Делятинський котел
Хлопці з батальйону «Прикарпаття» дивом вирвалися живими із зони АТО. Натомість потрапили в інше оточення. Оточення громадського осуду, за начебто дезертирство.
Військова прокуратура Південного регіону, в компетенції якої відкриття кримінального провадження за фактом ймовірного дезертирства батальйону «Прикарпаття», мовчить. Наразі з вагомого маємо лише слова президента Порошенка, який на засіданні Ради Національної Безпеки та Оборони, прямо поклав провину за те, що частина українського війська опинилася в облозі в Ілловайську на «два батальйони, які самовільно залишили бойові позиції». Можемо лише здогадуватися, що окрім делятинського «Прикарпаття» мова йшла ще про хлопців з Дев’ятого батальйону, дислокованого у Вінниці. Але наразі, усі закиди до вінничан анульовано. Що ж до галичан, то їм офіційно надали відпустку до 3 вересня, а щодо дезертирства – пауза на прояснення всіх обставин.
"Z" разом із родинами бійців очікували на їх приїзд у Делятин і там на місці отримав короткі пояснення від командирів. Нині ж спілкуємося зі звинувачуваними у дезертирстві та їхнім волонтерським супроводом більш розлого.
Отже, як тепер стало відомо, 20 бійців батальйону «Прикарпаття» таки залишилися на Сході. Решта – 360 військових – в ніч проти 29 серпня колоною пошматованих автобусів та вантажівок прибули до Делятинської війської частини. Починалася п’ята доба їхнього «дезертирства», зі звинуваченням у якому їх переслідувало армійське керівництво ще з блокпоста у Оріховому на Запоріжжі.
22 серпня штаб батальйону, очолюваний підполковником Віталієм Комаром, покинув розташування у Кутейниковому останнім. Вже через 10 хвилин він побачив, як від того місця залишилися тільки голі остови дерев, які зрізало мінометним вогнем на ділянці, що хвилину тому була лісом.
Попереду у комбата були довгі та емоційні пояснювання ситуації командувачу сухопутних військ Анатолію Пушнякову та заступнику генпрокурора Миколі Голомші, з якими зустрівся на Кіровоградщині. Ті вимагали терміново здати зброю, на що батальйон погодився лише в частині звіту за «важке» оснащення, тобто РПГ та гранати. Особисті автомати зобов’язалися здати лише у кінцевому пункті – Делятині, адже розумілося, що роззброєння серед поля – це кінець.
«Я не шкодую про своє рішення і ніхто мені не докаже, що я не правий, – говорить нам вже тепер Віталій Комар. – Виходить, якби я привіз 200 трупів, то був би героєм, а коли привіз нормальних живих людей – то я дезертир?".
Прикметно, що наш батальйон в дорозі супроводжували не тільки армійські чиновники, які так і не показали письмового наказу міністра оборони Гелетея, на якого постійно посилалися. Це були і запорізькі та вінницькі волонтери, які побачили у діях генералів загрозу для свободи та життя галицьких бійців.
Подружня пара волонтерів Інни та Максима Сидоренків приїхала у не по-літньому холодний Делятин на босу ногу і геть без голосу – доводилося цілу дорогу голосно сваритися з начальниками та переконувати, що беззбройні та кинуті на призволяще солдати заслуговують професійної оцінки не лише їхніх дій, але і дій Генштабу. Волонтери, очевидно, знають що кажуть, бо бачать стан справ із середини –кожного дня вони невтомно доправляють воюючим частинам харчі, допомагають їм транспортом, зв’язком. Для них немає значення, звідки батальйон, а головне, що це наші хлопці – українці. Зворушило як Інна кожного називала по імені, обіймала прибулих, розпитувала про тих, хто ще на під’їзді. Вона, як і решта волонтерів переконана, що перш ніж винуватити армію, керівництво має негайно виправити свої помилки.
«Нерви просто не витримували. Ми кричали на генералів. Нам уже було все одно. Ми відбивали їх у Дніпропетровську, у Хмельницькому. Коли нас не було з ними деякий час, їх оточили снайпери та відвели з траси у лісопосадку. Хлопці переконані, що їх хотіли знищити, тому не погодилися ні на які умови. Те, що через 10 хвилин після їхнього старту з блокпоста, там усе зачистили, говорить про те, що вони не мали вижити. Це комусь було потрібно» – говорить Інна.
Нагадаємо, що командир батальйону «Прикарпаття» Юрій Баран загинув одразу по прибутті в зону АТО. Ті яскраві жовті шкільні автобуси, на яких пересуваються хлопці, самі вони сприймають, як якусь злу насмішку, мовляв, повоюйте у ролі живої мішені і хай вас рятує бандерівський дух.
«Місяць ми стояли між першою і другою лінією оборони. Потім нас перекинули на фронт до Куйбишевого, де на третій день нас почали накривати залпами реактивної артилерії та мінометного вогню «Урагану» і «Граду». Так тривало 5 днів, і нам доводилось пересиджувати у бліндажах. Спіймали двох сепаратистів. Російських бойовиків не зустрічали. На шостий день один із залпів вцілив по наших позиціях. Поступила інформація, що на нас іде наступ, а у нас з бойової техніки тільки один автобус на цілий взвод і у кожного стрілецька зброя. Ми були змушені відступити. Ніхто не відмовляється воювати, але більше половини батальйону деморалізовані. Дивом до сьогодні з 450 бійців маємо лише двоє загиблих та кількох поранених. Просимо керівництво прийняти правильні рішення. Всі ми патріоти, але ми не хочемо помирати у протистоянні з технікою, яку ми навіть не бачимо», – розповідають бійці.
Хлопці планують і далі служити. Вони намагаються об’єктивно дивитися на ситуацію. Вважають, що Генштаб дає команди, які неможливо виконати. Наприклад, прикривати ділянку кордону піхотою, не забезпечивши їх крупнокаліберними кулеметами, протитанковими ракетами, комплексами із знищення летючих і наземних цілей. За словами військових, ставлячи такі цілі, керівництво згодом цікавиться тільки втратами. «Дозвіл відійти маєш шанс отримати лише втративши 50% побратимів?», – гнівно питають вони.
«Паніка і розгубленість присутні. Я можу ручатися лише за третину своїх побратимів. Не більше. Нам потрібен відповідний транспорт. Такий, який є на службі добровільних батальйонів, наприклад, джипи. Ми не маємо протитанкових ракет, з яким можна хоч трохи себе убезпечити.
Треба розформувати, доукомплектувати. Неправильний кадровий підбір. Немає відчуття плеча. Треба брати тих, хто відчуває свою міць та переконання, що це його. Ще одна причина деморалізації –примусовість призову, тобто відсутність виключно добровольчих засад мобілізації. Хоча чимало моїх знайомих хочуть іди свідомо до війська, а їх не беруть. Можливо, нас переформатують» – сподівається сержант стрілецької роти Володимир Т., батько двох дівчаток, який і не думає полишати армію. Разом з ним продовжувати воювати після короткої відпустки (до 3 вересня) налаштовані щонайменше сотня з прибулих у Делятин.
