Чому Путін не пише книг

Ленін мав 55 томів творів, Сталін – 18, Муссоліні – 35. З очевидних причин літературну спадщину Гітлера не структуровано, але щонайменше два томи Mein Kampf у ній є

Еспресо.TV продовжує публікацію серії матеріалів на теми - у чому Путін та путінська Росія подібні до Гітлера та Третього Рейху, чим путінізм може бути гірше нацизма, і в чому Володимир Володимирович ніколи не перевершить Адольфа Алоізовича. 

Тоталітарна ідеологія – це насамперед книга. Книга як артефакт. Книга як культ. Книга як культура. В цьому сенсі фашизм, нацизм, комунізм є нічим іншим як породженням юдейсько-християнської традиції, яку всі вони намагалися нищити.

До речі, саме ставленням до тексту як до порталу між світом ідей і світом реалій і пояснюються релігійні по суті своїй літературні практики режимів. З одного боку – вшанування опусів вождів (верховних божеств у тоталітарній системі координат) та високих партійних функціонерів (жерців) – як на побутовому рівні у вигляді повсюдного цитування та золочених палітурок, так і на високому рівні теоретичного богослов’я у вигляді тлумачень та коментарів. З іншого – потужна цензура, світська анафема блюзнірських праць. Конфіскація накладу з подальшим таємним знищенням чи публічним спаленням – не що інше як покарання за гріх святотатства.

***

В цьому сенсі путінська Росія, попри дедалі яскравіші ознаки фашизації, – явище унікальне. В ньому відсутні канонічні тексти. З одного боку, це зручно: легше зачищати смислове поле від небажаних сенсів. З іншого – священна книга (або корпус) являє собою світоглядний концентрат творця режиму. Причому неважливо, чи є він «єдиноразовим» текстом, чи компендіумом праць, що писався десятиріччями. Ленін мав 55 томів творів, Сталін – 18, Муссоліні – 35. З очевидних причин літературну спадщину Гітлера не структуровано, але щонайменше два томи Mein Kampf у ній є. Скільки книжок написав Путін? Нуль. Кількість написаних ним самим публічних текстів – така сама. Гадаю, світ не побачить навіть його мемуарів – хіба за гонорар, який дозволить найняти хороших адвокатів. Причин такого ігнору до епістолярного жанру багато.

***

По нинішніх часах всі згадані путінські попередники в галузі соціально-політичних експериментів – безперечні інтелектуали, як би до них не ставились сучасники. Культурні вподобання (або міфи про них) в усіх чотирьох випадках вказували на близькість до інтелектуальних еліт. Взяти хоч музику. Бетховен, Вагнер, Глінка, Палєстріна, Верді. І – подумки: «до чого тут Расторгуєв з групою "Любе"?».

Юрист-недоучка, семінарист-прогульник, художник-невдаха та випускник педіну, що косив від армії дають фору кадровому чекісту з вищою радянською освітою по всьому комплексу гуманітарних наук. Численні очевидці твердять: усі вони посилено займалися самоосвітою, ковтаючи тисячі сторінок щотижня. Історія, живопис, театр, скульптура, музика, література, філософія – їхня обізнаність у цих галузях по нинішніх часах непересічна. У зваблюванні нації примат мали воля й розум. Оголеним торсом хизувався хіба Муссоліні – на додачу до риторики.

Зрештою, всі вони були чудовими ораторами. ВВП читає з папірця. Чи він є автором написаного? «Духовниє скрєпи» і «мочилово в сортирах» - спічрайтерський візерунок, який приховує порожнечу.

***

Путіну немає що сказати. Теоретична праця потребує знань. Ідеологічна біографія потребує переконань. І те, й друге потребує подвигу віри. А її немає.

Будь-який з -ізмів, якими зараз живиться російський режим – непохитність переконань. Це віра, за яку не страшно піти в тюрму. Це втілення романтики цинічними засобами. Саме такими романтичними циніками були й Ленін, і Сталін, і Гітлер, і Муссоліні. Вони не довіряли людям, але вірили в людину. Хоч їхні діяння в ім’я цієї віри були жахливі.

Путін – цинік прагматичний, як і годиться зневіреному продукту деградованої імперії. Для нього влада не має самодостатньої цінності. Вона спосіб досягнення матеріальних благ, а не сенс існування, яке вони доповнюють. Його особливий шлях – це шлях плагіату й компіляції. Його програма – імітація ренесансу. Він – жалюгідний наслідувач. То навіщо себе викривати?

З іншого боку, доручити таку роботу літературним рабам – це наразитись на небезпеку халтури й глузування. Сірість у владі завжди найбільше боїться сміху, то чи може ВВП дозволити собі уподібнитись до ВФЯ?

***

Суспільство копіює вождя, який підкреслює близькість до суспільства. Цей біг по колу призводить до цікавих наслідків. Сучасний російський ідеологічний простір формують самі таблоїди та бойові листки. В рашизмі (або рошизмі, якщо завгодно) не передбачена ніша для інтелектуалів. Приміром, він міг би багато чого почерпнути з Федора Достоєвського, як свого часу нацизм використав праці й постать його ідейного брата Фрідріха Ніцше. От тільки його нікому читати й переосмислювати.

Фіксація на спільноті – характерна риса фашизму, нацизму й комунізму, закріплена в самих їхніх назвах. Рашизм за фасадом лишається індивідуалістичним: спільне благо в ньому зведено до рівня декларацій і порожніх гасел. Він заглиблений у самомилування. А нарцису книги не потрібні