Айдарівець про «чотирьохсотих» прикарпатців і не тільки...

Командир волинської роти "Айдар" Євген Дикий про те, хто такі "чотирьохсоті" на війні у своєму блозі на ЄУ.

На війні ми не кажемо «вбиті» та «поранені» — для цього є евфемізми «двохсоті» та «трьохсоті». З ними все зрозуміло. А ще бувають «чотирьохсоті». Це ті, кого минула куля чи осколок, вони просто обісрались від страху.

Я розумію, що кожний хто не був ТАМ, цілком щиро вважає що ВСІ ті хто повернулись звідти – «епічєські» герої.

Я розумію недовіру суспільства до генералів (заслужили), та щире бажання в першу чергу побачити наших хлопців живими. Розумію, що батальйонам недодають потрібного озброєння, в частинах бардак, від начальства фіг доб’єшся тощо…

Але розумію також і інше. Кожний солдат, який вирішив сам без наказу втекти з передової, не просто врятував своє життя. Він тим самим забрав життя у свого товариша, який не відступив, лишився на позиціях, і сподівався що поруч його хтось прикриває.

Кожний батальйон який самовільно залишив позиції, тим самим підставив сусідів, оголив ділянку фронту, через які вороги зайдуть в тил іншому батальйону (тому, який виявився «дурнішим» і не втік без наказу, а всупереч браку зброї, дурному начальству тощо тримав свій шматок фронту) і влаштують йому «котел».

Батальйон, який самовільно втік з фронту аж до Карпат, тим самим запросив ворога прогулятись слідом за ним. Якби всі батальйони (яким направду всім доводиться непереливки) так любили та берегли себе, як ці «чотирьохсоті», російські танки вже були б не під Луганськом, а щонайменше біля Львову. І вибачте, я не вірю що батальйон який так дременув зі сходу додому, цей самий дім захищатиме набагато краще. Це все балачки – «от якщо вони дійдуть до Києва (Львова, Делятина – потрібне підставити), от тоді ми їх зустрінемо!». Не зустрінуть. Бо «чотирьохсоті» — це назавжди.

Нажаль, «чотирьохсотих» виявилось чимало. Не хочу зараз допомагати ворогові, повідомляючи які саме частини зараз вчинили ганебний «звал» з мого Луганського фронту (знаємо, колись пригадаємо, але зараз без подробиць). Скажу лише, що «Айдару» та іншим частинам, які чесно лишились тримати позиції, буде е значно важче – саме через ганебний відтік низки сусідніх частин, де переважили «чотирьохсоті»…

Мій батальйон зараз звинувачують у військових злочинах – частково брехливо, частково хай слідство розбирається з персональною провиною окремих бійців… Але «Айдар» жодного разу за війну без наказу не залишив позиції. І жодного разу не відмовився йти у наступ, хоч стан забезпечення зброєю у нас був не кращий, ніж у будь-якого з батальйонів територіальної оборони. Коли ми брали Щастя, у нас взагалі навіть стрілецьку зброю мав лише кожний третій боєць, а решту МО озброїло лише після успішного штурму міста. В Георгіївці від нас ганебно втекла придана нам броне група з «регулярної» армії і ми лишились боронити стратегічну дорогу на Луганський аеропорт лише зі стрілецькою зброєю. В Хрящуватому мій взвод буквально покрошив ворожий танк, в строю лишились лише четверо бійців, бо наш танк (теж з «регулярної» частини) який мав забезпечити прикриття, був просто покинутий екіпажем – ці «чотирьохсоті» навіть не поїхали, а дременули пішки, кинувши напризволяще бойову машину!.. «Айдар» не унікальний, сусідні з нами десантники з 80ї бригади, які також жодного разу не покинули позицій без наказу, теж можуть навести чимало історій – і про героїзм, і про те скільки хоробрих хлопців стали «двохсотими» та «трьохсотими» через те, що хтось інший дозволив собі стати «чотирьохсотим».

Гадаю, саме значна кількість «чотирьохсотих» стала далеко не останнім чинником, який змусив українське керівництво (яке б воно не було) підписати ганебний та невигідний Мінський протокол.

Зараз, коли ми маємо коротку паузу перед великою війною, нам варто чесно визнати проблему «чотирьохсотих». Не знаю, чи вже варто вирішувати її «заградзагонами» (якщо путінські танки будуть під Києвом, я однозначно вважатиму що варто, зараз ще до кінця не впевнений… хоч інколи дуже хочеться!). Але щонайменше – вже мають бути показові процеси над дезертирами та їх командирами. А суспільство має чітко розрізняти тих хто дійсно воював, і «чотирьохсотих», які врятували свою шкуру втечею за рахунок життя своїх бойових товаришів. Перших зустрічати так як зараз – квітами та обіймами, других – гнилими помідорами та демонстративним ігноруванням. Ніяких пільг, ніяких «статусів учасника» — пожиттєве (або поки не перекреслить ганьбу дійсно мужніми вчинками на фронті) тавро боягуза, «чотирьохсотого».

Якщо ми встигнемо зараз чітко вибудувати цю систему моральної оцінки, тоді московські танки не пройдуть надто далеко на захід, ми зупинимо їх де вони зараз є чи трохи східінше, а потім і назад відкинемо. Організовано, армією. Якщо ж далі будемо охати, зітхати і не розрізняти бійців від «чотирьохсотих», паніка та зрада пошириться, і тим в кого вистачить мужності доведеться партизанити кожному у своєму місті. Неважко оцінити, в якому випадку втрати будуть більшими, а війна довшою.

Кожна зрада має купу виправдань та пом’якшуючих обставин. Більш нездарного уряду, аніж уряд УНР, варто пошукати, наші нинішні недолугі керманичі порівняно з Грушевським та Винниченком – це ще дуже успішні політики-державотворці. Але хлопці під крутами не скористались цим як «відмазкою» і не дременули світ заочі «бо нас начальство кинуло». Так, вони стали «двохсотими». І залишились в історії – на відміну від «чотирьохсотих» всіх часів та народів.

Євген ДИКИЙ. Блог на Європейська  Україна