Десантник з Івано-Франківщини про війну без купюр, важкі втрати товаришів та "тепло" дитячих малюнків

Ми обов’язково виграємо війну — але тільки тоді, якщо кожен переосмислить її, — вважає десантник із Калуша Сергій Лях, який п’ятий місяць — на передовій АТО. Якісна мобілізація, хороша підготовка військових, і «залізний» тил — це те, чого зараз потребує українська армія. А мирне населення мусить, зрештою, усвідомити: у країні — війна. І якщо її не зупинити там, на сході, вона докотиться сюди. І торкнеться кожного.

Про війну без купюр, про те, як воно втрачати товаришів і звіріти від страху у бою, про малюнки від дітей, які гріють у часи затишшя, про важку щоденну роботу волонтерів, які викладаються на всі 100, і мізерне забезпечення від держави: не тільки через низьке фінансування, але й через зловживання керівництва,«Вікна» розмовляли із Сергієм Ляхом. На годину війна стала ближчою.

Сергій Лях — людина, яка, фактично, дала старт волонтерському руху у Калуші. Потрапивши у першу хвилю призову ще у березні, Сергій Лях звернувся до громади міста із проханням про допомогу для себе і своїх товаришів. Адже, держава, покликавши чоловіків до армії, не забезпечила їх нічим.

На зустріч хлопець приходить зі своєю дівчиною — Анею. На зупинці — прощаються. У нього не так багато часу на рідних: за 4 місяці війни — 10 днів відпустки, включно з дорогою. 

26 липня Сергій та Аня планували одружитися. Тепер чекають, поки закінчиться війна. Рідним хлопець намагається розповідати якнайменше, щоб не хвилювати. Хоча, каже: маму — не обдуриш, вона добре розбирається у ситуації.

Розмову починаємо із телевізійних новин: днями стало відомо, що 150 військових 95-ї аеромобільної бригади з невідомих причин були визнані «неблагонадійними» і направлені по різних військових частинах. Під час розмови калушанин кілька разів просить вимкнути диктофон. Пояснює: щоб не стати 151-м «неблагонадійним», бо хоче повернутися до своєї військової частини, до товаришів, із якими пліч-о-пліч уже кілька місяців.

У мирному житті Сергій — фотограф. А в душі — романтик. Отож, навіть війну спочатку бачив у романтичних тонах. Каже: дуже допомогло те, що ніколи не боявся крові. А понад усе далася взнаки строкова служба у складі 25-ї дніпропетровської десантної бригади.

— Повірте: те, що я відслужив в армії, що тримав у руках автомат — це великий і просто незамінний досвід на війні, — запевняє хлопець. — Банальний випадок: боєць першого батальйону Нацгвардії випадково прострелив собі ногу, зарядивши автомат під час атаки і просто не знаючи, як його розрядити.

Людей, не підготовлених і не навчених, не можна пускати на війну, — вважає Сергій Лях.

— Нас мобілізували 4 місяці тому. Перші відчуття — шок і паніка. Ми побачили повну розруху. Українська армія багато років методично знищувалася, тому не було навіть елементарного забезпечення.

Найгірше, згадує Сергій Лях, було на Доброполлі — не на війні, а під час навчань. Українські берці просто знищували ноги солдат, а вітчизняна форма розлазилася уже за тиждень. Була проблема з водою та їжею: на 3 тисячі солдат — одна бочка з водою. Її набирали десь на околицях, щоразу хвилюючись, чи не виявиться вода отруєною.

— У тих умовах ми загартувалися, — переконує десантник. — Спочатку всі були деморалізовані. А потім приїхали волонтери. Якби не вони, тоді, 4 місяці тому, просто піднявся би бунт і солдати розійшлися би по домівках. Відчувалося, що люди підтримують. І ти вже не можеш просто розвернутися і піти.

Волонтерське забезпечення Сергія Лях оцінює на 200%, тоді як забезпечення від держави — нульове.

Пристрій нічного бачення, який передали волонтери

БУДНІ ДЕСАНТНИКІВ

Мобілізовані у березні четверо калушан пройшли 10-денну підготовку. І почалася «карусель» по всій Україні. Спочатку — на Широкий Лан, потім — у Херсонську область. Тоді ще все тільки «зав’язувалося». Але те, що тут із екранів телевізорів бачилося як стихійні протести, там уже виглядало на початок війни.

— Війна почалася ще 3 місяці тому, коли на сході «мирні» мешканці блокували українських військових, — вважає Сергій Лях.

