Частина українок тепер військовозобовʼязана. Як служать жінки в арміях світу
У Збройних силах України вже служить понад 42 тисячі жінок, із них 5 тисяч — безпосередньо на передовій. Із 1 жовтня на військовий облік повинні стати українки, які мають медичну або фармацевтичну спеціальність.
Гендерний паритет у війську — це те, чим поки що не може похвалитися жодна країна світу. Однак деякі армії все ж наближаються до рівності у вимогах до жінок і чоловіків, а також — відкривають жінкам доступ на бойові посади, які донедавна вважалися суто чоловічими.
Які чинники впливають на цей процес і чому поки що жінки не служать нарівні з чоловіками — розповідає hromadske.
Спершу — трохи історії
«Правителька, яка піклувалася про Єгипет, дбала про своїх воїнів і захищала їх», — засвідчував напис на гробниці цариці Ахотеп І, яка померла ще в далекому 1530 році до н.е. Саме її згадують як першу жінку-войовницю в історії. Після смерті чоловіка Ахотеп перейняла правління країною та успішно вигнала повстанців із земель Єгипту.
Те, що вона була шанованою воєначальницею, підкріплює і знахідка з її поховання — намисто з трьома підвісками у формі мух, розміром із долоню, які символізували військову честь.
Хатшепсут — більш відома єгипетська фараонка, яка жила століттям пізніше, провела щонайменше чотири військові кампанії і, кажуть, безпосередньо очолювала свої війська й віддавала накази на полі бою.
У войовничих єгипетських лідерок, звісно, було багато послідовниць. У «Повісті минулих літ» є згадки про відомих войовничих кочівниць — амазонок. У давніх кельтів жінки часто брали участь у війнах на рівні з чоловіками. А в Стародавньому Римі жінки хоч і не брали участь у військових походах, однак могли бути гладіаторками.
Звісно, згадується і 17-річна Жанна Дʼарк, яка зняла облогу Орлеана під час Столітньої війни. Але загалом, якщо поглянути на історію античності й середніх віків, помітно: жінки на чолі армій або просто в їхньому складі були радше винятком, аніж нормою.
Історики найчастіше наводять дві опції участі жінок у середньовічних війнах. По-перше: військові походи були дорогими кампаніями й заможні аристократки долучалися до їхнього фінансування. По-друге: жінки часто супроводжували чоловіків у цих походах і фактично виконували свої звичні «домашні» функції, але тепер у польових таборах.
Однак на прикордонних територіях Середньовічної Європи, де була постійна загроза нападу чи спалаху нової війни, гендерні ролі часом стиралися: жінки на рівні з чоловіками могли гасити пожежі, копати оборонні рови й споруджувати укріплення, а ще — доглядати за пораненими.
Правда, поховання деяких жінок вікінгів, де були знайдені наконечники стріл, списи чи сокири, свідчать, що вони могли битися разом із чоловіками. А в середньовічній Японії зʼявилося поняття «онна-бугейся» — жінка-самурай, яка досконало володіла холодною зброєю: наґіната, танто, короткими кинджалами. Однак бушідо — ідеологія воїнів Японії — однаково головним обовʼязком таких жінок називала служіння своєму чоловікові.
Ще в XVI-XVII століттях у Британії почали залучати жінок для роботи у військових шпиталях. Та найпершою країною, де жінки стали повноправними військовослужбовицями з відповідним статусом,
була Канада. Із 1895 року жінок там приймали на військову службу в мирний час, зокрема й у бойові частини.
Жінки під час Першої та Другої світових воєн
Зламом для статусу жінки в суспільстві загалом і у війську для багатьох країн стала Перша світова війна. Основною функцією жінок усе ще залишалося обслуговування й тилове забезпечення, однак у небачених досі масштабах — треба було замінити чоловіків, які вирушили на фронт.
Станом на 1918 рік, приблизно мільйон британок були задіяні у виробництві боєприпасів для війська. Жінки стали водійками автобусів, кондукторками, поліціянтками — обійняли посади, досі недоступні для них.
У 1914-му жінки почали вимагати можливості вирушити на фронт. Тоді Військове відомство Британії розібралося, що багато робіт, які виконували на той момент чоловіки-солдати у Франції, цілком спроможні виконувати жінки. Так у 1916-му зʼявився Жіночий армійський допоміжний корпус (WAAC).
