Чому для багатьох випускників ВНЗ Прикарпаття перше робоче місце стає журавлем у небі?

Літня пора для випускників загальноосвітніх шкіл, вищих навчальних закладів та професійно-технічних училищ — як рубікон у їхньому молодому житті. Перше робоче місце для молодої людини — стартовий щабель у трудовій біографії, початок її життєвої самостійності. і посадової кар’єри, хотілося б додати.

До якої освіти зачислять коледжі?
У світлі нинішніх реалій з проблемним працевлаштуванням випускників ВНЗ III-IV рівнів акредитації чимало старшокласників загальноосвітніх шкіл та їхніх батьків звертають свій погляд на базові вищі навчальні заклади I-II рівнів акредитації (колишні технікуми й училища). Кількість коледжів і професійних ліцеїв зросла на Прикарпатті вже до 33, що само собою є досить переконливою відповіддю на сьогоднішні виклики часу щодо затребуваності тих чи інших професій. Бо в коледжі, по-перше, вчитися не так довго і не так затратно, як в університеті. А по-друге, тут швидше, ніж в університеті, можуть перелаштуватися й відкрити у себе ту чи іншу нову — «ходову» на ринку праці спеціальність.

Зрештою, молода людина із середньою технічною освітою, як колись говорили, може й за кордоном без особливих труднощів знайти роботу за своєю спеціальністю, на відміну від, скажімо, новоспеченого педагога, який їде туди, бо в рідному краї йому за цим фахом важко працевлаштуватися. Там, кажуть, чималий попит на механіків, автомобільних електриків — ці спеціальності відкрили в Надвірнянському коледжі Національного транспортного університету.   

Директор цього коледжу й водночас голова ради директорів ВНЗ I-II рівнів акредитації області Ростислав Нагорний мав свої пропозиції щодо того, як відрегулювати нинішню практику формування і розміщення державного замовлення:  

— Відповідно до постанови Кабміну від 2010 року директор базового коледжу чи ПТУ має забезпечити укладання тристоронньої угоди між студентом (учнем), якого прийнято на навчання, управлінням освіти і роботодавцем щодо його працевлаштування після закінчення навчального закладу. Звичайно, кожен навчальний заклад зацікавлений в отриманні якомога більшого держзамовлення на підготовку спеціалістів для народного господарства й виділенні йому відповідної суми коштів, і з таким сподіванням надсилає в Міністерство освіти і науки дані про кількість угод, які уклав з роботодавцями. Але ця вимога постанови, м’яко кажучи, не враховує сьогоднішніх реалій.

Бо коли директор звертається до підприємця, щоби поставив під угодою свій підпис, то чує: «Учень вчитиметься у вас три роки. Ви хочете, щоб після того я взяв його на роботу. Але я й сам не знаю, чи тоді моє підприємство ще існуватиме». Натякає підприємець на погіршення економічної кон’юнктури, податковий прес. Усе ж він, піддавшись зрештою умовлянням, погоджується написати в угоді, що такого-то студента чи учня після закінчення навчального закладу «буде працевлаштовано». Коли ж доводиться звітувати про виконання таких угод, то не один із керівників підприємств посилається на незалежні від нього об’єктивні причини відмови випускникові навчального закладу у працевлаштуванні. Тут уже за невиконання угоди крайнім стає директор коледжу. Дарма що він старався організувати для студентів навчальний процес на сучасному рівні, створити для цього належну матеріальну базу. 

Нинішнє зростання популярності коледжів серед хлопців і дівчат та їхніх батьків пояснюється тим, що ці навчальні заклади значною мірою перебрали на себе функції середньої загальноосвітньої школи щодо професійного навчання. Кон’юнктура ринку праці останніми роками змінилась так, що зріс попит на фахівців технічних спеціальностей — їм працевлаштуватися набагато легше. В той же час багатьох юнаків і дівчат переконати в уже надмірній кількості на ринку праці економістів, фінансистів, правознавців неможливо — вони й далі подають заяви на ці спеціальності. 

