Блог Прохаська: Мав дідечек колоточ, а з'їв єго червоточ…
Новий блог відомого письменника Тараса Прохаська на Збручі.
Ніколи не думав, що в такий спосіб можна зближатися до близькості. Незнайома словацька дівчина просто запитала, що мене тішить, що є тим, що дарує незаперечну радість. Я не знав, що сказати, адже справжніх радостей є досить багато, і було би дивним, якби відповідати на випадкове питання ґрунтовно. Але, послуговуючись правилом першої асоціації, я сказав, що пес. Що добре мати пса. Вона сказала, що розуміє, бо добре знає, що пес може бути надійним порятунком від самотності, вона живе недалеко від парку, де різні люди гуляють зі своїми псами, вона часто лежить собі між деревами і кущами і чує, як ці люди говорять з цими псами. Я поганою словацькою відповідав, що не йдеться мені про самотність, йдеться про контакт і любов з особою із трохи іншого світу.
Але, думаючи про всі ті речі, які дарують щастя, перебираючи їх, як надійні паролі до незаперечної радості – річкова вода у різних ріках, бадмінтон і баскетбол, абзаци файної прози, вітер і рух повітря, плоди і трави, обійми і пси – згадав про погляд з неба. Я страшенно люблю літати літаками, з яких видно землю. Усе намагаюся сидіти біля віконечка і дивитися на світ із неприродного пункту бачення. Дивитися зверху – як дивитися на вогонь і воду (а ще на лиця, на міміку) – можна безконечно. І розповідати про це також. Але найбільше мене впирають не будинки-гори-ліси-течії, а поля. Навіть не самі поля, а їх межі, конфігурації. Окремі клаптики єдиної площини, які утворюють якусь таку цілість, котра робить абстракціонізм найреальнішим реалізмом. Згори видно, що на тверді найважливішими є саме межі і лінії прилягання. Межування (дуже часто воно визначається ще й такими непорушними впродовж століть лініями як шляхи і стежки) плідної землі у сенсі ідентифікації історії є чимось таким фундаментальним, як неповторні відбитки пальців кожної людини. Живучість меж свідчить про спадковість, яка одночасно є уможливленням мінливості.
Ніколи не забуду того відкриття, яке стало мені доступним ще у останні радянські роки, коли я був присутнім на польовій практиці польських студенток-ботаніків у нашій Чорногорі. В часі вільних вечірніх посиденьок кожна з цих дівчат розповіла хоч якусь історію про своїх батьків, дідів, прадідів. Перед тим я з таким не зустрічався. Мої однокласники, однокурсники ніколи нічого не розповідали про свій дім, про своє дитинство, про своїх предків. Ми знали одне про одного лише якусь ділову інформацію – цей з такого то місця, батько цього – на такій то посаді. І все, всього попереднього світу не існувало.
З того часу я почав розділяти людей на тих, хто знає хоча би кілька речень про своє не пережите минуле, які не бояться про це розповісти, представляючи вже самого себе, і на тих, які цього ніколи не роблять. Бо не знають, не цінують, не наважуються показати свої родинні скарби.
Хоча би одна-дві міні новели про своїх дідів і бабців, які хтось розповідає, справляють той самий ефект, як і оглядання землі з висоти літака. Латка, обмежена дорогою, кущами і межовими каменями, перетворюється на виразну конфігурацію тверді, отримує власну барву, навіть якщо йдеться тільки про зелене, жовте, коричневе, чорне.
Я щасливий, коли дізнаюся, щось дуже просте і рідне від людей, яких можна назвати випадковими. Вони відразу стають близькими. Чиясь бабця, якій вже дев'яносто років, щоранку п'є каву зі сливовицею, а впродовж дня їсть лише кілька варених картоплин… Чийсь прадід відпиляв з цукернички срібну тримачку накривки і двадцять років обтирав її у долоні, заки кулька не вмістилася у люфу порохового пістоля, і тоді він застрілився…Мій прапрадід, правлячи службу Божу, кілька разів заходив у захристя, щоби два рази пахнути самокрутку…Хтось купав свого старого тата у теплі ріці…
Конрад Лоренц, батько науки про поведінку тварин, написав дивовижну книжку про своїх псів. Після смерті чергового пса, він завжди брав його дітей. Потім внуків, правнуків. У своїй книжці він написав про те, як впізнає у кожному оригінальному самобутньому псові риси, властивості і химерії його предків, як всі вони не перестають жити у тому, хто є тепер. І як уявляв собі, якими через все це будуть його можливі наступні пси.