У 1917-му була заснована Жіноча королівська військово-морська служба, а ще за рік — Жіночі королівські військово-повітряні сили. Загалом понад 100 тисяч жінок приєдналися до Збройних сил Великої Британії під час війни.
Тисячі жінок були медсестрами, багато з них ішли волонтерками Червоного Хреста або безпосередньо армій. До слова, поки американські експедиційні сили ще готувалися до виходу за океан, медсестер армії США відправили вперед і призначили до британських експедиційних сил.
Під час Другої світової жінки служили в усіх родах військ у багатьох країнах світу:
близько 225 тисяч у британській армії;
450-500 тисяч в американській;
500 тисяч у військах нацистської Німеччини;
близько 800 тисяч в армії СРСР (із них близько 177 тисяч служили у військах ППО, 42 тисячі були звʼязківцями, 40 тисяч — у ВПС).
У Третьому рейху в часи Другої світової була Жіноча допоміжна служба звʼязку, жінок брали в Люфтваффе та допоміжну службу ВМС. Незаміжніх молодих жінок мобілізовували на захист Німеччини: або працювати в оборонній галузі промисловості, або виконувати допоміжні функції у війську. В СС жінок також брали — після проходження суворого відбору.
У Британії в цей час зʼявляється Жіночий допоміжний територіальний корпус (ATS), де служило приблизно 198 тисяч жінок. До речі, у 18-річному віці до нього вступила на той момент принцеса, а згодом королева, Єлизавета ІІ, яка стала водійкою-механікинею. Ще понад 180 тисяч жінок були задіяні в Жіночій допоміжній службі ВПС, а також Королівського флоту.
Варто нагадати, що жінки були і в Українській повстанській армії. Точну їхню кількість установити складно, але відомо, що вони служили як розвідниці, звʼязківці, медсестри.
Серед звʼязківок УПА однією з найвідоміших є Галина Дідик (Анна, Молочниця) — звʼязкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Як ідеться в літописі УПА, Шухевич звертався до Дідик виключно «друже Галино» і від побратимів вимагав поважного ставлення до жінок у війську.
Допомогу пораненим «упівцям» надавав підпільний «Український червоний хрест», який у повноцінну медичну службу перетворила Катерина Зарицька-Сорока (Монета). Серед його відділів був і вишкільний, де тренували лікарів та навчали нових медсестер і санітарок.
Сучасність
Армію Ізраїлю часто згадують як класичний приклад прогресивного військового формування, де жінки служать майже нарівні з чоловіками. За два роки після заснування Ізраїлю, у 1949-му, зʼявився закон про службу оборони, який зафіксував військову службу обовʼязковою і для жінок.
І для чоловіків, і для жінок військова служба в Ізраїлі — це насамперед певний етап дорослішання та соціалізації. Однак жінки можуть бути звільнені від служби в разі заміжжя, вагітності або релігійних переконань. Та й триває вона на пів року менше, ніж у чоловіків, — два роки.
Спершу жінкам в ізраїльській армії дозволяли служити лише в тилу — наприклад, медсестрами. Але в 1995-му Верховний суд дав зелене світло для вступу жінок і в бойові підрозділи, що спричинило зростання частки жінок у складі війська. Нині, як ідеться на офіційному сайті Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛу), жінки становлять 33% всіх військовослужбовців і 51% усіх офіцерів, а 92% всіх підрозділів армії відкриті для вступу жінок.
Однак, як пише видання Haaretz, є нюанси, які не дозволяють говорити про повну гендерну рівність в Ізраїльській армії. Більшість спецпідрозділів і піхотних бригад усе ще закриті для жінок.
Для вступу, наприклад, у медичний корпус, жінкам потрібно відповідати вкрай жорстким критеріям: бути зростом понад 166 см, важити не менше 78 кг, пробігти 3 кілометри менш ніж за 15 хв і зробити принаймні 10 підтягувань.
А ще є релігійні обмеження, які, на думку видання, впливають на гендерну рівність в ізраїльській армії: керівництво війська не хоче розгнівати рабинів, які можуть заборонити своїм учням служити в одній військовій частині з жінками.
