Чому Порошенко не поспішає скористатися повноваженнями де Голля
Чому активність президента важливіша за повноваження.
Недостатні повноваження - традиційний діагноз, який ставлять українські експерти коли президенту чи виконавчій владі не вдається вирішити якусь чергову, стратегічно важливу для країни проблему.
Дійсно, після рішення Верховної Ради повернути в дію Конституцію 2004 року, самодержавних повноважень, таких як були у Леоніда Кучми після 1996 року і у Віктора Януковича після 1 жовтня 2010 року, у новообраного глави держави вже немає. Вони саме такі як були у Віктора Ющенка з 2006 року. Останній, до цього часу переконаний, що якби повноважень було більше, то все було б зовсім інакше, про що й пише у нещодавно виданих мемуарах. Як би воно було, якби влади у третього президента було більше, залишається тільки здогадуватися, але принаймні після програшу виборів з посади він пішов сам і без допомоги Майдану, натомість величезні повноваження не врятували його колег від складних перипетій долі наприкінці каденції.
Більше того, наступник Ющенка навіть не досидів відведеного строку. Так що питання, не в повноваженнях, чи принаймні не тільки, і не стільки в них. А в чому ж тоді? В тому, що працювати треба. Президентська активність цілком дозволяє компенсувати недостачу прописаних в Конституції повноважень. Окрім того, не такі вони вже й малі...
Візьмемо для прикладу, ту ж Францію, з якою після проголошення незалежності Україну так часто порівнювали і звідки намагалися перенести президентську модель управління, ще в часи Леоніда Кравчука. Так ось, після того як французи вдало завершили Другу світову, зберігши колонії, уникнувши колосальних втрат людей, міст, та інших цінних ресурсів, у Франції запанував парламент. Традиційні коаліціади, уряди змінювалися як шкарпетки. В принципі, Італія так жила і нічого, а у французів знайшовся генерал Шарль де Голль, який вирішив, що так не годиться і почав боротьбу за сильну президентську владу. І зрештою, досягнув свого.
В 1958 році Франція отримала президента практично з такими ж повноваженнями як нині в Україні. З тією різницею, що спочатку його обирали не всенародно, а в парламенті. Проте вже за 4 роки, в 1962 році де Голль домігся запровадження всенародних виборів і тепер за нього могли безпосередньо голосувати прості французи. Це вважається величезним посиленням президентської влади, бо тепер президент представляв вже цілу Францію, а депутати та навіть партії лише якусь частину.
Як казав згодом Валері Жискар д'Естен, президент республіки відповідає за довгостроковий розвиток нації, дивиться далеко за горизонт, в той час як уряд розуміючи загальний напрям, заданий президентом, вирішує проблеми сьогодення. Прем'єр-міністр Мішель Дебре говорив президенту де Голю: "Алжир - це ви, а ціни на молоко, це я". Іншими словами, глава держави відповідає за питання зовнішньої політики, оборони і збройних сил, а уряд передовсім за економічну, соціальну та фінансову політику.
Чи є ще обмеження президентської влади? Звичайно. І не тільки ті, що стосуються тривалості перебування на посаді, права звільняти чи призначати прем'єра. Є ще парламент, з яким хочеш чи не хочеш, а треба узгоджувати політику президента... Знову таки, за словами Жискар д'Естена, влада президента сягає настільки далеко, наскільки його підтримують в парламенті. Якщо він спирається на пропрезидентську більшість, де-факто це глава уряду який повністю визначає лінію розвитку держави, а прем'єру залишається лише, так би мовити, взяти під козирьок. Глава держави може просто дозволити собі попросити прем'єра піти у відставку, мовляв, ти класний хлопець, але Франція понад усе...
