Біженці: хто кому не радий?
Останнім часом в інтернеті поширюються історії про невдячних переселенців зі сходу й негостинну Західну Україну. То східняків поселяють не там, де їм хотілося б, то роботи не дають, то ще щось.
З іншого боку почастішали «страшилки» про хамську поведінку самих переселенців. Уже виглядає навіть на сплановану кампанію, мета якої – і далі розділити українців, розсварити хоча б на побутовому ґрунті.
Важкі спогади
Уже два тижні, як Ольга Андрощук із двома дітьми та матір’ю перебувають у Івано-Франківську. Зі Слов’янська родина виїхала ще 28 травня, деякий час були у родичів на Хмельниччині, а тепер зупинились на Прикарпатті.
«Волонтери з Координаційної ради зустріли нас з потяга, – каже пані Ольга, – привезли у готель «Бандерштадт», поселили там безкоштовно, відразу допомогли продуктами, надали посуд. Ми вражені таким прийомом».
Жінку ще донедавна переслідували нічні жахіття, лише кілька днів вона спить спокійно, однак говорити про це їй досі важко. Родина мешкала у слов’янському мікрорайоні Артема, що не раз потрапляв у випуски новин через бойові дії терористів.
«Наш район розташований на пагорбі, – розповідає Ольга, – й ми чули всі вибухи, звідусіль. А від місця боїв було десь від 5 до 15 км до нашого будинку, тому ми чули вибухи щодня, ми від них прокидалися. Це дуже страшно».
Мешканці Слов’янська жили буквально поруч з бойовиками. Спочатку ті носили «балаклави», говорить Ольга Андрощук, а потім уже й не приховували облич, зі зброєю вільно пересувалися містом. «Найстрашніше, що це були не наші місцеві ополченці, – каже пані Ольга. – Навіть лідери міста не приховували, що на території Слов’янська перебувають 1,5 тис. чеченців. Ми їх бачили. Вони дислокувалися на території авіаколеджу. Там місця – на дві тисячі курсантів. І там стояла їхня техніка».
Але як кажуть, людина звикає до всього, й жінка зізнається, що почала звикати до вибухів і пострілів. Та й виїхати з міста на той час не могли, чекали, коли старша донька складе державні іспити після дев’ятого класу. Однак отримати документ про базову освіту їй так і не судилося. 26 травня обстріляли мікрорайон.
«Перед нашим подвір’ям бойовики вивезли артилерійську установку «Нона», – згадує жінка. –Вона почала стріляти у бік гори Карачун, де були телевежа і Нацгвардія. Але у нас було таке враження, що вона пару пострілів зробила у той бік, а потім почала просто обстрілювати весь мікрорайон. Влучили у дві сусідні квартири, а з сусіднього будинку вийшов чоловік, у нього теж влучило, просто вбило. І тоді ми вирішили – треба негайно їхати».
Зараз ми у казці!
Про франківську Координаційну раду пані Ольга дізналася від своєї подруги Ірини Смоляр, яка ще місяць тому разом із дітьми виїхала зі Слов’янська. Спершу їх також поселили у «Бандерштадті», а зараз сім’я орендує квартиру в Калуші. Як тільки відбувся так званий референдум, проголосили так звану ДНР, у родині Ірини вирішили – у такій республіці вони жити не будуть. Нині вдома ще залишився чоловік і старенька мати, бо не всім вистачило грошей на переїзд.
Чи повернуться додому, переселенці ще не знають, кажуть, там одні руїни, тож скоріш за все будуть облаштовуватися на Прикарпатті. «Там взагалі місто вимирає, – каже Ольга Андрощук. –Ні світла, ні води, ні харчів. Наші знайомі виїжджали днів зо п’ять тому, сказали, ситуація складається таким чином, що навіть живі заздрять мертвим».
У Слов’янську в Андрощуків залишилися дві двокімнатні квартири. Купували, бо «двоє дітей росте». Однак за покинутою нерухомістю Ольга не шкодує, зараз найголовніше – безпека дітей.
Менші Андрощуки – 15-річна Оля та 11-річний Борис – вимушену зміну сприймають, як цікаву подорож, бо ніколи так далеко від дому не їздили. Діти вражені архітектурою Франківська – «будинки у вас дуже гарні». Хоча й пам’ятають про вибухи, однак хочуть додому, адже там у них друзі, школа. Кажуть, «тільки б місто залишилося цілим».
Бабуся Олі та Бориса, пані Люба, весь час мовчки слухає розповідь доньки та онуків, і наостанок каже: «Коли йде війна, то найдорожчим є життя рідних людей, тому ми не думали ні про що, аби тільки врятувати дітей, хотілося просто втекти з того пекла».
На запитання, чи їм тут подобається, у жінок на очі навертаються сльози. «Зараз ми у казці», – каже Ольга.
Люди їдуть різні
«Ніхто з радості сюди не приїхав, кожного пригнав страх, – говорить співголова Координаційної ради з питань допомоги населенню у надзвичайних ситуаціях Леся Аронець. –Шукають безпечне місце для своїх дітей, для себе. Однак є й так звані екстрим-туристи, не без цього».
Курйозних ситуацій вистачає, запевняє Мар’яна Озорович, начальник управління сім’ї та молоді ОДА та координатор співпраці Координаційної ради з владою. «Був один, отцем його не назвеш, однак представився монахом, в якого було посвідчення, видане… липнем 2014 року. Ми спершу навіть допомагали з поваги до сану. Потім інформація, яку він подав, не підтвердилась. То він до цього часу пише на нас скарги – і до прем’єра, і до прокурора».
Ольга Андрощук планує влаштуватися на роботу. Вдома вона керувала дитячим вокальним колективом, сподівається, що й у Франківську їй вдасться займатися улюбленою справою. «Хочу сказати ще про те, що толерантність та людяність франківчан є для нас, «східняків», прикладом ставлення одне до одного, – говорить жінка. – Мені дуже хочеться бути корисною саме цим людям, які зустріли мене і мою сім’ю з любов’ю, розумінням, турботою».
Майже щодня на Прикарпаття продовжують приїздити люди зі сходу України. І їх тут приймають. На заваді не стають ані скарги, ані обурення деяких «біженців». Адже нарікання одиниць – це ніщо, порівняно з щирою вдячність сотень.
