в торгівлі з Європою на розрахунки в рублях, і взагалі розширити рублеву зону, вочевидь за рахунок пострадянських держав. У цьому контексті можна розглядати спроби бойовиків ЛНР і ДНР ввести в обіг рубль на підконтрольних їм територіях.

•  Глазьєв пропонує, у відповідь на західні санкції, здійснити переведення державних активів і рахунків у доларах і євро з країн, що входять до блоку НАТО, до нейтральних, повернення всіх цінностей (дорогоцінні метали, витвори мистецтва і т. д.), що належать державі, до Росії, припинення експорту золота, дорогоцінних і рідкоземельних металів, створення власної системи обміну міжбанківською інформацією для платежів і розрахунків у Митному союзі, СНД, з країнами-партнерами аналогічно SWIFT.

•  Поки ці ідеї не знаходять підтримки в уряді, але Сергій Юрійович, вочевидь, і не розраховує на негайне прийняття запропонованих заходів. Вони лише позначені на той випадок, якщо подальша ескалація Москвою української кризи змусить Захід запровадити останній рівень санкцій, який припинить майже будь-яку співпрацю з Євросоюзом, зокрема у сфері енергетики, й фактично ліквідує конвертованість рубля. Глазьєв звик мислити в радянських економічних категоріях. Він є прибічником автаркії і націоналізації основних галузей промисловості й звик оцінювати зростання в натуральних, а не вартісних показниках. Тому Глазьєв готовий міряти рівень економічного розвитку Росії не за світовими, а виключно за внутрішньоросійськими критеріями, й навіть допускає тривалу ізоляцію Росії від економічного співробітництва з Євросоюзом і США.

І поки розвиток української кризи показує, що Путін тією чи іншою мірою використовує рецепти Глазьєва, хоч би якими екстравагантними вони здавалися спочатку. Масованого авіаудару по українській армії ще не завдала, але вже послала не менш як 10—15 тис. своїх регулярних солдатів воювати на Донбасі. Санкції Росії, які запроваджує Путін у відповідь, ще більше ізолюють Росію від Заходу, а санкції проти України покликані довести їй «самозгубність» курсу на євроінтеграцію. Нарешті, наїзд на мільярдера Володимира Євтушенкова і його утримання під домашнім арештом безпосередньо пов’язані з наміром провести подальшу націоналізацію нафтової галузі.

Глазьєв слушно помітив, чому Путін не може дозволити собі піти з Донбасу. У разі, якщо український уряд відновить контроль над Донбасом, і в російсько-українських відносинах, і у відносинах Росії зі світовою спільнотою незмінно постане тема необхідності звільнення окупованого Криму. Підтримуючи протистояння на Донбасі, Путін, зокрема, виграє час для остаточної анексії Кримського півострова.

•  Не менш важливу роль, ніж Глазьєв, відіграє по відношенню до України нинішній російський прем’єр-міністр. Зв’язок Дмитра Медведєва з Україною визначається не лише тією обставиною, що його дружина є разом з Путіним хрещеною матір’ю молодшої дочки відомого українського олігарха Віктора Медведчука, якого в Кремлі, ймовірно, хотіли б у перспективі бачити як мінімум прем’єр-міністром України, хоча це навряд чи можливо в нинішніх обставинах. Медведєв, ще будучи главою адміністрації президента Росії в 2003—2005 роках, а потім першим віце-прем’єром, часто й різко висловлювався з приводу помаранчевої революції й російсько-українських відносин і ратував за повне економічне підпорядкування України Росії. Цю лінію він продовжував і ставши президентом Росії. Враховуючи, що до 2008 року Медведєв був головою Ради директорів «Газпрому», можна передбачити, що він мав найбезпосередніше відношення до «газових воєн» проти України, так само як і до останньої російсько-української газової угоди. Можна передбачити, що саме Медведєв і сьогодні відповідає за економічну складову тиску на Україну. Характерно, що на початку березня, на самому початку нинішнього протистояння, він заявив: «Україна для нас — це не група людей, яка, проливши кров на майдані, захопила владу порушуючи Конституцію й інші закони своєї держави. Це вся країна. Дуже різні люди. Українці, росіяни, татари, євреї. Інші нації, що живуть у згоді. Росії потрібна сильна й стабільна Україна. Передбачуваний і економічно спроможний партнер. А не бідний родич, що вічно стоїть з протягнутою рукою. Про все це вчора було сказано новоявленим українським правителям».

•  Як і Путін, Медведєв не вважає Україну самостійною політичною нацією, і хотів би бачити на її місці конгломерат фактично незалежних регіонів (земель), що перебувають у повній економічній і політичній залежності від Росії.

Глава уряду лякає Захід наслідками антиросійських санкцій, які, мовляв, призведуть до того, що Європа втратить свою частку на російському ринку. Вочевидь, він, як і Путін, дослухається в даному випадку до економічних порад Глазьєва.

•  Політика Путіна по відношенню до України цілком укладається в схему євразійської теорії, в сучасному вигляді популяризованої в Росії Олександром Дугіним. Навряд чи Дугін часто зустрічається з Путіним (якщо взагалі зустрічається). Але фактом є те, що Путін використовує євразійську схему, створюючи «залізом і кров’ю» Євразійський союз і захищаючи «Русский мир». Це не виключає й прямого конфлікту Дугіна з нинішньою владою. Так, він стверджує, що «5—6 разів на день розмовляє по телефону з деякими з відомих лідерів повстанців у Східній Україні та що вони розділяють його розчарування Кремлем». Також, на думку Дугіна, Путін «вагається, йде до угоди з Порошенком ізаохочує нацистські війська на знищення Новоросії». Останнє припущення, ймовірно, викликане образою на те, що Путін відмовився від послуг таких ідеологів «Новоросії», як Гіркін, Бородай і Губарєв. Що ж, з погляду Володимира Володимировича їм дійсно не з руки командувати російськими регулярними військами. Але введення російських військ на Донбас якраз і доводить, що Путін як мінімум хоче закріпити за собою частину «Новоросії». Євразійство в путінському виконанні означає як мінімум відновлення кордонів СРСР, а в ідеалі — і кордонів організації Варшавського договору.

Агресія проти України для Путіна — це перш за все вирішення ідеологічних завдань відновлення імперії. Тому зупинити її навіть найсуворішими економічними санкціями навряд чи вдасться. Єдиний реальний шлях тут, оскільки надій на членство України в НАТО мало — укладення між Україною і США договору про взаємну оборону на кшталт тих, що Америка має з Південною Кореєю, Японією та Ізраїлем.