— Тепер на державному рівні розробляють проекти законів «Про вищу освіту» і «Про професійну освіту». До системи яких навчальних закладів законодавець віднесе коледжі, ми ще не знаємо, — каже Р. Нагорний. — Якщо до системи професійної освіти, тоді наш заклад виведуть зі структури столичного університету. Та в будь-якому разі, міркую, навчання студентів у коледжах мало б фінансуватися переважно за державні кошти — так само, як навчання учнів у старших класах загальноосвітніх шкіл. 

Адже нині ми майже не приймаємо абітурієнтів на базі 11 класів, а переважно тих, хто закінчив 9 чи 10 класів загальноосвітньої школи. Як на мій погляд, держава має фінансувати і загалом підготовку спеціалістів у базових коледжах, а не лише підготовку їх за держзамовленням. 

Р. Нагорний вважає, що час також провести паспортизацію місцевих навчальних закладів. Адже не секрет, що є серед них і такі, які досі, не маючи належних матеріальної бази і кадрового потенціалу викладачів та майстрів виробничого навчання, правдами і неправдами отримували ліцензію на підготовку спеціалістів.

Диплом про вищу освіту ще нічого не гарантує... 
Звичайно, навряд чи можна домогтися ідеального забезпечення пропорцій між ринком освітніх послуг і ринком професій, якщо кон’юнктура останнього відчутно змінюється навіть протягом п’ятирічного періоду навчання студента в університеті. З погляду розвитку економіки краще мати навіть деякий надлишок підготовлених фахівців певної спеціальності, аніж зіткнутися з гострою проблемою браку фахівців, особливо в інноваційних галузях. 

Директор обласного центру зайнятості Григорій Горбаль: 
— Я попри сьогоднішню ситуацію не є прихильником того, аби зменшити в області надання послуг зі здобуття молоддю вищої освіти. Бо йдеться про інтелектуальний рівень не тільки окремого індивіда, а й усього суспільства, який визначатиме надалі духовний і матеріальний рівень життя випускника ВНЗ — звичайно, за тієї умови, що він раніше чи пізніше матиме гідну роботу. А я вірю, що цю болючу для багатьох учорашніх студентів та їхніх батьків проблему таки розв’яжемо — спільними зусиллями служби зайнятості, роботодавців, навчальних закладів.

Зазначимо, що нині ситуація з працевлаштуванням випускників 
іФНТУНГ та ПНУ ім. В. Стефаника не особливо оптимістична. В останні роки одразу влаштовувались на роботу лише половина з них чи трохи більше. Це ті, хто їде працювати за державним замовленням, та ті, яким вдається «зачепитися» за робоче місце, зазвичай за допомогою батьків та їхніх знайомих, часто, як подейкують, не без хабара. Решті ж доводиться йти на «біржу». 

Та водночас хибне й уявлення про те, що прикарпатські ВНЗ III-IV рівнів акредитації (себто вищі навчальні заклади, власне, у звичному для людей старшого покоління розумінні) нині набирають на навчання занадто багато молоді і потім далеко не всі їх випускники можуть працевлаштуватися. Років шість тому в цих закладах навчалося 60 тисяч студентів, а нині — лише 46 тисяч. Порівняно з попереднім навчальним роком ВНЗ недорахувалися 1700 студентів. Знову ж таки це наслідок негативної демографічної ситуації.

Спершу — прогноз соціально-економічного розвитку 
Створити новий, ефективний механізм визначення державного замовлення на випускників навчальних закладів далеко не так просто, як видається на перший погляд. Найлегше покласти всю відповідальність за це на регіональні служби зайнятості. 

— Але ж тоді нас робитимуть крайніми, якщо наші прогнози на кілька років уперед не підтвердяться й кількість підготовлених ВНЗ і ПТУ фахівців тих чи інших спеціальностей і далі не відповідатиме реальним потребам регіону, — припускає директор обласного центру зайнятості Григорій Горбаль. — На основі чого ми маємо робити такі прогнози? Мені кажуть зверху: проводь моніторинг, випускників яких спеціальностей забагато на вашому регіональному ринку праці і не давай погодження на підготовку навчальними закладами тих спеціалістів у надмірних кількостях».

