Армія без держави чи держава без армії?
Нині у кривавих боях із російськими підрозділами та сепаратистськими загонами формується якісно нове у моральному сенсі українське військо, що, поза сумнівом, відіграватиме значно помітнішу роль у суспільному житті країни
УПА незрідка називали армією без держави, що цілком відповідало ситуації. Націоналісти, чимало з котрих були ветеранами УВО (Української військової організації), марили створенням збройних сил незалежної України, що й пояснює чимало їхніх політичних кроків. Пацифістів поміж них не існувало, адже всі пам’ятали тезу Миколи Міхновського: «Військо – це право нації на існування» й виступали як послідовні мілітаристи, не плекаючи ілюзій, коли йшлося про наміри навколишнього світу щодо Вітчизни. УПА постала як добровольча військова потуга, створена народом без будь-якої участі урядових інститутів, яких українці не мали. Ця армія без держави продемонструвала феноменальну ефективність у вкрай несприятливих умовах.
Доба новітнього українського суверенітету (від 1991 року) показала протилежний феномен: державу без власної армії, коли уламок радянської у вигляді трьох військових округів (Прикарпатського, Київського, Одеського) та частково Чорноморського флоту оголосили національними ЗС, змінивши прапори й шеврони, однак практично зберігши дух та характер.
А більш ніж за 20 років навіть від цього уламка залишили дуже мало: такі собі опереткові формування із застарілою зброєю, без належної воєнної доктрини й чіткої мети існування. Своєю мілітарною слабкістю Україна постійно провокувала напад Росії. Всі верховні головнокомандувачі Збройних сил (Кравчук, Кучма, Ющенко, годі вже й казати про Януковича) щиро не розуміли, для чого їм армія, розглядаючи її як зайвий тягар і об’єкт небажаних бюджетних видатків, які можна було витратити на щось «смачніше». Геополітичні погляди цих вождів, які чомусь вважали, що Росія не може бути супротивником, узагалі не залишали війську функціонального місця в системі державних інституцій. Заявивши свого часу, що вона не бачить зовнішніх загроз Україні, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко висловила спільну думку вітчизняної керівної еліти. Загрози були, однак можновладці не могли їх розгледіти навіть після нападу РФ на Грузію в 2008 році…
ПАРАЗИТАРНО-КОМПРАДОРСЬКА ВЕРХІВКА НЕ ПОТРЕБУЄ СИЛЬНОЇ АРМІЇ, ЗДАТНОЇ ЗАХИСТИТИ КРАЇНУ. ІДЕАЛОМ ДЛЯ НЕЇ Є ПОЛІЦЕЙСЬКА ДЕРЖАВА ІЗ СИЛОВИМИ СТРУКТУРАМИ ДЛЯ ЇЇ ОХОРОНИ ВІД НАРОДУ
Таким чином, українська армія, не маючи зовнішніх функцій, животіла як певний інституційний атавізм, такий собі формальний атрибут, мовляв, усі держави мають ЗС, то й нашій треба…
Водночас у крихких постколоніальних суспільствах зі слабкими інститутами військо виконує вкрай важливі внутрішні функції, часто-густо будучи хребтом державного організму, створюючи нові держави й захищаючи їх від реставрації іноземного колоніального панування та обмежуючи апетит новоутворених керівних прошарків країн. Збройним силам нерідко доводиться відігравати політичну роль у кризові моменти національної історії, беручи на себе завдання соціально-економічного реформаторства. Це пояснюється тим фактом, що в системно і структурно нерозвинених державах армія виступає як єдина, крім влади, організована сила.
Звісно, військові режими можуть бути як прогресивними, так і дуже реакційними, що засвідчує 200-річний досвід незалежного існування держав Латинської Америки: y XIX і XX століттях вона дала найбільшу кількість диктатур, які встановлювалися внаслідок так званих pronunciamento – збройних переворотів. Тамтешні армії ніколи не забували про своє політичне покликання, тож, коли журналісти запитали в Ауґусто Піночета, котрий саме очолив Чилі, на які політичні сили він спирається, генерал відповів: «Я спираюся на три політичні сили – сухопутні, військово-морські та військово-повітряні». Деякі країни регіону пережили безліч таких pronunciamento: Болівія за 200 років – понад 180…
Українська армія жодних внутрішніх функцій не виконувала (хоча наша країна в багатьох сенсах типологічно подібна до латиноамериканських), та й не могла виконувати, бо мала зовсім інший статус: одного з найменш престижних інститутів. Її було перетворено на збіговисько генералів-корупціонерів, офіцерів-жебраків та голодних солдатів.