4 роту 95-ї аеромобільної бригади перекинули у Донецьк. Військові пройшли Слов’янськ, Красний лиман, Краматорськ… Десантники із 95-ї та 25-ї бригад, зі спецназівцями та спецпідрозділами «Альфи» й «Омеги» «тримали» гору Карачун.

Краматорськ

Семенівка

Семенівка

П’ятий блокпост. Переїзд між Слов’янськом і Краматорськом. Хрест, пробитий снарядом

— Чому телевишка на горі Карачун є стратегічною? По-перше, це телебачення. Телевізійна вежа на горі Карачун забезпечує український ефір. По-друге, з гори, як на долоні, видно Слов’янськ і Краматорськ, — пояснює військовий. — Гору Карачун постійно обстрілювали снайпери, сепаратисти били з мінометів. Ми супроводжували туди конвої. Після кількох засад та нападів керівництво вирішило: конвоїв не буде, використовуватимуть вертольоти. Але вертольоти теж піддавалися атакам. Тому після того, як збили вертоліт із 14-ма українськими військовими разом із генералом Кульчицьким — людиною, яку дуже поважали в армії, довелося знову повернутися до конвоїв, адже техніки — мало.

Четверта рота 95-ї аеромобільної бригади з перших днів війни — у конвої: супроводжують військові вантажі. Втрати в українських військових почалися з перших днів зачистки.

Троє військових — уже у госпіталі

— Тоді ще ніхто не думав про зачистку, ще не було блок-постів, — пригадує Сергій Лях. — Перші наші хлопці загинули під Семенівкою: при в’їзді у село, на переїзді через залізничний міст. Місцеві оточили БТРи. Темніло. Почалися провокації. Наші стріляли у повітря. Там працювали снайпери. Кілька наших хлопців полягли.

Перші загиблі. Сепаратисти розбили колону українських військових під Краматорськом

Десантник Юрій Весельський із Житомира. У 20 років — без ноги. З відірваною у бою ногою вивів екіпаж з-під вогню. Зараз у соцмережах збирають кошти на його лікування

Сергій Козак. Отримав поранення у ногу — снаряд потрапив у БТР. Але навіть після поранення керував обстановкою

Не завжди військовим, які потрапили в оточення чи засідку, реально можна допомогти. Бо людей критично не вистачає. Воюють аеромобільні війська, полки спецназу і Нацгвардії.

— Створили таку «мильну бульку» — Національну гвардію. Набрали добровольців. Дали фінансування. І відправили на блок-пости. Так, вони теж воюють. Але блок-пости, щоб ви знали, — це не найстрашніше. Тут, на місці, від них було би значно більше користі: вони тут можуть гори звернути. А насправді воюють військові і спецпідрозділи, — ділиться Сергій Лях.

Нацгвардію формували із добровольців. Багато чоловіків просто з Майдану у Києві пішли до Нацгвардії. Зрештою, констатує калушанин, саме вони забезпечені найгірше. Ситуацію поглиблює те, що чимало майданівців не мають військового досвіду. У багатьох із них боєприпаси забирають товариші по службі, щоб ті себе не поранили.

Проте, воювати в Україні є чим. Навіть попри те, що в озброєнні український солдат поступається російському. Гірше — з технікою. У десантників — БТР-«вісімдесятки», до яких немає запчастин, бо більшість деталей виготовляють у Росії.

Водночас, 40 БТРів-«четвірок» передали Нацгвардії, половина техніки простоює в Ізюмі.

— Їдемо у Дзержинськ, знаємо, що маємо бути готові до найгіршого. А у БТРа — «лисе» колесо, яке має витримати навантаження у кілька тонн. У колесі уже стирчать гільзи, які ми не витягуємо. І знаємо: якщо раптом поломка, максимум, на що можемо розраховувати, — «перекинутися» на інший БТР і їхати ззовні, тобто стати легкою мішенню для сепаратистів, — згадує Сергій Лях. 

З Президентом Петром Порошенком: замість тепловізорів вручили прапор

ЩОБ ВИГРАТИ ВІЙНУ, ПОТРІБНА ЯКІСНА МОБІЛІЗАЦІЯ

Тут люди не розуміють, що таке війна, — переконався Сергій Лях, приїхавши у відпустку.