Якщо так підійти сьогодні, то що взагалі залишиться від системи освіти в області? Зрештою, наш центр зайнятості і попередніми роками складав баланс регіонального ринку праці на перспективу. В ідеалі він мав би бути основою для визначення реальних потреб у підготовці прикарпатськими навчальними закладами фахівців тих чи інших спеціальностей. Ми, зокрема, зверталися в профільні управління облдержадміністрації за даними про віковий склад медиків, освітян. Так би мовити, прикидали, яка кількість із них і якого року досягне пенсійного віку та вийде на заслужений відпочинок. Але ж нині люди перестали йти на пенсію остаточно — через її мізерні розміри у більшості з людей цих професій. і всі наші розрахунки полетіли шкереберть. Не вивільняються в школах місця, на які могли би прийти випускники педагогічних навчальних закладів. Я знаю школу, де 74-річна жінка й досі працює вчителем фізвиховання. 

Голова ради профспілок області Ігор Басюк вбачає кричущу соціальну несправедливість у тому, що в деяких школах можуть дати 0,25 ставки молодій учительці — матері двох чи трьох дітей, тоді як пенсіонерку залишають на 0,75 чи й повній ставці. Мало би бути навпаки, вважає він. 

Молодій учительці залишається втішати себе тим, що якось «зачепилася» за робоче місце, і сподіватися на краще. Адже в області нині відчувається великий надлишок педагогічних кадрів — середнє навантаження на вчителя становить лише 12 годин за норми — 18. 

У той же час є вакансії педагогів на Верховинщині, у віддалених селах деяких інших районів. Чимало випускників, над якими навис дамоклів меч безробіття, готові їхати працювати і в інші області. Одне їх лишень стримує — відсутність елементарних умов для облаштування на новому місці. 

Щодо медиків, то нині в області проголосили програму укомплектування сільських медичних закладів лікарями, які б і жили в селах, а не доїжджали туди з міст, отож, здавалося б, для новоспечених спеціалістів охорони здоров’я відкриваються добрі перспективи працевлаштуватися там і перевірити свою професійну придатність у ФАПі чи в амбулаторії, а не в полегшених умовах великих клінік. 

Думала так і випускниця Чернівецького медуніверситету, котра, як розповів на круглому столі Г. Горбаль, приїхала за направленням працювати в лікарську амбулаторію одного із прикарпатських сіл.  

— Молода жінка з двома маленькими діточками прибула сюди, а чоловік залишився у Чернівцях, де він має роботу. і новоспечена лікарка з подивом виявила для себе, що надана їй як молодому спеціалісту «житлоплоща» — то насправді стара хата-розвалюха, діри в якій зароблені пінопластом, а зручності — в кінці городуѕ Звісно ж, вона відмовилась працювати в цьому селі: «Тут ні роботи, ні життя». Та найцікавіше інше. Сільський голова вдавав, що обурений її вчинком: «Колись мене направили працювати сюди, в наше село, то жив я в ще гірших умовах». При цьому він приховав від мене те, що невдовзі отримав квартиру в спорудженому тоді колгоспом будинку для спеціалістів і що вже в наші часи той будинок повністю приватизував разом зі своїми рідними.
Учасники круглого столу в івано-Франківську були одностайними ось у чому: не можна допустити того, щоби зверху намагалися скоротити державне замовлення.

Щоб центральна виконавча влада не перекладала відповідальність за вирішення питань працевлаштування молоді на місцеві владні структури, на ту ж регіональну службу зайнятості, на керівників навчальних закладів. Систему освіти розвалити легко, а потім відновити буде дуже складно. Схоже на те, що через дефіцит коштів у Держбюджеті держава хотіла б скинути із себе частину тягаря з фінансування навчальних закладів, зняти із себе відповідальність і за працевлаштування їх випускників. Але така політика може призвести до того, що Україна втратить ціле молоде покоління. 

Іван ГАВРИЛОВИЧ, "Галичина"

До теми: Аби хоч синиця, але в руці: Випускники "вишів" у пошуках першого робочого місця