За словами дослідниці Іларії Сімонетті, «попри присутність жінок, армія в Ізраїлі залишається місцем маскулінності, просування чоловіків по службі, а також — зміцнення гендерного поділу. В основі цього сценарію лежить національний дискурс, який цінує чоловіків як героїв, а жінок — як продовжувачок нації, яку необхідно захищати».
У Норвегії жінок залучали до війська ще з 1938 року, а в 1985 році парламент країни ухвалив законодавство про рівні можливості для чоловіків і жінок в армії.
У 2013 році Норвегія стала першою країною-членкинею НАТО, яка ухвалила концепцію «загальної військової повинності», тобто почала призивати у військо як чоловіків, так і жінок. Усі норвежці віком від 18 років мають пройти 12 місяців обовʼязкової початкової військової служби. А потім — ще 7 місяців додаткових опцій на вибір: підготовка з підвищення кваліфікації чи, наприклад, участь у військових навчаннях.
Після 2015-го відсоток жінок у норвезьких збройних силах постійно зростав. У 2020 році третину з тих, хто проходив строкову військову службу, становили жінки.
Це не означає однак, що в Норвегії служать геть усі: щоби потрапити у військо, треба пройти відбір. Як жінкам, так і чоловікам призовного віку збройні сили надсилають форму, яку потрібно заповнити відомостями про стан свого здоровʼя і мотивацію долучитися до війська.
Потім відібраних кандидатів (а це близько 17,5 тисяч із 60 тисяч, які потрапляють під призов, кличуть на співбесіду й тестування. Врешті, службу проходять десь 7,5 тисяч найбільш мотивованих.
Кандидатів на фінальному етапі оцінюють за 9-бальною шкалою і щоби потрапити до війська, треба набрати щонайменше 5. Прикметно, що для середньої оцінки для жінок вимоги нижчі, ніж для чоловіків, а для оцінки 8 і 9 нормативи однакові для обох статей.
Восени 2020 року в Збройних силах Норвегії провели опитування щодо цькування та сексуальних домагань (MOST), яке засвідчило, що 63% жінок віком до 30 років у війську зазнавали сексуальних домагань. Небажана увага й коментарі щодо жіночого тіла, жарти з сексуальним підтекстом — найчастіші вияви гендерних упереджень у війську за словами опитаних.
Такий відсоток — кращий результат, аніж у 2018-му, коли проводилося попереднє опитування, та все ж частково пояснює, чому так мало норвезьких жінок потім хочуть залишатися у війську будувати карʼєру.
Досвід Норвегії з призову жінок невдовзі перейняла Швеція (яка повернула загальну військову повинність після скасування у 2010-му через брак добровольців) і Нідерланди.
У Сполучених Штатах служба в армії загалом є добровільною: востаннє призов був ще в 1970-х, коли тривала війна у Вʼєтнамі. Однак чоловікам — як громадянам США, так і іммігрантам — потрібно ставати на військовий облік.
Законодавство, яке дозволило американкам служити в армії, ухвалили в 1948 році — після того, як жінки вже брали активну участь у двох світових війнах. У 1970-х жінкам уперше дозволили вступати до військових академій, а в 1990-х — служити на бойових кораблях американських ВМС.
Нині в армії США близько 16% жінок. Майже всі бойові підрозділи у війську відкриті для жінок, але в різних структурах кількість жінок різниться: скажімо, у Корпусі морської піхоти жінок 8%, а у ВПС — 19%.
Генерал у відставці Лорі Робінсон наголошує, що на керівні посади у війську для жінок усе ще існує «скляна стеля», та й попри те, що армія як відображення суспільства стає все більш інклюзивною структурою, загальна частка жінок у ній все одно невелика.
«У США ще не було жінки-члена Об’єднаного комітету начальників штабів або жінки-міністра оборони (або його заступника)», — каже Робінсон.
Жінки можуть служити і в арміях недемократичних країн — наприклад, КНДР. Там строк служби становить 10 років для чоловіків і 6-7 років для жінок. Служба у війську КНДР подається як престиж, однак за свідченнями колишніх військовослужбовиць, які втекли з країни, армія передбачає також фізичні знущання, сексуальне насильство над жінками та жорстку систему покарань.
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!