Так свого часу, в 1962 році "попросили" Мішеля Дебре. Бо він розійшовся з де Голлем в поглядах на майбутнє Алжиру. Де Голль вирішив рубонути і відпустити Алжир в незалежне плавання, а прем'єр вважав, що ще можна поборотися за територіальну цілісність Франції. Тим не менш, навіть на такий суперечливий для тодішньої Франції крок, як згода на незалежність Алжиру, повноважень де Голлю вистачило, зрештою як і рішучості.
Щоправда, буває і зовсім інша картина, коли парламентські вибори виграє опозиція. Тоді навіть впертість і рішучість нівелюються... В такому випадку, влада президента обмежується до буквального виконання приписів Конституції. Доводиться призначати прем' єром кандидата, який влаштує більшість в парламенті. От саме в такій ситуації президент виявляється "слабким" і визначати курс самостійно вже не може. Проте і тут нічого смертельного немає, хоча працювати складніше, бо доводиться домовлятися.
І так складаються справи не тільки у Франції. Ті ж Сполучені Штати, це республіка з сильним президентом, але сила його завжди залежить від того, є пропрезидентська більшість у Конгресі, чи немає. Проте навіть якщо є, то повноваження американського президента дуже сильно залежать від згоди конгресменів та сенаторів. Скажімо, Петро Порошенко, навіть маючи, як для української традиції, дещо ослаблені повноваження, може призначити головою своєї Адміністрації кого завгодно. Цього разу цей вибір, скажімо, припав на колишнього медіамагната Бориса Ложкіна. Захотів - призначив. Для українців це святе право глави держави. У американців так не вийде. Кандидатуру голови Адміністрації треба погоджувати з Сенатом і пояснювати, чого ж ти вирішив призначити того, чи іншого діяча на такий високий та важливий пост. І нічого страшного в цьому немає. Приходять і пояснюють...
Окрім того, якщо у Франції Конституції звикли змінювати доволі часто, відповідно обсяг повноважень глави держави, конфігурація системи управління і слабкість чи силу президента можна списати на об'єктивні обставини, то у тих же американців, Конституція одна і та сама з 1787 року, а тим не менше президенти бувають як "слабкими", так і "сильними". Видається, що куди більшою проблемою може стати пасивність глави держави.
Принаймні перший тиждень після інавгурації Порошенка викликає певне занепокоєння. Зовнішньої активності у вигляді кадрових призначень, законопроектів та нарад з керівництвом уряду, армії і тим паче представниками широкої громадськості, якось не помітно. Розпуск парламенту і дострокові вибори означені в інавгураційні промові ще минулої суботи, а хоч якихось подальших кроків нема. І навіть про ініціативи, щодо нового закону про вибори не чути. Міністр оборони, міністр внутрішніх справ, глава СБУ, Генеральний прокурор - вони і далі виконуючі обов'язки? Кого призначати, це справа президента, але чого чекаємо?
Це тим паче дивно, адже у Петра Порошенка репутація трудоголіка який працює по 20 годин на добу. Проте зараз складається враження, що все розвивається неквапом, спокійно, неначе і немає ніякої війни, а головне завдання влади це, борони боже, не потривожити післяобідній сон розімлілих на літньому сонечку українців... Насправді ж ситуація в країні, м'яко кажучи, складна і варто було б продемонструвати, що влада нарешті на своєму місці і не спить.
Недарма, свого часу тільки но опинившись в кріслі президента і пройшовши інаугурацію Франклін Рузвельт просто таки закидав Конгрес законопроектами для порятунку країни. Історики та економісти до цього часу сперечаються, дали вони позитивний ефект, чи ні, але сам Рузвельт був переконаний, що "головне у кризу - це робити що-небудь". Здається, він мав рацію. Більше того, як Рузвельт, так і де Голль не лише "що не-будь робили", але й активно про це розповідали. Ні в американців, ні у французів не виникало відчуття, що президент десь зачаївся і готує якусь несподіванку, а от в Україні, як правило, навпаки. Що найцікавіше незалежно від обсягу повноважень глави держави.
