Блог Андруховича: В очікуванні режиму

Новий блог відомого письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Що не летовище – то окрема історія.

У Мюнхені на паспортному контролі довго і прискіпливо випитують, куди і з якою метою. Спробуй виразно не пояснити – не впустять.

Франкфурт – не Мюнхен, там дещо ліберальніше. Але, як і в Мюнхені, у Франкфурті останнім часом з’явилася неприємна новація: подвійний контроль паспортів і віз. Спершу при виході з літака, просто біля трапу. Ніби якісь шустряки так чи інакше зуміли незаконно пролізти на борт, і їх необхідно виловити тут і тепер, інакше вони безповоротно вислизнуть і розчиняться. Удруге вже офіційно, при контрольно-пропускних кабінах, тобто там, де й належиться. Якщо врахувати, що працівники авіаліній під час реєстрації на рейс так само перевіряють візу, то контроль насправді потрійний.

Я розумію так, що до безвізового режиму ми просуваємося просто семимильними кроками. Ще трохи – і нас перестануть впускати навіть із дійсними візами. От що таке буде справжній безвізовий режим для українців.

У Берліні щось середнє між Мюнхеном та Франкфуртом.

У Варшаві контролюють так само пильно. Поляки взагалі ретельніші за німців. На них – так їм, мабуть, здається – особлива відповідальність за непорушність Шенґену.

Найкраще прилітати до Відня. Австрійці виявилися – хто сподівався б? – абсолютно симпатичними пофігістами. Вони ніколи нічого не питають, не влаштовують ніяких подвійних кордонів і вдаряють штемпель де хочуть, навіть не придивляючись до візи. Поляки звикли акуратно бити штемпель виїзду поруч зі штемпелем в’їзду. Але якщо в’їзд був у Відні, то знайти такий штемпель велика проблема. Він може бути де завгодно. Поляків це страшенно дратує. Іноді враження таке, що вони залюбки якось відігралися б на мені за цю австрійську розхристаність. Відібрали б, наприклад, мій паспорт на якусь додаткову експертизу. І тупо проводили б її, поки мій літак відлетить без мене.

У наших летовищ відмінності свої.

Зі Львова я люблю вилітати значно більше, ніж із Києва. Прилітати, звичайно, теж. У Львові – о диво! – наші рідні митники та прикордонники не тільки ввічливі, але й привітні. Вони звикли приязно посміхатися і при цьому нести свою службу цілком справно. І це в них виходить досить органічно. Дивлячись на них, я повертаю собі сяку-таку віру в європейську Україну. Десь так вони – прикордонники, митники, військові, поліціянти – й мали б виглядати і діяти, якби Ця Країна справді стала європейською.

У Києві ж на ваше «добрий день» прикордонник ще досі може різко спохмурніти й насупитися. Ніби ви чимось образили його. І при цьому вже образити вас, нічого на ваше «добрий день» не відповівши. Ніби не почув вашого привітання. Або розцінив його як підлу провокацію, на яку не ведеться. У бориспільських загалом суворий вигляд. Враження часом таке, ніби державний кордон на головному летовищі країни це така лінія фронту, причому не з нашого, а з боку деенер-еленер.

Але, на жаль, і Львів не ідеальний. Минулого разу, вирушаючи звідти в подорож, я звернув увагу на милу дрібничку – пришпилений на стіні в туалеті стандартний аркуш формату А4 з надрукованою великими літерами відозвою: КИДАТИ ПАПІР ЛИШЕ У СМІТНИК!  

Я спершу запереживав за іноземців. Усе-таки летовище ім. Короля Данила Галицького у Львові – це, даруйте, не Рогатинська автостанція. Це місце інтернаціональне. Мало які люди відчують у ньому невідкладну потребу забігти до туалету. І що їх там чекає? Незрозумілий кириличний напис, якого прочитати вони не зможуть, але який обов’язково поселить у їхніх душах неясну тривогу, глухий дискомфорт і щемке сум’яття. Що це? Про що тут ідеться? Це якесь попередження? Застереження? І до чого цей недвозначний оклик?

Але трохи подумавши, я вирішив, що з іноземцями якраз усе гаразд. Бо настінний напис адресований аж ніяк не їм, тож і перекладати англійською його зайво. Кидати папір не у смітник, а головним чином поза нього характерно не для них, іноземців, а лише для співвітчизників. Тож усе обійдеться й рідною мовою без перекладу. Слава Богу, керівництво туалету знає, з якого приводу та якою мовою до кого звертатися.         

Подібно до того, як у туалеті одного з божевільно дорогих київських ресторанів – з тих, які називають себе то «элитными», то «элитарными», а то й «эксклюзивными» -- якось довелося прочитати напис НОГАМИ НА УНИТАЗ НЕ ВЫЛАЗИТЬ!

Здається, то не був жарт. А може й був. У нас жарт від нежарту не відрізнити ніяк, і мораль тут така, що нас іще довго перевірятимуть на предмет візи до нормального життя.

Збруч