— Але війна може «дійти» і до Центральної України, і навіть до Західної, — наполягає калушанин. — На Сході воюють не люди, а — спецслужби. Звичайно, самі вони не впоралися би. Але Новоросію на Сході підтримують 90% населення. Чому відразу окупували Слов’янськ? Бо там ніхто не підтримував Україну. Більшість людей, які там живуть, — за межею бідності. Щоб мати бізнес, треба, грубо кажучи, бути людиною «з яйцями». Інакше у тебе все відіжмуть чи просто знищать. І це для них — нормальне явище. Вони затрималися у 90-их. Додайте ще війну і безробіття.

Щоправда, кількамісячна окупація міст проросійськими терористами уже далася взнаки.

— Досі нас ніхто так не сприймав, як у Дзержинську: люди хрестили нас, кидалися на коліна. Там справді панувало піднесення. Це перше місто, де ми побачили, що українським військовим справді раді, — запевняє Сергій Лях. — У Слов’янську, Краматорську нам уже «махають ручками», але лише після того, як минув час. Люди побачили: хунта не прийшла, нікого не вбивають. Правду кажучи, ми їх самі, може, більше боїмося — нас там не так уже й багато.

Слов’янськ і Краматорськ, на відміну від поширеної думки, у ході АТО постраждали не настільки інтенсивно, як, наприклад, Семенівка. За спостереженнями калушанина, у Краматорську сепаратисти зруйнували одну дев’ятиповерхівку. У Слов’янську найбільші руйнування — на одній із вулиць, де майже впритул до житлових будинків стояв блок-пост сепаратистів. Вони старались ставити свої укріплення у найбільш заселених районах міста. Там були не прості блокпости, а укріплення зі своїми підземними комунікаціями, які без артилерії взяти було неможливо. Тому постраждали деякі будинки. Але нашим артилеристам треба ще пам’ятник поставити за ювелірний обстріл тих укріплень, вважає калушанин: сусідні будинки хоч і побиті осколками, але цілі.

Найзручнішим місцем розташування для сепаратистів виявилася Семенівка — село, у якому житлова зона тісно переплітається із проммайданчиками. На заводах міцно укріплювалися бойовики. Українські військові звільнили Семенівку 7 липня. Проте, 1 батальйон 95-ї аеромобільно-десантної бригади штурмував населений пункт ще двома днями раніше. Тоді у бою загинули командир роти і командир батальйону. Останнього снайпер поцілив у перші хвилини бою. Це посіяло хаос у рядах українських військових. Відбивши атаку, наші армійці забрали поранених та покинули Семенівку. Майже кожен військовий отримав поранення, дехто — дуже важкі.

Семенівка після 5 липня

Кожен такий бій виснажує українську армію, адже ряди захисників — рідіють. Наприклад, за кілька місяців війни із 80 осіб 4-ї роти 95-ї аеромобільної бригади залишилася, може, половина. Приблизно такі ж втрати — у всіх аеромобільних військах.

— Миколаївську бригаду десантників «кинули» під кордон у Луганську, — продовжує армієць. — Їх щодня «поливають» «Градами». Ще трохи — і бойової частини не стане. Туди старалися «кидати» територіальні батальйони. Грубо кажучи, їх менше шкода. Можливо, це виглядає дуже жорстоко, але там потрібно постійно комусь бути. Бо якщо українських військових заберуть із тієї території, на Україну з Росії напряму підуть танки й озброєння, піде «підживлення» для Донецької і Луганської областей. Якщо хлопці звідти підуть, ця війна затягнеться надовго. І дати їм якусь допомогу — нереально. Закрити кордон — нереально. Шанс виграти війну — мобілізація. Але вона повинна бути якісною. Зараз від цього залежить результат війни.

Сергій Лях пригадує: коли 4 місяці тому потрапив до 95-ї аеромобільно-десантної бригади, з’ясувалося, що це вже був другий набір у цю частину. Спочатку у військову бригаду призвали, в основному, житомирян і киян. Але вони, пробувши трохи більше тижня, написали рапорти і поїхали додому. Просто відмовилися служити, адже їм не видали навіть форму і берці. Та і призов проводили абияк: до розвідувальної роти другого батальйону навіть потрапив чоловік із відкритою формою туберкульозу.