У кожної держави такі ЗС, яких бажає її влада. А рівень геополітичного мислення всіх президентів України призвів до того, що нині вона не має анівійська, ані воєнної доктрини, ані сучасного озброєння. І в цьому сенсі не видно суттєвих відмінностей між Кравчуком, Кучмою, Ющенком і Януковичем. Оборона – це найважливіша функція держави. Якщо остання її не виконує, вона є не функціональною, себто державою як такою.
Паразитарно-компрадорська верхівка не потребує сильної армії, здатної захистити країну. Ідеалом для неї є поліцейська держава із силовими структурами для її охорони від народу. Один із експертів РНБОУ визнав, що в Україні є 609 тис. осіб у військових одностроях, але з них лише 160 тис. (за Януковича навіть тих збиралися скоротити руками міністрів оборони з російським громадянством до 80 тис.) захищають державу від зовнішньої загрози. А решта? Це ті структури, що є для влади значно важливішими, ніж армія: прокуратура, МВС (з усілякими ЗМОПами, «Беркутами», «Соколами», «Ягуарами»), внутрішні та конвойні війська і т. ін., і т. ін., чиє призначення – убезпечувати владу від можливих загроз із боку власних громадян. Звісно, навіть у найдемократичнішій державі потрібні структури силового захисту внутрішнього порядку. Інша річ, що за нормальної демократії вони не можуть у кілька разів чисельно перевищувати національну армію. Якщо таке спостерігається, то це засвідчує поліцейський характер держави, де власного народу остерігаються дужче, ніж іноземного агресора.
Крім того, специфіка кожної національної армії така, що вона в будь-якому випадку продукує патріотизм , бо офіцер служить не лише за гроші, а й реалізуючи свої патріотичні почуття.
А це означає, що збройні сили об’єктивно становлять загрозу для антинаціональної олігархічної буржуазії, що зорієнтована на закордонні центри сили та влади.
Компрадори постійно відчувають свою тимчасовість в Україні, де бувають у перервах між проживанням, відпочинком та лікуванням на Заході.
Тому диктатори й авторитарні правителі перебувають у суперечливій ситуації. З одного боку, вони нібито потребують армії, бо ніхто не давав їм гарантій від міжнародного чи сусідського збройного втручання, а з другого – смертельно її бояться. Диктатор Румунії Ніколае Чаушеску не міг обійтися без ЗС передусім після показової радянської «інтернаціональної допомоги» Чехословаччині в 1968 році. Водночас він ставився до румунської армії з величезною підозрою, намагаючись знівелювати її за допомогою всіляких поліцейських формувань і спецслужби Секуритате, вважаючи тих куди надійнішими й відданішими йому особисто. Однак принижена румунська армія своїми танками буквально впродовж кількох днів розчавила загони Секуритате. Вельми символічно, що саме військові судили й розстріляли подружжя Чаушеску…
Вітчизняні компрадори у випадку загрозливого розвитку подій переїдуть на заздалегідь обладнані зарубіжні бази з усією необхідною їм інфраструктурою «солодкого буття». Ніякий захист України від зовнішнього ворога їм не потрібен. Навіщо таким повноцінна армія, яка часто почувається частиною народу і в разі узурпації влади компрадорами може перейти на його бік?
Нове українське військо, що нині загартовується в боях на Донбасі, ускладнить буття олігархічним колам та бюрократичній верхівці, змусить політичний клас більше зважати на інтереси соціуму.
Останнім часом президент Порошенко та його радники, як мантру, повторюють заклики до створення потужних ЗС. Але це нереально без докорінних змін у суспільстві, без радикального переформатування самої влади, бо не можна сформувати один здоровий соціально-державний інститут, коли решта – хворі та гнилі. А ті люди, що дістали владу від Майдану, наразі вкрай мало зробили, щоб нинішня Україна суттєво відрізнялася від України Кучми і Януковича. Наша держава лише тоді матиме сильну сучасну армію, коли нарешті здобуде справді патріотичну національну владу. Не раніше.