Серед першої партії мобілізованих були ті, що залишилися. ЇХ мало. Це — їхня відзнака

— Замість територіальних батальйонів, які абсолютно не готові воювати, потрібно розширювати полки спецназу, — пропонує Сергій Лях. — Та і десантні війська доукомплектовувати. Тим часом, добровольці приходять у військкомати, а їх не призивають, бо немає мобілізації. Натомість підбирають людей за спеціальностями. Це — неправильно. Скажімо, людина колись служила у внутрішніх військах, а служба полягала у патрулюванні міста. Де ці солдати стріляли? Думаєте, хлопці із нашої 3-ї патрульної роти мали багато навчань зі стрільби? Але по штату у них є снайпери. Їх призивають до армії. А є люди, які ніколи не були снайперами, але були, наприклад, в Іраку. Але їх не беруть. Призивають людей без досвіду строкової служби. Немає якісного підходу у військкоматів до призову. Таке враження, що там нічого не роблять. Повний нуль. Але, якщо ми зараз не знищимо цей конфлікт Донецьк-Луганськ, у нас «вилізе» ще одне Придністров’я. Ви хочете мати біля своєї границі купу зброї і купу зброду? Почнуться ще одні «90-ті», які докотяться і сюди. Путін — це людина, у якої давним-давно «поїхав дах». Він сконцентрував владу у своїх руках. На початку 1990-х років, коли тільки «творився» конфлікт щодо Придністров’я, росіяни уже хотіли забрати Крим. Але тоді їм просто не вдалося «розхитати» Крим і забрати Одесу.

ПРО «ТЕПЛІ» МАЛЮНКИ ВІД ДІТЕЙ

Сергій Лях не говорить про те, як це — вбивати ворогів. Наполягає:

— Ви неправильно питаєте. Такі питання не можна задавати. Коли ти бачиш своїх перших поранених — не чужих, не з якоїсь іншої роти, — коли у людини відірвані руки-ноги, коли у твого товариша обгоріло 80% тіла і ти його ще живим витягуєш, а він уже «доходить», просто бере страх, жахливий страх. Такого страху кожна людина боїться. Це — дикий страх. І цей страх тримається на фізичному рівні. Цей страх переростає у якийсь такий гнів… Ти починаєш звіріти. Я тепер уже прекрасно розумію людей, які пройшли Афганістан, і розумію, чому вони спиваються. Їх просто ніхто не розуміє. Нас теж ніхто не розуміє. Ти приходиш — і таке враження, ніби інший світ. Ти уже не у своїй тарілці.

Хлопець наголошує: «своїх» поранених десантники забирають — як би не було важко. Кожен військовий намагається тримати при собі, як мінімум, обезболююче (буторфенол в одноразовому тубик-шприцу або його аналоги) і кровоспинне (celox). Медикаменти, зазвичай, передають волонтери. Вони ніколи не бувають зайвими, адже, щоб обезболити, наприклад, відірвану кінцівку, потрібно мінімум 4 тюбик-шприци буторфенолу. Інакше людина може померти не лише від втрати крові, але і від больового шоку.

— Усі, хто бачив поранення, активно цікавляться, які медикаменти кращі, як їх правильно використовувати, — каже десантник. — Дивує інше: тим, кого зараз відсилають у зону АТО, про це не розповідають нічого. Але ті, кого мобілізують зараз, мусять знати хоча би основне. Адже, скажімо celox, який зупиняє кров, не можна використовувати для поранення голови чи тіла.

«Вікнам» Сергій показує свій військовий квиток: там навіть немає запису про те, що він — військовослужбовець 95-ї аеромобільної бригади. Каже: мобілізація відбувалася дуже швидко. У якому вони статусі, десантники не знають. Єдине — отримують заробітну плату.

— У нас є хлопці, які були поранені. Один, наприклад, горів у БТРі, отримав осколкові поранення у живіт. Потрапив у госпіталь, пролікувався, а у виписці йому пишуть: ГРВІ. Йому сказали: ви зараз офіційно не берете участі в АТО, а перебуваєте на Широкому Лані. Тому максимум, що можемо записати, — травма під час навчання. У 25-ій бригаді — така ж ситуація. 

Наостанок Сергій Лях каже: калушани мають забути про поділ військових на «своїх» і «чужих». Адже калуських десантників упродовж кількох місяців забезпечував, насамперед, не Калуш, а волонтери з усієї України.

Вижити і морально вистояти на війні допомагають волонтери і… малюнки від дітей. Кожен військовий має біля себе такі дитячі листи. «Тут це здається смішним і банальним, а там це «гріє», — пояснює хлопець.

Сергій Лях повернувся на війну, адже там, під ворожими кулями — його друзі. Для товаришів повіз малюнки та листи — від дітей з Калуша.